Історія України - Коваль М.В. - Національна і релігійна толерантність

Визначним здобутком у національних відносинах в Україні є те, що перебудова тут відбувалася без етнічних чвар, міжнаціональних конфліктів і кровопролиття. Більшість людей усіх національностей прагне пліч-о-пліч іти по шляху розбудови незалежної України. Ця ідея міститься, зокрема, у підсумковому документі суспільно-політичної конференції "Українсько-російські взаємовідносини в суверенній Україні", яка відбулася в січні 1991 р. у Львові як продовження київської зустрічі. В цьому документі говориться, що рівноправна участь росіян у політичному, державному, господарському і культурному житті необхідна для згуртування всіх творчих сил народу, для виведення з кризи й дальшого розвитку нашої загальної вітчизни — України. Учасники конференції не обминали гострих питань. Але всі вони виявляли і розуміння того, що необхідно йти назустріч один одному і тільки таким шляхом можна побудувати демократичне суспільство.

Історично так склалося, що в Україні здавна проживала значна кількість єврейського населення. Незважаючи на офіційно підтримуваний антисемітизм — як у дореволюційні часи, так і в роки панування адміністративно-командної системи,— українці завжди жили з ними у злагоді. І не вони винні в тому, що протягом останніх десятиріч кількість євреїв в Україні зменшилася вдвічі. Змінювати свою національну приналежність у документах, або покидати землю, на якій вони народилися, й переїжджали на постійне місце проживання в інші, цивілізовані країни світу їх примушували не українські робітники чи селяни, вчителі чи науковці, а система, яка принижувала національну гідність єврейського населення. Сьогодні його мова і культура мають такий самий простір для розвитку, як і будь-якого іншого народу.

Сьогодні створюються можливості для культурно-національного відродження болгар, греків, німців, інших народів, які жили тут здавна. За роки радянської влади вони розгубили мало не всі свої національні здобутки. Нині налагоджується їхнє культурне життя, стверджується національна самобутність. Поновлюється історична справедливість щодо кримських татар, яких волею Сталіна виселено в 1944 р. з Криму. Українська громадськість, нові політичні сили республіки підтримують їхнє прагнення до повернення на свою Батьківщину — Крим, до об'єднання всіх своїх інтелектуальних, духовних і економічних сил.

Водночас дедалі помітнішими ставали територіальні претензії до України з боку деяких її сусідів, які, не рахуючись з історичними реаліями і здоровим глуздом, закликали до перегляду кордонів на багатонаціональному Придунав'ї й Буковині, піднімали питання про Крим. Це означало зазіхання на свободу народу України, сприяло розпалюванню національної ворожнечі, що могло мати згубні наслідки.

З національними проблемами тісно пов'язані релігійні питання. Однією з прикмет оновлення суспільного життя стали нові взаємовідносини між державою і церквою, представниками всіх релігій. Віруючим повертають храми, інші культові споруди. Створюються більш сприятливі умови для здійснення свободи совісті. Важливою подією на цьому шляху було широке святкування влітку 1988 р. 1000-річчя запровадження християнства на Русі. Зростає інтерес народу до національної культури, історії релігії. В останні роки, особливо після прийняття Закону про свободу совісті і релігійних організацій, в Україні зростає кількість релігійних об'єднань. їхня чисельність на початку 1991 р. досягла 10,5тис. З'явилося 18 нових духовних управлінь і 13 монастирів, 9 духовних учбових закладів і 2,5 тис. недільних шкіл, 36 релігійно-просвітницьких місій і 14 церковних братств. Поновили свою діяльність Українська греко-католицька {уніатська) і Українська автокефальна православна церкви. Здобула незалежність в управлінні Українська православна церква, самостійними стали Союз євангельських християн-баптистів, релігійна організація свідків Ієгови, адвентисти сьомого дня.

Та поряд із богослужінням з приводу подій, що об'єднують у молитвах тисячі людей без різниці віросповідання й національності, в Україні час від часу спалахували конфлікти між віруючими різних конфесій, насамперед, Української православної, яка у жовтні 1990 р. відкололася від Російської православної, Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков. Чимало таких конфліктів виникло, передусім у Західній Україні, за храми. Непристойного характеру набули міжрелігійні сутички в Києві на площі імені Богдана Хмельницького 28 жовтня 1990 р. під час богослужіння московського Патріарха Алексія II в Софіївському соборі. А в травні 1991 р. відбувся серйозний конфлікт між УПЦ та УАПЦ на Чернечій горі в Каневі під .час відзначення великої національної події — святкування 130-х роковин перенесення праху Т. Г. Шевченка з Санкт-Петербурга до Канева.

Ці сутички створювали напруженість у суспільстві, втягували в міжцерковні конфлікти широкі маси віруючих і невіруючих, різні суспільно-політичні рухи й організації. Очевидно, що подібні зіткнення виникли не без допомоги тих органів світської влади, яким громадянський спокій не потрібен.