Історія України - Пасічник М.С. -
Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях.

Незважаючи на те, що буржуазно-демократична революція 1848— 1849 рр. в Австрійській імперії зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-кріпосницьких стосунків і розчищення шляху до капіталізму. У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60-х — на початку 70-х рр. Та лише 70—80-ті рр. стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5 робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х рр. завершився промисловий переворот.

Нафтова промисловість почала розвиватись у Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси корисних копалин. Виникнувши як селянські промисли у сфері дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість незабаром перейшла від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. Виникли перші нафтоочисні заводи у Ясло, Львові, Дрогобичі. Завдяки застосуванню нової техніки збільшилося виробництво нафти.

Але різке зростання видобутку пояснюється також припливом іноземного капіталу. У результаті за 20 років удвічі зросла кількість підприємств нафтової промисловості і більш як удвічі — кількість зайнятих на них робітників. Наприкінці XIX ст. у нафтовій промисловості виявляються монополістичні тенденції, що призводить до утворення акціонерних товариств, картелів, які належали переважно іноземним підприємцям.

Головними сировинними районами озокеритної промисловості стали Борислав, Дзвиняч, Старунь. Аналогічні процеси концентрації виробництва і проникнення іноземного капіталу відбуваються і в цій галузі. 70—80-ті рр. стали періодом концентрації виробництва і застосування механічної сили у лісовій промисловості Галичини, Закарпаття, бо підвищувався попит на деревину та вироби з неї.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х рр. західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й військово-стратегічних міркувань. 1864 р. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через п'ять років — до Чернівців, а у 80-ті рр. — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до Росії. До початку 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна промисловість, хоч і на низькому технічному рівні.

Розвиток промисловості, позв'язаної з переробкою продуктів сільського господарства (винокурні, ґуральні, цукрові заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства), свідчить про проникнення товарно-грошових взаємин у поміщицьке господарство.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Але постійні й поденні робітники становили лише 13,6 % всього населення. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських господарств, на Буковині — 87 %. Схожа картина була і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену в 1867 р. комасацію та сегрегацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація — відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Як і в першій половині XIX ст., основну масу населення Галичини становило селянство. Під впливом глибоких соціально-економічних змін у післяреформний період відбуваються значні зміни в його структурі. Розвиток капіталізму прискорив процес розшарування селянства. Протягом півстоліття при загальному збільшенні чисельності господарств Галичини на чверть кількість най-дрібніших господарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 раза. На рубежі XX ст. близько 25—ЗО % сільського населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Разом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.

Переплетення капіталістичної та напівфеодальної форм експлуатації тяжко відбивалось на становищі селян і сільськогосподарських робітників, робочий день яких тривав 14—16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали — частково або повністю — натуральною, за якою завжди крилася неоплачена частина роботи. Таке становище селян, особливо в неврожайні роки, використовували лихварі. Серед найпоширеніших форм лихварства переважав кредит на гроші. Кредит надавали також під заставу худоби, землі, збіжжя, полотна, прядива тощо.

Однією з головних причин зубожіння селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських господарств продавалися з аукціону. Крім державних, селяни платили ще крайові, місцеві та громадські податки.

Слабкорозвинена промисловість не могла повністю забезпечити робочими місцями сільське і міське населення Галичини. Це викликало в кінці XIX — на початку XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних стосунків, соціального й національного гніту. Серед основних причин еміграції І. Франко називав перенаселення і пролетаризацію більшості селян, злиденні заробітки. Еміграція поширилась на США, Канаду, Бразилію, Аргентину, Австралію. Пізніше західні українці оселилися в Парагваї, Уругваї, Венесуелі, Перу, Чилі. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміграція у Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Місцеві власті й поміщики, щоб утримати дешеву робочу силу, всіляко перешкоджали виїздам емігрантів.

Із розвитком капіталізму на західноукраїнських землях йшов процес формування промислового пролетаріату. Основним джерелом його поповнення виступало селянство, а також ремісники, члени сімей робітників. Наприклад, в 1870 р. лише в окрузі Львівської торгово-промислової палати серед 67,7 тис. робітників було 9,2 тис. жінок і 11,8 тис. дітей віком до 14 років. Характерною рисою пролетаріату Східної Галичини була велика кількість сезонних і поденних робітників. Робітничий клас краю мав багатонаціональний склад: українці, поляки, євреї та ін. Багато українців працювало у будівельній, деревообробній, харчовій та інших галузях промисловості.

Становище робітників було тяжким. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати та інші умови праці цілком залежали від підприємців. Закон 1859 р. встановив тривалість робочого дня лише для дітей 10—14 та 14—16 років, які повинні були працювати відповідно не більше 10 і 12 годин. Але ці обмеження, яких до того ж не завжди дотримувалися власники підприємств, стосувалися лише фабрично-заводського виробництва і не поширювалися на ремісниче. Хоч у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, насправді він тривав 12 і більше годин. Зарплата західноукраїнських робітників була найнижчою в Австро-Угорщині. Львівський робітник одержував її вдвічі меншу, ніж віденський. Жіноча та дитяча праця оплачувалась, зазвичай, наполовину нижче за чоловічу.

Таким чином, економіка західноукраїнських земель розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного колоніального додатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало тяжкого соціального, політичного й національного гніту.

Робітничий рух на західноукраїнських землях був безпосередньо пов'язаний з робітничим рухом в усій Австро-Угорщині, разом з тим зазнаючи впливу революційної боротьби трудящих Наддніпрянської України та Росії, а також країн Західної Європи.

У 50—60-ті рр. робітничий рух на західноукраїнських землях розвивався дуже слабко, оскільки австрійське законодавство забороняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Лише після прийняття 1867 р. закону про збори і об'єднання у травні 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство "Зірка". Восени 1869 р. з'являється Прогресивне товариство львівських друкарів, до складу якого ввійшли члени Товариства взаємної допомоги друкарів і товариства "Зірка". З досвідом робітничого руху в країнах Західної Європи знайомили польсько-мовні газети "Ремісник" і "Літера", що виходили у Львові з ініціативи друкарів. Зокрема, вони вміщували матеріали про Паризьку комуну, І Інтернаціонал, розвиток робітничого руху у Франції, Німеччині тощо.

З 70-х рр. почалася активна революційна боротьба робітників. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів оголосили страйк, який тривав сім днів і закінчився успішно: власники друкарень змушені були піти на підвищення зарплати і скорочення робочого дня. Це був перший організований виступ робітників на західноукраїнських землях. У листопаді 1870 і січні 1871 р. відбулися нові заворушення друкарів. Слідом за ними розгорнули боротьбу пекарі, кравці, колісники, лимарі.

Як бачимо, на початковому етапі робітничого руху в ньому брали участь переважно робітники ремісничих майстерень і дрібних підприємств: фабрично-заводська промисловість зростала повільно. Виступи робітників мали економічний характер, були локальними та стихійними. З самого початку робітничий рух розвивався як інтернаціональний.

Наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. у становленні робітничого руху в Галичині брали участь І. Франко та його однодумці.

І. Франко і М. Павлик входили до складу редакційного комітету львівської робітничої газети "Праця", який пропагував соціалістичні ідеї, організовував робітничі гуртки тощо. Разом з Л. Інлендером та Б. Червенським І. Франко складає "Програму галицьких соціалістів№, яка була видана у січні 1881 р. Крім Львова, І, Франко вів організаційно-пропагандистську діяльність серед робітників Дрогобича і Борислава. У середині 80-х рр. І. Франко відходить від активної участі в робітничому русі, зосередившись на проблемі створення радикальної партії. Але і в наступні роки він уважно стежить за робітничим рухом, вітає появу Галицької соціал-демократичної партії, бере участь у низці її заходів.

На рубежі 70—80-х рр. поряд зі страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 500 осіб. Це був перший масовий протест робітників Східної Галичини. Крім економічних, робітники ставили політичні вимоги, зокрема запровадження загального виборчого права. У червні 1881 р. на зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з'їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з'їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робітничі збори за участю понад 1000 осіб, це питання не було вирішено.

У зв'язку з цим перед галицькими соціалістами постала проблема подальшого розвитку робітничого руху. Частина робітників вважала необхідним перейти до нелегальних форм діяльності. У 1882 р. у Львові виникли три нелегальних гуртки, які очолили робітники М. Драбик, Я. Козакевич і студент Львівського університету К. Тиховський. До їх складу входило близько 40 представників переважно робітничої та студентської молоді, які вели пропагандистську діяльність серед робітників, поширювали соціалістичні видання, випускали прокламації тощо. Члени гуртків підтримували зв'язки з першою польською соціалістичною партією "Пролетаріат", соціалістами Кракова. Наприкінці 1882 р. австрійська поліція вистежила і заарештувала більшість гуртків-ців, яких згодом було засуджено.

На початку 80-х рр. робітничий рух у Галичині розвивався порівняно слабко. У березні та вересні 1881 р. відбулися виступи друкарів Львова проти зниження зарплати. У травні нього ж року сталися заворушення в Бориславі, теж пов'язані з економічними мотивами. Саме тут під час сутички з робітниками поліція вперше в Галичині застосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х рр. слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

На відміну від 80-х робітничий рух 90-х рр. зазнав істотних змін. Поряд із піднесенням страйкової боротьби великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Збільшуються кількість виступів і чисельність їх учасників, підвищується рівень організованості страйкарів. Поступово поширюється страйковий рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 р. у Львові вперше на українських землях було відсвятковано 1 Травня.

Перед місцевою соціал-демократією постало завдання організаційного оформлення своїх рядів. У листопаді 1890 р. на зборах львівських соціалістів прийнято рішення про створення робітничої партії Галичини. Наступним кроком стало створення культурно-освітніх робітничих товариств і нових професійних об'єднань. Все це підготувало об'єднання робітничого і соціал-демократичного руху в масштабах усього краю.

Це завдання виконав з'їзд галицької соціал-демократії, який відбувся 31 січня—2 лютого 1892 р. у Львові. На з'їзді було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини соціал-демократичної партії Австрії. Було прийнято рішення про інтернаціональний характер партії — із застереженням, що українські соціалісти зберігають за собою право на створення в майбутньому своєї власної організації. Після того, як у 1897 р. на з'їзді соціал-демократичної партії Австрії завершився її поділ на самостійні національні партії (німецьку, чеську, польську, італійську, південнослов'янську), соціал-демократична партія Галичини й Сілезії була перейменована на Польську соціал-демократичну партію. Восени 1899 р. з лівих радикалів і соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія — УСДПЛ лідерами стали М. Ганкевич, В. Вітик, В. Охримович та ін.

На початку грудня 1890 р. була створена соціал-демократична партія Угорщини, яка поширила свою діяльність і на Закарпаття. На Буковині у 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині й на Буковині у 60-х рр. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення — шляхових повинностей, податків тощо. Для приборкання окремих громад власті застосовували військову силу.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галицький крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських). Українські селянські депутати М. Ковбасюк, І. Загоруйко та інші вимагали розпуску сервітутних комісій і створення нових — для справедливого вирішення цього болючого питання. Однак поміщицькі депутати відкинули цю пропозицію.

У 90-х рр. на розгортанні селянського руху позначилась революційна боротьба робітників. Під її впливом розгорнулися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче, організоване радикалами, відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньому взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники віч вимагали ввести загальне виборче право. У багатьох вічах, особливо у містах Станіславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. На них виступали І. Франко, В. Стефаник. Особливо активізувалася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кандидатів.

Таким чином, у 70-х рр. у Східній Галичині розгорнувся робітничий рух, який посилився під кінець XIX ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. Якщо на початковому етапі робітники під час страйків висували переважно економічні вимоги, то у 80-х і особливо у 90-х рр. поряд зі страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного характеру. У другій половині XIX ст. великого розмаху набув селянський рух. Спочатку у вимогах селян переважало питання про сервітути. У 90-х рр. боротьба селян, яка розгорталася під впливом робітничого руху, все більше набирала політичного змісту. Селяни боролися не тільки проти соціального, але й національного гніту.

Реставрація абсолютистсько-бюрократичного режиму в Австрійській імперії у перше десятиліття після революції 1848— 1849 рр. завдала тяжкого удару культурно-національному рухові у Східній Галичині. На розстановці суспільно-політичних сил Східної Галичини негативно позначились її економічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки. Спочатку домінантні позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії — москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою реакційну суспільно-політичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських буржуазних і клерикальних верств на російський царизм. Розчарована результатами революції, крахом сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії. При цьому москвофіли орієнтувались саме на реакційні сили царської Росії, діставали від них пряму підтримку, в тому числі й грошову. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов'янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканості дійсного ладу з його численними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Заходу. До лідерів москвофільства належали Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства — Ставропігійський інститут,

"Галицько-руська матиця", "Народний дім", Товариство ім. М. Кач-ковського, ряд періодичних видань — газета "Слово", журнали "Галичанин", "Страхопуд", "Лада", "Дом й школа", "Семейная библиотека". Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х рр. Ними були створені політичне товариство "Народна рада", "Общество русских женщин в Буковино", "общество русских студентов Карпат" та ін. Під впливом москвофілів у 1870—1885 рр. перебувало політичне товариство "Руська рада".

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х рр., які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політичного і культурного життя на західноукраїнських землях і особливо у Східній Галичині. Національне відродження, започатковане "Руською трійцею" — М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, було пов'язане з проведенням в Австрійській імперії серії буржуазних реформ, посиленням боротьби селян проти феодальних пережитків, піднесенням революційного і національно-культурного руху на українських землях, а також в Польщі та Західній Європі. Стимулювала суспільно-політичне і культурне життя західноукраїнських земель ідейна і творча спадщина Т. Шевченка, яка знайшла палких прихильників і послідовників серед передової громадськості, особливо серед молоді.

У той час група молодих письменників і громадських діячів — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський, Д. Та-нячкевич та інші, прагнучи певною мірою продовжити демократичні традиції, наприкінці 1861 — на початку 1862 рр. засновують гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія, представники якої виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови.

На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберально-буржуазного характеру. Поступово вони ставали однією з найвпливовіших сил українського національного руху в Галичині. "Першим виразним осередком народовського руху в Галичині з виразним українофільським відтінком" І. Франко вважав журнал "Вечорниці", що виходив протягом 1862—1863 рр. Слідом за "Вечорницями" народовці видавали журнали "Мета", "Нива", "Русалка", "Правда", газети "Діло", "Буковина" та ін. Серед керівництва журналу "Правда", зокрема, були головні ідеологи народовства — А. Вахнянин, В. Бар-вінський, О. Огоновський, Ю. Романчук та ін. Журнал активно підтримували П. Куліш і О. Кониський.

Поява періодичних видань народовсько-українофільського напряму була важливим явищем у національно-культурному русі західноукраїнських земель — передусім тому, що в них передруковувались найкращі, в Галичині до того часу невідомі, твори українських письменників: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, Є. Гребінки, М. Костомарова, Ю. Федьковича, Л. Глібова, О. Кониського, М. Мордовця, М. Старицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Ф. Заревича, В. Шашкевича, С. Воробкевича, К. Климковича та ін.

Навколо народовців об'єднувалися переважно представники української інтелігенції (письменники, науковці, вчителі, адвокати, лікарі, дрібні чиновники, студенти) та духовенства. До виникнення в середині 70-х рр. радикального напряму народовська течія була найпрогресивнішою. Так, М. Драгоманов, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного і культурного руху в Галичині другої половини XIX ст., писав, що ґрунт для галицького радикалізму "приготовило все-таки українофільство і народовство 60-років".

Віддаючи належне практичній діяльності народовців 60-х рр., І. Франко все ж досить критично висловлювався щодо її ефективності. Зокрема, він писав, що "українофільство 60-х рр. у нас було романтичне, поза теоретичну оборону самостійності малоруської народності не вийшло, західноєвропейських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля піднялась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року од-верто стало під її хоругов".

Народовський рух характеризувався також виникненням численних учнівських громад у гімназіях Східної Галичини. Найактивнішим організатором громад був Д. Танячкевич. Він очолив гурток у Львівській духовній семінарії, в якій у 80-ті рр. виникла "Руська трійця". Д. Танячкевич підтримував жваві взаємини з громадами гімназій Львова, Станіслава, Тернополя, Самбора, Бережан, Перемишля. Метою учасників громад була переважно самоосвіта. Вони вивчали українську мову і літературу, зокрема твори Т. Шевченка, цікавились історичним минулим України, збирали фольклорний матеріал, розповсюджували народовську періодику тощо. Керівництво громадою здійснював голова (війт), якому були підпорядковані секретар, касир, контролер. Кожен член громади повинен був дотримуватися суворої таємниці щодо існування і діяльності організації, брати активну участь у її засіданнях, сплачувати членські внески.

Отже, громада давала гімназистам те, що не могла дати школа,— вона сприяла пробудженню національної самосвідомості. Саме із громад вийшли люди, які згодом стали визначними діячами суспільно-політичного і національно-культурного руху. Серед них — І. Франко, О. Терлецький, В. Навроцький, І. Пулюй, брати Барвінські, Є. Желехівський, О. Маковей, А. Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Важливими подіями суспільно-політичного і культурного життя в Галичині стали щорічні ювілеї Т. Шевченка. Ці урочистості слугували не лише популяризації спадщини поета, а й для висловлення протесту проти соціального і національного гноблення. З початку 60-х рр. регулярно проводилися Шевченківські вечори-концерти, в яких активну участь брали (поряд з гімназистами і студентами) інтелігенція, селяни, ремісники і робітники. І. Франко писав, що роковини смерті Т. Шевченка стали в Галичині "правдивим народним святом".

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітне товариство "Просвіта", засноване 1868 р. народовцями у Львові. Першим головою товариства був А. Вахнянин, пізніше його очолювали Ю. Лаврівський, В. Федорович, О. Огоновський. Якщо на перших загальних зборах "Просвіти" були присутні 64 члени, то за десятиліття їхня чисельність зросла до 800. На кінець XIX ст. в Галичині вже налічувалось 19 філій "Просвіти".

Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети "Читальня" та "Письмо з "Просвіти", літературно-наукові альманахи, "Народний календар". У товаристві та його філіях влаштовувались вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шевченку, театральні вистави, читались лекції з історії, літератури, економіки тощо.

Важливою сферою діяльності "Просвіти" стала організація читалень. Перша сільська читальня в Галичині відкрилась 1871 р. у Микулинцях. На кінець XIX ст. таких читалень в краї було 816.

Активну участь в організації та діяльності "Просвіти", бібліотек та читалень брали вчителі, дрібні урядовці, селяни і робітники, сільські священики, міщани. У свій час до товариства належав І. Франко, "Просвіту" високо цінували Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник.

За прикладом галицької "Просвіти" 1869 р. в Чернівцях було засноване культурно-освітнє товариство "Руська бесіда", у діяльності якого активну участь брали Ю. Федькович, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей та ін.

Особливе значення мало зближення літературних і наукових сил Наддніпрянської України і Галичини. З посиленням переслідувань українського слова на Наддніпрянській Україні зросла роль наукової думки на західноукраїнських землях. З ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова та інших, яку підтримали народовці, в грудні 1873 р. у Львові було засноване Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Його організатори сподівалися розгорнути видання багатьох книг і журналів, оживити літературне життя. Однак діяльність Товариства розвивалася повільно, друкарня поглинула наявні кошти і не приносила ніяких прибутків. З 1884 р. органом Товариства став журнал "Зоря" (існував до 1897 р.).

У другій половині XIX ст. зростає внесок Східної Галичини у скарбницю української науки, активізуються зв'язки вчених усієї України. Особливо вони посилилися після створення 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Шевченка Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). Серед ініціаторів цього заходу були представники різних ідейних напрямів, у тому числі І. Франко, М. Драгоманов, О. Кониський, О. Барвінський. Товариство мало зосередити наукові сили усіх українських земель. Це була перша установа такого типу на Україні.

Першим головою НТШ було обрано відомого історика Ю. Целе-вича. Пізніше Товариство очолювали О. Барвінський, М. Грушевський та ін. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, природничо-лікарську (згодом — математично-природничо-лікарську), при яких діяли наукові та три організаційні комісії: друкарне, книгарня на та бібліотечна. НТШ мало й свій музей. Історико-філософську секцію, починаючи з 1894 р., тривалий час очолював видатний український історик М. Гру шевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію "Історія України-Руси", останній том якої був завершений 1936 р., а також велику збірку матеріалів "Джерела до історії України-Руси" та багато інших праць. Членами секції були відомі історики С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, І. Кревецький. Починаючи з 1817 і до 1914 рр., у керівництві філологічної секції та етнографічної комісії були І. Франко та В. Гнатюк. У виданнях НТШ надруковано низку праць І. Франка, В. Гнатюка, В. Щурата, М. Возняка, К. Студинського, І. Свєнціцького, А. Кримського, Ф. Колесси та ін. НТШ видавало "Записки Наукового товариства ім. Шевченка" (з 1892 по 1939 рр. їх вийшло 155 томів), його "Хроніку", збірники матеріалів окремих секцій та комісій Товариства.

Радикальний революційно-демократичний рух у Східній Галичині почав розгортатися в середині 70-х рр. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали інтереси народних мас і передусім селянства. Згуртуванню демократичних сил на західноукраїнських землях активно сприяв М. Драгоманов.

І. Франко зазначав, що в цей час "виступає на сцену група молоді, що теж проголошує національні ідеали, але не поділяє ні естетичні, ні суспільно-економічні погляди старшого покоління", тобто народовців. Тоді, продовжував він, з'являються видання, незрівняно гостріші за тоном і радикальніші щодо критики суспільних взаємин, ніж усі попередні й пізніші українські видання. Це були журнал "Громадський голос", збірники "Дзвін" і "Молот".

І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький брали участь у пропаганді соціалістичних ідей серед робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну. У1875—1876 рр. у Відні О. Терлецький за допомогою емігрантів із Наддніпрянської України, зокрема С. Подолинського, організував видання соціалістичної літератури. Представники радикального напряму виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель.

У процесі консолідації української нації в умовах висхідного розвитку капіталізму боротьба за демократичне вирішення українського національного питання і возз'єднання українських земель займала вагоме місце в багатогранній діяльності українських революційних демократів.

Коли у 90-х рр. відзначалося тисячоліття Угорської держави, яке проходило в умовах дальшого наступу реакційно-шовіністичних і клерикально-католицьких сил з метою асиміляції та окатоличення населення Закарпаття, І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк та інші прогресивні діячі опублікували "Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття". У ньому піддавались гострій критиці угорські поміщики і капіталісти, які проводили політику пригнічення закарпатських українців, було вказано на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови. При цьому І. Франко та його однодумці ніколи не ототожнювали панівні верстви Угорщини з угорським народом.

Творчість і громадська діяльність радикалів мала значний вплив на активізацію суспільно-політичного і національно-визвольного руху на Буковині. Тут поширювалися редаговані ними журнали "Громадський друг", "Товариш", "Народ", газета "Хлібороб", у яких пропагувались ідеї єдності всіх українських земель, тісного зв'язку національного і соціального визволення на демократичній основі.

Активно сприяючи суспільно-політичним і культурним взаєминам між роз'єднаними частинами України, революційні демократи надавали великої ваги видавничій діяльності Наукового товариства ім. Шевченка, прогресивній періодиці (журнали "Світ", "Народ", "Житє і слово" та ін.), друкуванню літературних альманахів, збірників, серійних видань ("Дрібна бібліотека", "Наукова бібліотека", "Літературно-наукова бібліотека", "Українсько-руська видавнича спілка"). До активного співробітництва у цих виданнях долучалися письменники та перекладачі з усіх українських земель.

Революційні демократи виступали проти угодовської політики народовців. Зокрема, І. Франко, М. Павлик, Леся Українка, П. Грабовський рішуче засудили так звану нову еру — угоду 1890 р. лідерів народовців на чолі з Ю. Романчуком із польсько-шляхетською верхівкою та австрійськими властями, негативно ставились до ідеї поділу Галичини на українську і польську частини, яку висували народовці. Успіх боротьби українського народу за своє звільнення, здійснення надій на єдність всіх українських земель українські революційні демократи пов'язували з російським революційним рухом, із падінням царизму та Австро-Угорської імперії. І. франко, зокрема, вважав, що політична самостійність України можлива й у зв'язку з Росією, "при федеральнім її устрою".

Важливу роль у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна селянська Русько-українська радикальна партія, створена 1800 р. Засновниками її були І. Франко, І. ІІавлик, С. Данилович і Є. Левицький. Ця партія певною мірою впливала і на суспільне життя Східної України. Програма радикальної партії складалася з мінімальної та максимальної частини, причому програма-максимум пов'язувала справу визволення українського народу безпосередньо з перемогою соціалізму.

Радикали на початку своєї діяльності розгорнули велику роботу серед селян. Скрізь по селах відбувалися віча, на яких І. Франко та його однодумці розкривали причини тяжкого економічного і політичного становища трудящих Галичини. Все більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70—80-х рр. були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 00-х рр. адресувалися переважно селянам і міським робітникам.

За допомогою журналу "Народ" І. Франко здійснював своє давне прагнення — об'єднати демократичні сили України, спрямувати їх діяльність на служіння інтересам народу. До участі в журналі залучалось багато письменників і вчених Східної України, у тому числі М. Драгоманов, Леся Українка, П. Грабовський, А. Кримський. У ньому друкувались О. Кобилянська, В. Стефаник, Лесь Мартович, Н. Кобринська, чимало селянських кореспондентів. На сторінках радикальної преси висвітлювалось і робітниче питання.

Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на державні кордони, проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західно-і східноукраїнськими землями. В умовах посилення переслідування царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель, і зокрема Галичини, н національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної

України. В Галичині розгорнули свою діяльність видатні діячі української культури, виникли культурно освітні й наукові установи, періодичні видання, які набули загальноукраїнського значення. Під впливом передового національно-культурного руху зростала самосвідомість населення Західної України, посилювалась його боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній демократичній державі.

Література

Борисенко В. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90-х роках XIX ст. — К., 1980.

Борисенко В. Курс української історії. — К., 1996.

Возняк М. Нариси про світогляд І. Франка. — Л., 1955.

Грицак Я. Молоді радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

Заремба С. Українське пам'яткознавство: Історія, теорія, сучасність. — К., 1995.

Зінченко А. Визволитися вірою. — К., 1997.

Злупко С. Іван Франко — економіст. — Л., 1992.

Іванова Л. Роль інтелігенції України у формуванні етносоціальної свідомості у ЗО—40 роки XIX століття. // УІЖ, — 1991, № 8.

Історія України: Навчальний посібник. — Запоріжжя, 2002.

Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів: У 3 т. — К., 1990.

Книга свідчень / Упоряд. О. Мітенко.— К., 1991.

Кондратюк К. Видатні історики України XX ст: Історіографічні нариси. — Л., 1998.

Кондратюк К. Історія України. Від половини XIX століття до 1917 року. — Тернопіль, 1994.

Копиленко О. Політико-правові ідеї Т. Шевченка та І. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі. — К., 1990.

Крип'якевич І. Історія України. — Л., 1990.

Лисяк Рудницький /. Напрями української політичної думки // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

Петраш О. "Руська трійця". — К., 1986.

Русалка-Дністрова. — К., 1972.

Сарбей В. До поглядів М. Драгоман

Розділ 14. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
Україна в політичних планах західноєвропейських держав.
Розвиток національного руху.
Українські січові стрільці.
Воєнні дії на території України.
Антивоєнний і соціальний рух народних мас.
Розділ 15. ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ПІСЛЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 РР.
Соціально-економічні та політичні передумови національно-визвольних змагань.
Утворення Української Центральної Ради та проблеми державного будівництва.
Організація збройних сил.