Історія України - Мельник А.І. -
Україна у другій світовій війні

1. Українські проблеми в міжнародних стосунках напередодні та на початковому етапі Другої світової війни.

2. Україна - арена військових дій. Німецько-фашистський окупаційний режим.

3. Рух опору загарбникам, характеристика і оцінка його складових.

4. Звільнення України і початок відбудовчих процесів.

Починаючи розгляд даної теми, студенти мають усвідомити, що роз'єднаність українських земель була не лише трагедією великої нації, а й одним із складових чинників напруженості в Європі. Гітлер, розглядав Україну як плацдарм для завоювання СРСР. I саме в цьому контексті стає зрозумілою підтримка Гіт-лером окупації Карпатоукраїнської держави Угорщиною у березні 1939 р. Власне проголошення цього державного утворення у жовтні 1938 р. і майбутня складна боротьба навколо нього - невід'ємна складова підготовки Другої світової війни.

У серпні 1939 р. в епіцентрі європейської політики опинилися західноукраїнські землі. 23 серпня 1939 р. було підписано пакт Ріббентропа-Молотова й секретні протоколи до нього, які передбачали поділ Європи на сфери впливу між Німеччиною та Радянським Союзом.

Стосовно України Другу світову війну можна поділити на два етапи. Перший, який торкався лише західних українців, почався у вересні 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром приєднав до себе території етнічних українців (Західну Україну).

У жовтні 1939 р. Народні збори Західної України, населення якої радо зустрічало воїнів Червоної Армії, проголосили встановлення радянської влади і входження до складу УРСР. Це був важливий крок реалізації давніх соборницьких планів українства. Наступним кроком стало повернення у червні 1940 р. Румунією на вимогу СРСР, загарбаних ще у 1918 р. територій Північної Буковини, Бессарабії (частина територій була етнічно-українськими) і придунайських земель. Скрізь почалися процеси соціалістичних перетворень, які супроводжувалися негативними проявами. Так з осені 1939 р. по осінь 1940 р. було репресовано і депортовано близько 1,2 млн чоловік, або 10 % населення Західної України. Ще 200 тис. чол. знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення. Однак, іще тяжча доля, згідно з планом "Ост", судилася українцям в разі перемоги Німеччини.

Другий етап почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. й тривав до осені 1944 р. коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна була загарбана нацистами.

Початок боїв для Червоної Армії був вкрай несприятливий. Цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин зумовили важкі наслідки першого етапу Великої Вітчизняної війни (червень 1941 - листопад 1942 р.), зокрема на одному з трьох стратегічних наступів - південному, тобто значною мірою українському. Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Південно-Західного фронту і 7 липня розпочалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишило 16 липня Кишинів, але під Одесою окупанти були зупинені. Оборона Одеси розпочалася 16 липня і тривала 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник прорвав оборону радянських військ і оточив ослаблені частини 6-ї та 12-ї армій у районі Умані. Нацисти прорвалися до Дніпра. 18 серпня радянські війська, висадивши в повітря греблю Дніпрогесу, відійшли на лівий берег Дніпра в Запоріжжі, а через тиждень залишили Дніпропетровськ. Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці деякий час не могли подолати.

Але у першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поновивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії Південно-Західного фронту. У полон потрапило близько 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів. При спробі вирватися із оточення загинули командуючий фронтом М. Кирпонос, член Військової ради М. Бурмистенко, група генералів. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної армії у 1941 р. невдовзі після цього була залишена Одеса, потім радянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну героїчну оборону.

Таким чином, протягом літа-осені 1941 р. німецькі війська та ї'х союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим. Не окупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. У грудні радянські війська провели успішну контрнаступальну операцію під Москвою. Передбачалося, що вона буде розвинута у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але події засвідчили нереальність розрахунків.

Зірвалася, перш за все, операція по звільненню Криму. В умовах штормової погоди й панування в повітрі ворожої авіації радянські війська здійснили 25 грудня 1941 - 2 січня 1942 рр. Керченсько-Феодосійську десантну операцію та очистили від противника Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Не змогла Червона Армія досягнути поставлених цілей і на інших стратегічних напрямах. Гітлерівському командуванню до весни 1942 р. вдалося не тільки компенсувати втрати, а й збільшити чисельність військ на Східному фронті. Тим часом можливості й ресурси радянських військ унаслідок зимового наступу були вичерпані, а резерви ще не підготовлені.

У такому ослабленому складі радянське командування готувало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. і закінчився тяжкою поразкою. Радянські війська були оточені. Бої тривали до 29 травня 1942 р., однак лише невеликим групам з боями пощастило вирватися із залізних лещат. У полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. У травні 1942р. радянські війська зазнали поразки і на Керченському півострові. Це визначило долю Севастополя, який на початку липня 1942 р., після героїчної 250-денної оборони довелося здати ворогу. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією. Тринадцять місяців замість передбачених планом "Барбаросса" кількох тижнів витратив вермахт для захоплення України.

Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і адміністративним органам.

Західноукраїнські землі - Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська області - на правах окремого дистрикту (округу) під назвою "Галичина" були включені до складу генерал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові. Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство "Трансністрія" і також проголосили частиною Румунського королівства. Що ж до

Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишилась у складі Угорщини. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - "Підкарпатська територія", якою керував угорський регент.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню. Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату "Україна" з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейскомісара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

На окупованих українських землях запроваджувався так званий "новий порядок", метою якого було перетворити Україну в колоніальний придаток Німеччини. Згідно з розробленим ще напередодні війни планом "Ост" передбачалося знищити та депортувати до Сибіру 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. З огляду на це застосовувалися всі можливі заходи для того, щоб якнайбільше знищити населення України. Вже у першу окупаційну зиму від голоду й холоду, через відсутність будь-якої медичної допомоги загинули десятки і сотні тисяч людей. Таким же був лік замордованим у концтаборах або розстріляним за усілякі порушення режиму. Часто людей розстрілювали без суду і слідства, за колишню приналежність до партійного або радянського апарату, за найменші прояви непокори, співчуття партизанам. За доктриною нацистів повному знищенню підлягали євреї та цигани. Трагічною була доля військовополонених. На території України існувало 50 єврейських гетто й понад 180 концтаборів. За період окупації було знищено 850 тис. євреїв, 1,3 млн військовополонених.

Згідно з планами Гітлера економіка України ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства були поділені між німецькими магнатами. 85 % усіх надходжень продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв'язку з цим навіть не були розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбування села. Широких масштабів набуло вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. Така доля спіткала 2,3 млн осіб. Відбувалося повальне пограбування пам'яток історії та культури України. До Німеччини вивезли унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг.

Жорстокість окупантів, а також заходи радянської влади, патріотизм людей спричили рух опору фашистам. У роки війни в

Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України.

Партійно-радянське підпілля і партизанський рух були започатковані відповідно до Директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". У травні 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Діяли партизанські загони і з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова, Д. Медведєва та інші, майже в кожному місті були створені підпільні організації. Дії партизан завдавали серйозної шкоди німцям, відволікали їх на боротьбу в тилу. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

Організація українських націоналістів (ОУН), що була однією з найчисельніших і найвпливовіших політичних сил у Західній Україні, розраховувала в ході війни за допомогою Німеччини відновити самостійну соборну Українську державу. Однак організація розкололася у 1940 р. на два крила. Прихильники А. Мельника (ОУН-М) дотримувалися беззастережної німецької орієнтації, а крило С. Бандери (ОУН-Б) обумовлювало союз із Німеччиною підтримкою домагань щодо визволення України й утворення незалежної держави, природно вважаючи СРСР ворогом української державності.

Вже у перші дні війни ОУН-Б здійснила спробу реалізувати основну свою мету - 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення державності України. Однак у плани Гітлера не входило відродження будь-якої української держави, тому керівники партії (С. Бандера, Я. Стецько та ін.) були заарештовані і заключені до концтабору Заксенхаузен. Восени 1941 р. по всій Україні розгорнулися масові арешти членів ОУН-Б, всього було ув'язнено близько 2 тис. чол. За вказівкою С. Бандери партія перейшла у підпілля і під керівництвом М.Лебедя розпочала підготовку до боротьби проти окупантів. Водночас ОУН-М, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, розпочала тісно співробітничати з ними і навіть сформувала з українців підрозділи для боротьби з партизанським рухом.

Перші партизанські загони українських націоналістів, що виникли на Поліссі та Волині, не були пов'язані з ОУН. їхнім організатором виступив близький до петлюрівського уряду УНР Тарас Бульба-Боровець, який влітку 1941 р. сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ" для звільнення регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т.Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН-Б і ОУН-М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН-Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. У цю партизанську армію явочним порядком було включено збройні формування Бульби і ОУН-М. Ця армія дістала назву - Українська повстанська армія (УПА). Очолив її один з керівників розформованого німцями в 1941 р. українського батальону "Нахтігаль" Р. Іухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (різні автори називають різні цифри - від 30-40 тис. до 80-100 тис.). Вона діяла переважно на Волині, Поліссі та Галичині. Водночас ОУН-Б робилися активні спроби з допомогою так званих "похідних груп", що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівсь-кого підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Частково це їм вдалося, але в цих регіонах оунівський рух не став масовим.

УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких окупантів і радянських партизан - за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впровадженні необхідні населенню закони про місцеве самоврядування, "Розпорядження в земельній справі", де йшлося про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

Після переломної Сталінградсько'ї битви (листопад 1942 - лютий 1943 р.) почалося визволення України. Воно було підготовлене героїчною працею радянських людей у тилу, мільйонами жертв бійців радянської армії, партизанів і підпільників, талантом командирів, таких як Г. Жуков, О. Василевський, К. Рокосовський, О. Тимошенко та ін. 6 листопада 1943 р. в результаті героїчного і трагічного форсування Дніпра радянськими військами було визволено Київ. На заключному етапі війни в 1944 р. було проведено ще ряд успішних битв, зокрема, Корсунь-Шевченківську, і в кінці жовтня була визволена вся Україна.

Величезний внесок у Перемогу народу України, який зазнав 46 % усіх матеріальних втрат СРСР. На окупованій території України загинуло 5,3 млн жителів, тут діяло більше половини всіх партизанів і підпільників СРСР. У Червону Армію було мобілізовано 4,5 млн чол. з України, які отримали 2,5 млн нагород.

Радянська Україна в 1945-1991 роках
Україна в умовах розбудови незалежної держави
Рекомендована Література
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
ВСТУП
Розділ 1. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ. ЗАРОДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ЗАСАД НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Походження, розселення та устрій слов'ян.
Культури східних слов'ян.
Становлення державності.
Християнізація слов'янських князів.