Історія України - Пасічник М.С. -
Взаємини Київської Русі з хазарами та варягами.

З VII ст. південносхідними сусідами слов'ян були хазари, які поширили данинські стосунки на частину давньоруських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що "мирна торговельна держава" хазар дуже добре впливала на державний і культурний розвиток Русі. Насправді ж головною "заслугою" хазар було те, що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення.

Через своє геополітичне становище Київська Русь не могла залишитися поза увагою північних народів, особливо скандинавських, озброєні загони яких нападали на слов'янські землі. Якийсь час данину їм сплачували новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини з північними сусідами не обмежувалися лише воєнними сутичками. Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандинави, і західні слов'яни, і балти, і угро-фіни) йшли на південь переважно як купці, згодом почали найматися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі й у князівську адміністрацію.

Десь наприкінці VIII ст. почався масовий відхід варягів (норманів) із своєї батьківщини в пошуках нових засобів для існування й наживи. Об'єднавшись у військові дружини, вони швидкохідними човнами діставалися до віддалених куточків світу. Спочатку варяги побували на землях Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися з Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе.

На початку IX ст. активізувалось проникнення варягів через систему річок й озер углиб Східної Європи. На той час, напевне, встановилися й перші контакти між праукраїнцями й скандинавами. Археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров'ї періоду заснування Руської землі. На українських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими.

Князі Руської землі Аскольд і Дір брали на службу дружини варягів, їхні конунги виконували певні доручення. Зокрема, варяги брали участь у посольстві русів до Константинополя у 838 р. У складі праукраїнських дружин князя Аскольда у 860—866 рр. вони ходили на Візантію, а потім на мусульманські міста Закаспію. Але ці військові вправи мали короткочасний, епізодичний характер, так само, як і торгівля норманських купців.

Проте з часом південний напрямок стає домінантним у військово-службовій, здобичницькій і торговельній діяльності скандинавів. Торуються шляхи руху варягів на Південь. Один з них пролягав Волгою до Каспійського моря. Ще важливішим був "шлях з варяг у греки". Ним скандинави діставалися до Чорного моря й Візантії в пошуках воєнної здобичі й військової служби. Він ішов з Балтійського моря через систему річок і волоків із верхів'їв Західної Двіни в Двіну й далі до Чорного моря. Переміщення товарів і грошей цим шляхом відіграло значну роль у розвиткові економічних взаємин в українських землях. Важливе значення мало й надходження ним у країни Північної Європи східного срібла, яке в ті часи вважалося міжнародною валютою.

Питання про роль, яку відіграли скандинави-нормани (що називалися на Русі варягами) у творенні в IX—X ст. першої держави на східнослов'янських землях — Київської Русі — є предметом давньої дискусії, що часто виходила за суто наукові рамки. При цьому обговорювалися здебільшого питання, пов'язані з інтерпретацією конкретних історичних подій: чи була скандинавською за походженням княжа династія, що правила на Русі; чи справді відбулося "покликання" варягів на княжіння; чи піддавалися східні слов'яни завоюванню з боку норманів; чи була скандинавська колонізація на східнослов'янських землях; яка кількість та питома вага скандинавських археологічних матеріалів на Русі? Останнім часом бачимо новий підхід до проблеми: її почали розглядати у площині двобічних русько-скандинавських зв'язків ранньосередньовічного періоду. Ми робимо спробу порушити питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані: чи була яка-небудь специфіка в історичних процесах, що відбувалися на східнослов'янських землях, порівняно з іншими слов'янськими країнами, яку можна пов'язати з діяльністю норманів, і чи спричинила участь варягів у становленні Київської Русі зміну темпів державотворення на східнослов'янських землях (знову-таки порівняно з іншими регіонами розселення слов'янства)?

У сфері соціально-економічних стосунків віднайти специфічні явища, принесені скандинавами, не вдається через типологічну спорідненість шляхів генезису феодальних взаємин у слов'ян і скандинавів та синхронність цього процесу в цих країнах. Для ранньосередньовічної Русі характерним є підкорення безпосередніх виробників державною владою в особі князів та їхніх дружин. Основною формою залежності були державні податки, насамперед поземельна данина. Становлення системи державної експлуатації належить до IX—X ст. Індивідуальна (вотчинна) велика земельна власність виникає пізніше (з XI ст.) і відіграє другорядну роль. У західнослов'янських країнах (Великій Моравії, Чехії, Польщі) у ранньому середньовіччі простежується такий же тип соціально-економічних стосунків. Панування державно-феодальних форм при пізньому (з XI ст.) розвитку індивідуальної великої земельної власності є характерним і для ранньосередньовічної Скандинавії.

У ранньосередньовічній Русі створювалися "волості", якими керували вже представники київської княжої династії Рюриковичів. Аналогічним чином формувалися території таких слов'янських держав, як Велика Моравія (в основі — союз моравів, приєднувалися союзи племінних князівств віслян і полабських сербів, дрібніші утворення — племінні князівства в Чехії, Сілезії, Паннонії); Польща (в основі — союз гнєзненських полян, приєдналися союзи племінних князівств віслян, лендзян, мазовшан, поморян, племінні князівства в Сілезії). Утворення скандинавських держав (Данії, Норвегії, Швеції) відбувалося також шляхом об'єднання під єдиною владою (протягом IX—X ст.) кількох державних спільнот. І. Шаскольський звернув увагу на наявність у східних слов'ян спочатку двох центрів державотворення —південного (із столицею в Києві) і північного (земля ільменських словенів), що, на його думку, аналогічно до ситуації у скандинавських державах, де простежуються подібні пари: у Швеції — об'єднання з центрами в Упланді та Гьоталанді, в Норвегії — у Веетфальді й у районі майбутнього Трондхейма, в Данії — на Шотландському півострові та землі Зеландія. Проте ця паралель не може бути визнана лише русько-слов'янською. Аналогічні явища спостерігалися і в інших слов'янських країнах: змагалися між собою як центри державотворення князівства Борни і Людвіти в Хорватії (початок IX ст.), Мойміра і Прибіни в Моравії (перша третина IX ст.), чехів та лучан в Чехії (друга половина IX ст.), віслянсько-лендзянського об'єднання і гнєзненських полян у Польщі (друга половина IX — середина X ст.). Отже, складання територіально-політичної структури в слов'янських і скандинавських державах було схожим (на Русі і в Скандинавії цей процес до того ж відбувався синхронно) і особливих русько-скандинавських паралелей, які можна було б пов'язати з норманським впливом на східнослов'янських землях, не простежується.

В процесі становлення міст — центрів політичної влади в скандинавських країнах — часом серйозних зрушень були кінець X — перша половина XI ст., коли багато центрів попередньої епохи змінювалися на поселення, засновані королівською владою, чи зазнали істотних топографічних змін (переміщення центру поселення). Питання про те, що було на Русі, дискутується давно. На думку однієї групи дослідників, тут спостерігається континуітет між старими "племінними" центрами і центрами політичної влади Київської держави. Інші вважають, що при формуванні держави відбувалася зміна політичних центрів. Сучасний стан археологічних даних з цієї проблеми дає можливість зробити висновок про вірогідність другої позиції. Наприкінці X — на початку XI ст., в період остаточної ліквідації самостійності східнослов'янських союзів племінних князівств і утворення нової політичної структури з волостями як складовими частинами єдиної держави, припинили існування багато укріплених поселень. 319 міст, що були центрами волостей-княжінь на східнослов'янській території в період єдиної Київської держави (кінець X — поч. XII ст.), лише два — Київ (центр, з якого здійснювалося підкорення східнослов'янських союзів племінних князівств) і Чернігів — еволюціонували безпосередньо з центрів переддержавних спільностей. В усіх інших випадках було створено новий центр після переходу території того чи іншого союзу племінних князівств під безпосередню владу київських князів. Очевидно, це було пов'язано із прагненням нейтралізувати сепаратизм місцевої знаті. Аналогічний процес (заміна старих "племінних" центрів новими, що створювалися за ініціативою знаті держави, яка формувалася) відбувався під час утворення держав у Чехії й Польщі. Таким чином, і в еволюції політичних центрів не знайдено норманського впливу, оскільки в скандинавських і слов'янських країнах вона була схожою, при цьому вирішальні зміни в Скандинавії та на Русі відбувалися в той самий час.

У процесі формування панівного класу в Скандинавії провідна роль належала дружинному елементу. Княжі дружини були основою панівного класу і в слов'янських країнах. Існування постійних дружин у слов'ян, за візантійськими джерелами, простежується вже з VI—VII ст. (задовго до виходу на історичну арену скандинавських вікінгів). У період утворення держав (IX—X ст.) вони відіграють провідну роль практично в усіх слов'янських народів. Таким чином, давня думка про привнесення інституту дружини норманами не підтверджується. Інша річ — питання про питому вагу вихідців із Скандинавії в дружинах давньоруських князів. Контингенти скандинавських вікінгів з'являлися на східнослов'янських землях з другої половини IX ст. (дружини Аскольда і Діра, Рюрика та Олега) до середини XI ст. (дружини Інгвара, конунга Харальда Сигурдссона). До середини X ст. вони після походів на Візантію (860, 907, 944 рр.), певно, скеровувалися київськими князями (в рамках виконання русько-візантійських договорів) на прикаспійські землі; вцілілі поверталися зі здобиччю на батьківщину. З кінця X ст. варяги після цих походів часто йшли до Візантії, де служили імператорам. Тому можна вважати, що лише невеликий відсоток від первісного складу дружин вікінгів, які приходили на Русь, осідав там. Проте одна з таких дружин — Рюрика, пізніше очолена Олегом, (прийшла у Східну Європу, за літописом, у 860-х рр.), не здійснювала походів у Візантію і на Схід і, вочевидь, осіла майже повністю (цьому мало сприяти вокняжіння її проводиря в Києві — столиці Русі). Дружини вікінгів були численнішими за королівські дружини Скандинавії, а отже, і їхніх слов'янських аналогів — княжих дружин; тому результатом такого осідання була висока питома вага дружинників скандинавського походження на службі в київського князя в кінці IX — першій половині X ст. Головним чином цим можна пояснити переважання скандинавських імен серед руських послів, що називаються в текстах договорів Олега та Ігоря з Візантією 911 і 944 рр. (відповідно 80 і 68 %). Це вже були варяги у другому-четвертому поколіннях. У наративних відомостях про давньоруську знать середини — кінця X ст. також трапляються (поряд із слов'янськими — Притич, Малк, Добриня, Блуд) скандинавські імена (Свенельд, Асмуд).

Про політичну роль варягів у давньоруських дружинах свідчать і археологічні дані. Однак визначити за ними питому вагу норманів у панівній верстві Київської Русі досить важко. Скандинавські елементи знаходять переважно у похованнях кінця IX—X ст., що містять багатий інвентар, у тому числі зброю (так звані "дружинні поховання"). Однак такі особливості поховального обряду, як багатство інвентаря і наявність зброї, здавна були характерними для германців (в тому числі скандинавів) і кочових народів, але зовсім не притаманні слов'янам. Слов'янські поховання VI— VIII ст. у Східній та Центральній Європі практично безінвентарні (в них трапляється лише кераміка), хоча з писемних джерел відомо, що в той час у слов'ян були князі та знать (в тому числі дружинники). Існують багаті дружинні поховання VIII—IX ст. в Моравії та Хорватії, у слов'янських державах, що виникли поблизу території, де в другій половині VI— VIII ст. містився Аварський каганат — об'єднання, створене кочовиками-аварами. Водночас у Польщі, що займала "серединне" положення в області ранньосередньовічного розселення слов'янства і не зазнавала історичного впливу ні з боку германців, ні з боку кочовиків, багатих поховань зі зброєю практично не знайдено (хоча з писемних джерел відомо, що дружинна верства існувала і — принаймні в X ст. — панувала у суспільстві). Єдиний могильник з багатими похованнями дружинників розкопано в Лютомерську (поблизу Лодзі), проте поховані там у першій половині XI ст. воїни були вихідцями з Русі, до того ж варязького походження. Звісно, появу багатих поховань дружинників у слов'янських землях слід пов'язувати з іноземним впливом, при цьому на Русі — зі звичаями норманів і, можливо, подекуди (на півдні) кочовиків. Через це дуже важко за кількістю дружинних поховань з норманськими рисами визначити питому вагу вихідців із Скандинавії в давньоруській панівній верстві. Серед захоронених у "дружинних похованнях" мають бути, по-перше, скандинави, для яких перебування на Русі було лише тимчасовою службою; по-друге, нормани, що осіли на Русі; по-третє, їхні нащадки; по-четверте, дружинники місцевого походження, що перейняли вказані особливості обряду. Якщо співвідношення цих категорій ще можна (з дуже великим ступенем гіпотетичності) визначити, то зовсім неможливо встановити кількість слов'янських дружинників, які не перейняли звичай багатих поховань зі зброєю (хоча, мабуть, він був привабливий для дружинників місцевого походження, тому що підкреслював привілейоване становище дружинної верстви у суспільстві), оскільки їхні поховання не виділяються серед пересічних.

Загалом можна зробити висновок, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави (скандинавське походження правлячої династії, входження до давньоруського панівного класу значного скандинавського елементу), не привнесли специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено збігом принципової сутності цих процесів у Скандинавії і в слов'ян та їхньою синхронністю в обох регіонах.

Щодо впливу норманів на темпи державотворення на східнослов'янських землях, то останнім часом стає обов'язковою теза, що вони пришвидшили цей процес, будучи великою військовою силою, до того ж надплемінною, не пов'язаною з місцевими традиціями. Це твердження здається логічним (хоча уявлення про східнослов'янське суспільство IX—X ст. як племінне є помилковим), але так само логічно можна обґрунтувати й протилежну позицію. Скажімо, припустити, що нормани внесли до політики київських князів орієнтацію на далекі походи (на Візантію та Схід), на захоплення воєнної здобичі, через що консервувався розвиток внутрішніх процесів. Зокрема, протягом тривалого часу зберігалася внутрішня "автономія" низки східнослов'янських союзів племінних князівств, які ще в IX ст. стали данниками київських князів (дреговичі, радимичі, кривичі) — вона була ліквідована лише в кінці X ст., тобто в епоху, коли можна припустити ослаблення варязького впливу (після загибелі майже всього війська

Святослава в далеких походах і скерування Володимиром найманого варязького загону у Візантію). Можна вважати, що орієнтація на воєнну здобич не сприяла і ранньому розвиткові великого приватного володіння на Русі. Спробуємо тому відійти від гіпотетичних побудов і подивитися на темпи розвитку Київської Русі порівняно з іншими слов'янськими державами. Раніше, ніж на Русі, утворилися держави у Великій Моравії та Хорватії (перша половина IX ст.) — у слов'ян, які контактували з розвинутішими суспільствами — франкським та візантійським. Полабські й поморські слов'яни, які мали тісні зв'язки зі скандинавами, відстали у своєму розвитку (лише в ободритів у X—XI ст. формується держава). Найбільш синхронно з Руссю розвивалися Чехія й Польща. Тут творення держав відбувалося у межах IX—X ст.; до кінця X ст. закінчилося підкорення князями, відповідно чехами і гнєзненськими полянами, сусідніх слов'янських переддержавних спільнот і остаточно виникла нова державна територіально-політична структура.

Отже, порівняння хронології формування держав на Русі та в інших слов'янських народів не дає можливості впевнено вважати, що участь норманського елементу в утворенні держави на східнослов'янських землях пришвидшила або сповільнила цей процес.

Таким чином, розгляд питання про роль норманів на Русі крізь призму зіставлення особливостей і темпів державотворення у східних слов'ян та в інших слов'янських землях приводить до висновку, що вихідці зі Скандинавії, незважаючи на їхню значну роль у "зовнішніх" проявах цього процесу, не мали помітного впливу на його принципові характерні риси і темпи розвитку. Однак це не дає підстав стверджувати про їхню виняткову роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які відбувалися на Русі за об'єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства.

Київська Русь в X—XII ст.
Князювання у Києві Володимира Святославича.
Причини феодальної роздробленості.
Розділ 3. РЕМЕСЛА ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО В ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Роль міста в економічному розвитку держави.
Розвиток ремесел.
Сім'я і сімейний побут.
Розвиток писемності.
Архітектура, живопис і містобудування.
Розділ 4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В УТВЕРДЖЕННІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗАСАД КИЇВСЬКОЇ РУСІ