Історія України - Коваль М.В. - Природа режиму і політика Директорії

Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керівництву повстанням проти гетьмана. П функції були вичерпані після того, як 19 грудня 1917 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Виходячи з цього, М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на поновленні соціально-економічного й державно-політичного законодавства розігнаної окупантами Центральної Ради, а також на негайному скликанні цього органу верховної влади.

Проте Винниченко і Петлюра не бажали віддавати владу новому складові Центральної Ради. Було не відомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України також, здавалося б, свідчило на користь верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. В усякому разі, такий аргумент члени Директорі! використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.

Проте побудова влади у формі диктатури Директорії була зручнішою тільки на перший погляд. Насправді це призвело до кризи влади, яка ще більше посилила загальну кризу суспільства. По-перше, всередині самої Директорії існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. По-друге, діяльність її паралізувалася особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. Коротко, але вичерпно про це розповів сам Винниченко в опублікованій на початку 1920 р. праці "Відродження нації":

"...була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру — П. Андрієвський, Ф. Швець часом схилявся то на один бік, то на другий. "Принципіально", в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський".

Справді, фіктивність Директорії як "колективного" органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою за умов, коли гетьманська адміністрація розпалася, а німецькі гарнізони фактично зняли з себе окупаційні функції. Реальна влада зосереджувалась у військових структурах, а точніше—у виборних отаманів напів-партизанських загонів, із яких складалися збройні сили УНР. У "Відродженні нації", перевидання якої стало у 1990 р. важливою подією в національно-культурному житті України, змальовано, на жаль, карикатурний образ Петлюри. Винниченко покладав на нього цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським військам. Довготривала війна призвела до збільшення прошарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троць-кий утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК и трибуналів. В українській армії таких сильнодіючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окремі, не пов'язані між собою одиниці — майже не переформовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік.

Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: "...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори".

Так, Балбачан на Полтавщині поров різками членів селянського губернського з'їзду за "більшовизм", тобто за намагання якнайшвидше поділити землю. На найвищому, тобто "директоріальному" рівні, за який відповідав і Винниченко, влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але терміни й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною.

Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу і говорила про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без будь-яких дисциплінарних наслідків —- придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки.

Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Майже завжди винуватці залишалися безкарними.

Люди, які оточували Петлюру, вважали себе визволителями України від гетьманщини й не довіряли професійним політикам та політичним партіям. Відзначаючи сектантський характер такої позиції, Винниченко водночас віддавав належне цій "групі молодих, енергічних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей". Справді, ці люди щиро прагнули утвердити самостійність України в розбурханому революцію й національно несвідомому суспільстві. Вони небезпідставно вважали головним ворогом української державності не білогвардійців, а більшовиків. Адже більшовицька небезпека йшла переважно зсередини, а не ззовні. Одначе помилкою петлюрівців, що зумовила їхню швидку поразку, було те, що вони розглядали більшовизм як суто російське явище. Носіями більшовизму в Україні, з їхньої точки зору, були тільки російськомовні елементи суспільства — росіяни та євреї. Вони не розуміли, що жалюгідне матеріальне становище основної частини українського селянства постійно підживлювало більшовицькі гасла про негайне захоплення й поділ чужої власності. Відраза до гасла "Грабуй награбоване!" перероджувалася в них у ненависть до всього російського.

Взявши за взірець шовіністичну політику царських властей, які заборонили користуватися українською мовою, петлюрівці заборонили російську мову. Наприклад, російські вивіски на київських крамницях було наказано, негайно замінити на українські. Високопрофесіікпі урядовці у міністерствах звільнялися тільки через те; що не володіли українською мовою. Було заарештовано кілька високопоставлених священиків російської православної церкви. Гарячі голови вимагали навіть ліквідувати Українську Академію наук як "витвір гетьманату".