Історія України - Пасічник М.С. -
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Початок національного пробудження в Галичині.

Революції, що спалахнули в країнах Європи на початку 1848 р., охопили своїм полум'ям і Австрійську монархію. 13 березня почалося повстання у Відні, яке привело до повалення уряду Меттерніха. Цісар Фердинанд І був змушений проголосити деякі демократичні свободи та пообіцяти конституцію. Слідом за Віднем повстало населення Будапешта. Національно-визвольний рух охопив також слов'янські землі, підвладні Австрії.

В Галичині спочатку заворушилися поляки. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 р., й українські студенти брали участь у цих демонстраціях. Представники польських кіл склали петицію до імператора і 19 березня подали її на підпис населенню Львова. Петиція вимагала реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію Австрійської монархії. Підписування петиції вилилося у демонстрацію, під впливом якої губернатор Стадіон дав згоду на звільнення політичних в'язнів і формування національної гвардії. 13 квітня у Львові поляки створили Центральну раду народову, програмою якої стала петиція від 19 березня, вручена з деякими поправками імператору в квітня. Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Більше того, 19 квітня львівські русини виробили свою петицію до цісаря і вручили її губернаторові — графові Францові Стадіону. В петиції йшлося про те, що русини творять частину великого слов'янського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, що вони цінять свою народність і хочуть її зберегти; у петиції було прохання про викладання українською мовою в школах, щоб зрівняти в правах духовенство всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького і православного) і забезпечити українцям доступ до всіх посад.

2 травня представники української інтелігенції та греко-католицького духовенства утворили постійний політичний орган — Головну Руську раду. Головою її обрали єпископа Г. Яхимовича. Друкованим органом Головної Руської ради стала газета "Зоря Галицька", що почала виходити українською мовою з 15 травня 1848 р. У відозві, опублікованій у першому числі газети, рада заявила: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує". То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. В умовах, коли польсько-шляхетські кола заперечували саме існування українців в Галичині, така заява мала принципове значення. Автори відозви закликали українське населення використовувати завойовані революцією демократичні свободи, створювати на місцях руські ради.

Програма Головної Руської ради, викладена у низці документів, містила такі вимоги: скасування феодальних повинностей селян за викуп, гарантування селянської земельної власності, піднесення сільського господарства, свобода промислової діяльності й торгівлі, утворення промислових спілок і кредитних установ, скасування станової нерівності й встановлення рівноправності перед судом і законом, захист власності й честі, поліпшення народної освіти, забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Головна рада висунула важливий політичний постулат: поділити Західну (польську) і Східну (українську) Галичину на дві окремі адміністративні одиниці. Так набрала у той час реальної форми ідея національної самостійності галичан — прагнення до крайової автономії.

У містах, містечках і деяких селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад. Вони розгорнули активну суспільно-політичну і культурно-освітню діяльність, завоювавши визнання серед народних мас. Місцеві руські ради починаючи з середини 1848 р. розгорнули активну боротьбу за перетворення Східної Галичини на окрему провінцію. Вони зібрали серед населення понад 200 тис. підписів на підтримку відповідної вимоги.

У жовтні 1848 р., Головна Руська рада скликала у Львові перший з'їзд діячів науки і культури — Собор руських учених, на який зібралося 119 вчених, письменників, учителів, журналістів, юристів. Ініціатором і натхнеником з'їзду був поет М. Устияно-вич. З'їзд вирішив заснувати на західноукраїнських землях господарське й історичне товариства, відкрити окружні народні читальні, видати популярний підручник з історії України, налагодити охорону пам'яток історії й культури. Більшість членів секції мови та літератури висловились за літературну мову, близьку до народної, гражданський шрифт і фонетичний правопис. На з'їзді було прийнято рішення про створення Галицько-Руської матиці — культурно-освітньої організації для видання дешевих книг для народу.

У Галичині великого розмаху набрав рух за народну освіту. Загальною була вимога запровадити в народних школах, гімназіях викладання українською мовою. У відповідь на ці вимоги уряд змушений був погодитися на запровадження викладання українською мовою в народних школах, введення в гімназії української мови спочатку як факультативної, а згодом і як обов'язкової дисципліни. 13 вересня 1848 р. вийшов імператорський указ про створення кафедри української мови у Львівському університеті. Професором відкритої на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.

Значно активізувалося літературне життя. Послідовники "Руської трійці" М. Устиянович і А. Могильницький написали в той час свої найкращі твори. Виданням поетичної збірки розпочав літературну діяльність І. Гуіпалевич, у поезіях якого звучали любов до рідної землі, ідея єдності українського народу.

Щоб підпорядкувати український визвольний рух своєму впливові, польські шляхетські кола, очолювані Радою народовою, 28 травня 1848 р. у Львові створили з полонізованих нащадків українських магнатів і української інтелігенції організацію "Руський собор", що мав протистояти Головній Руській раді. Керівними діячами "Руського собору" були князь Сапєга, польський політичний діяч українського походження К. Ценглевич та ін. Була заснована українська газета "Дневник руський", що друкувалася латинською абеткою. Полякам вдалося заманити на посаду її редактора члена "Руської трійці" Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування "Руського собору" та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед українців, виявилося коротким. Навіть більше, весь цей епізод погіршив польсько-українські стосунки. Це яскраво виявилося під час виборів до австрійського рейхстагу (червень 1848 р.), і ще під час його роботи. У парламентських дебатах українські депутати зосередились на двох головних питаннях: про умови скасування кріпацтва і про адміністративний поділ Галичини. Українські депутати-селяни вимагали безплатного скасування кріпацтва й поліпшення становища селян. Найактивніше діяли селянські депутати Лук'ян Кобилиця та Іван Капущак. У своїй пристрасній промові, виголошеній українцем у парламенті, І. Капущак засудив багатовікове гноблення селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: "Чи за такі образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів". Усі селянські депутати з Галичини і Буковини підтримали Капущак а й проголосували проти викупу з панщини. Але більшість депутатів виступила за скасування феодальних повинностей за викуп, при цьому дві третини мусили заплатити селяни, а одну третину — держава. Це рішення й було оформлено імператорським указом 7 вересня 1848 р. Розчаровані селянські депутати втратили зацікавленість до подальших дискусій. Інші представники української делегації захищали ідею поділу Галичини на окремі (польську і українську) частини. Але й їм після кількох місяців дебатів не вдалося переконати більшість парламенту.

Та революційні події в імперії наростали. З осені 1848 р. їх центром стала Угорщина. Під керівництвом Лайоша Кошута там розгорталися демократичні перетворення. На початку жовтня імператорський двір вирішив направити частину Віденського гарнізону на придушення угорської революції. У відповідь 6 жовтня у Відні почалося народне повстання, що стало кульмінаційним пунктом австрійської революції: ремісники, робітники, студенти перепинили шлях військам, що вирушали на фронт. Частина гарнізону перейшла на бік повсталих. Однак через кілька тижнів столиця Австрії була оточена вірними урядові військами і повстання було розгромлене.

Революція в Угорщині і Віденське повстання пришвидшили революційний вибух у Львові. Тут ще до цього вели пропаганду радикально налаштовані польські інтелегенти, що прибули з еміграції. 1 листопада 1848 р. на вулицях Львова з'явилися барикади. Виступили студентський академічний легіон і частини польської національної гвардії.

2 листопада за наказом генерала Гаммерштейна почався артобстріл міста. З листопада у Львові запроваджено стан облоги. Повстання було придушено. Кілька сотень його учасників віддано до військового суду, національна гвардія розпущена, заборонено будь-які збори та політичні товариства, закрито всі періодичні видання.

Імперський уряд поступово став брати ситуацію під контроль. Поступки, на які мусив піти уряд на початку революції, ліквідовувались. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц Йосиф видав так звану октройовану (тобто даровану монархом) конституцію, яка не залишила майже нічого з декларованих на початку революції політичних свобод, а 8 березня розігнав парламент.

1848 р. позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, як в Галичині. Навесні 1848 р. у Північній Буковині відбулися демонстрації, в містах і містечках створено національну гвардію. Влітку і особливо восени посилився селянський рух. Важливу роль у ньому відігравали депутати рейхстагу, обрані від сільських округів, особливо селянин Лук'ян Кобилиця. У листопаді 1848 р. він скликав у Вижниці збори, на які прибуло 2600 селян. Кобилиця закликав присутніх не коритися панам, обирати нових війтів, оголосив ліси й полонини власністю селян. Заклик його послужив сигналом до повстання, яке охопило гірські села.

Навесні 1849 р. селянський рух продовжувався. На його придушення був скерований військовий загін. У квітні 1850 р. Кобилиця був заарештований, захворів і 1861 р. помер у тюрмі.

Революція 1848 р. в Австрії сприяла виникненню українського визвольного руху на Закарпатті. Спочатку більшість української інтелігенції та греко-католицького духовенства підтримувала угорську революцію. Але згодом, коли все очевиднішим ставало небажання угорських лідерів зважати на національні права українського населення, частина інтелігенції та духовенства виступила з вимогами про об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. У січні 1849 р. делегація, очолена громадсько-політичним діячем А. Добрянським, вручила імператорові петицію про об'єднання Східної Галичини і Закарпаття в одне адміністративне ціле. У квітні з такою самою петицією виступила Головна Руська рада. Проте австрійський уряд не допустив такої акції.

Революція 1848—1849 рр. в Австрійській імперії дала суперечливі результати. Найбільшим її досягненням було скасування панщини та впровадження конституційного правління. Найвизначнішим серед українських досягнень цього періоду стало заснування Головної Руської ради, яка висунула певні політичні й культурні вимоги і мобілізувала населення на їх досягнення. У діяльності Головної Руської ради було немало прогресивних моментів: видана нею відозва від 10 травня 1848 р. визнавала український народ "самостійним між слов'янськими племенами".

Але революція висвітлила і вади західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійовою проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух відбиток своєї ідеології. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики з Головної Руської ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої і безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і угорців. Відтак через політичну консервативність духовенства українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбургської династії. До того ж, замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Ці сподівання виявилися марними.

Однак загалом революція мала велике значення. Вона сприяла піднесенню національно-визвольного руху, зближенню українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, посиленню їхнього тяжіння до Наддніпрянських українських земель.

Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.
Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях.
Розділ 14. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
Україна в політичних планах західноєвропейських держав.
Розвиток національного руху.
Українські січові стрільці.
Воєнні дії на території України.
Антивоєнний і соціальний рух народних мас.
Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.
Соціально-економічні та політичні передумови національно-визвольних змагань.