Історія України - Пасічник М.С. -
Організація збройних сил.

Чіткого уявлення про власні збройні сили, очевидно, на той час у чільників УЦР ще не склалося. Керівники українського визвольного руху теж не визначили роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за якнайшвидшу організацію національних збройних сил, окремі течії в Центральній Раді трималися інших поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, навіть шкідливою. У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого, відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при порушенні цієї проблеми. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після лютневих подій висунули проблему національно-військових формувань як питання нагальної політичної практики.

Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше вирішення назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті та в тилу, в Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також з нагоди роковин смерті Т. Шевченка. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято в повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних напрямків.

З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. Винниченка, "це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції". На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Гоц, поручник Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для проведення українізації у війську.

22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе "Установчою військовою радою" . За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців.

Слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. Грушевський писав: "Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську".

Прагнучи згуртування в українських частинах, українські солдати теж не висували далекосяжних цілей. Як і їхні побратими інших національностей, вони щиро хотіли миру. Та оскільки війна, незалежно від їхньої волі, продовжувалась, і солдатові не дозволялося скидати шинелі, він хотів нести тягар служби як українець і на своїй землі, прагнув зробити і свій внесок у національне відродження, у боротьбу "за вільну Україну". Ці настрої виливалися у вимоги територіальної системи формування військ: виділення українських військовослужбовців, що перебували за межами України (в гарнізонах), в окремі українські військові частини і їх поступова передислокація в Україну, а також виділення українських військовослужбовців на фронтах в окремі частини з переведенням їх на український фронт.

Однак ці настрої не встигли ще набрати достатньо серйозного організаційного оформлення, як наштовхнулись на не лише неприхильне, а просто відверто вороже ставлення з боку Тимчасового уряду. Він побачив у намірах і діях українських військовослужбовців загрозу міцності армії, її здатності й надалі вести війну з країнами Четвертного союзу. Почались виступи в пресі, з'явилися заяви членів Тимчасового уряду, представників політичних партій, що входили до нього, із засудженням спроб "українізації" армії і навіть з погрозами на адресу України.

Та, судячи з усього, керівництво Центральної Ради вважало, що українізація війська цілком вписується в загальний процес його демократизації, демократизації всього політичного життя в країні, а шовіністичні виступи хоч і заслуговують жалю, проте не стануть офіційною позицією центрального уряду. Виходячи з цього (з прагнення не завдати шкоди єдності демократичного фронту), делікатне питання про власні збройні сили вони намагалися трохи затушувати.

Крім того, Центральна Рада сподівалася, що Тимчасовий уряд поступово зрозуміє: у формуванні українських військових частин — не загроза боєздатності армії, а навпаки — шлях до її зміцнення, важливий фактор, який впливатиме на можливість дальшого продовження війни.

Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: "Творення власної національної армії яко головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси — імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла".

Різні ж спроби перешкодити формуванню першої українізованої військової частини мали досить сильний зворотний ефект. Повсюдно проводились військові зібрання, з'їзди, обирались Ради і комітети. Наприкінці квітня в Катеринославі відбулося віче солдатів-українців 228 запасного піхотного полку, яке вибрало полкову раду на чолі з полковником Петровим. На першотравневій демонстрації солдати гарнізону виступали під жовто-блакитним прапором. Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.

Ще 14 квітня 1917 р. у приміщенні Центральної Ради Організаційний військовий комітет, представники деяких частин з фронту і округи, військових організацій, що на той час існували в Києві, провели збори. Ухвалили резолюцію: "З огляду на те, що єднання на національному ґрунті є непереможною організаційною силою, скликати з'їзд представників української нації від військових частин, по можливості від усіх, де б вони не стояли...". Визначили норми представництва і порядок денний.

Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради. Зокрема, В. Винниченко, С. Петлюра намагалися надати документам з'їзду більшої поміркованості.

Перший Український військовий з'їзд висловився за негайну реорганізацію армії згідно з національно-територіальним принципом, за потребу формування української національної армії: "В цій справі з'їзд визнає: а) що в існуючих військових одиницях та військових частинах всі українські вояки, як офіцери, так і солдати, повинні бути негайно виділені в окремі частини; б) у військових одиницях на фронті виділення повинно провадитись поволі, в залежності від тактичних і інших військових обставин, постільки, поскільки це виділення не буде вносити дезорганізації на фронті; в) що ж до флоти, то з'їзд вважає, по тим самим мотивам, можливим і необхідним: в Балтійській флоті укомплектувати декотрі з кораблів виключно командами української національності, що ж до фльоти Чорноморської, то, зважаючи на те, що вона і зараз складається в переважній більшості з українців, — поповнювати її надалі виключно українцями".

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет з 18 осіб. В їх числі — В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.

Позиція С. Петлюри щодо українського війська значно відрізнялась від позиції В. Винниченка, навіть, радше, була протилежною їй. Але і вона не була чіткою і однозначною: "Нам не треба постійного війська, але всенародного озброєння, міліції...". Петлюра намагався вести розумну військову політику. В. Іванис писав:

"Петлюра, що був головним керівником з'їзду, тримає вояків у цілковитій підпорядкованості Центральній Раді, як найвищому органові України, і в той же час до Тимчасового російського уряду зберігає певну толерантність, щоб не дати приводу до збройного конфлікту, до якого Україна ще не була підготовлена". На Першому військовому з'їзді, який розпочався 22 травня 1917 р., виявилися дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з М. Міхновським була за негайне проголошення самостійності України й розглядала створення сильної армії як необхідну умову побудови держави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію.

Більшість делегатів з'їзду погодилися з тим, щоб поступово продовжувати роботу зі створення української армії, формуючи окремі полки. Власне на з'їзді перемогла лінія Центральної Ради та лівих партій. Для реалізації цих рішень було утворено Генеральний військовий комітет, головою якого обрали С. Петлюру. Проте одностайності серед членів комітету не було, переважала позиція лідерів Центральної Ради. Його діяльність була спрямована переважно на культурно-організаційну роботу серед військ.

Лідери Центральної Ради мали надію мирно полагодити справи з Тимчасовим урядом, сподівались на сприяння лівих російських партій, стояли на позиції федеративного устрою Росії, вірили обіцянкам "демократів". Тому Центральна Рада і керівництво лівих українських партій стримувало українізацію військових частин, відправляючи їх з України на німецький фронт.

Політичний провід Центральної Ради покладав великі надії на переговори з Тимчасовим урядом і більшовицькою Радою депутатів, але вони в Петрограді провалились. Російський уряд відмовився піти на будь-які поступки, виступив проти українізації армії, а керівники більшовицької Петроградської ради навіть не прийняли делегацію. За пропозицією Центральної Ради 18 червня 1917 р. С. Петлюра скликає II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на погрози О. Керенського віддати учасників з'їзду під військово-польові суди, до Києва з'їхалось 2308 осіб, які репрезентували 1,6 млн українських військових. Делегати розкритикували політику Центральної Ради за зволікання у питаннях державотворення і розбудови власної армії. Цим з'їзд фактично висунув ультиматум Тимчасовому урядові, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. Було підтримано дії Центральної Ради, закликано народ неухильно виконувати усі її постанови. Делегати зажадали негайного виконання рішень І Військового з'їзду щодо українізації армії.

Значною мірою саме під тиском військових делегатів і представників селян Центральна Рада зробила перший крок до проголошення самостійності України. Спочатку на з'їзді, а потім урочисто на Софіївському майдані було проголошено І Універсал, де, зокрема зазначалося: "Віднині ми самі будемо творити українське життя... Хай буде Україна вільною... але не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською".

Універсал з великою радістю і ентузіазмом зустріли всі українці. Проте не можна не звернути уваги на те, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, що продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, не на його силу. Жодним словом універсал не згадує про проблему власної армії чи українізацію наявних збройних сил. Всеукраїнський військовий з'їзд сформував український уряд. Згідно з І Універсалом, як відомо, створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Першим військовим міністром стає С. Петлюра.

Без перебільшення можна сказати, що на його плечі лягла найтяжча робота. Військові найвищих рангів українського походження були зросійщені, політично й національно малосвідомі, не прагнули співпрацювати з українським урядом. Бракувало не тільки кваліфікованих кадрів, але й най необхіднішого: матеріально-технічної бази, засобів зв'язку з військовими частинами, фронтами й флотом. Російська армія, знесилена у війні, була деморалізована, почалися масові дезертирства, територію України заполонили більшовицькі агітатори.

Російський уряд, наляканий рішучими діями українських військових та І Універсалом, у липні 1917 р. доручає підписати у Києві угоду, що визнає законним український уряд, погоджується із формуванням українських військових частин, але не більше трьох корпусів. Центральна Рада проголошує свій II Універсал. Він вважався багато в чому кроком назад порівняно з першим, оскільки задля досягнення компромісу з Тимчасовим урядом Центральна Рада змушена була прийняти його умови. Однак щодо військових формувань II універсал означав певне просування вперед. Він конкретизував положення урядового документа: "Що торкається комплектування українських військових частин, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового міністра, при Генеральному штабі і Верховному головнокомандуючому". Можна було чекати, що документи як уряду, так і Ради нададуть нового імпульсу українізації армії, а Центральна Рада врешті-решт на законних підставах буде форсувати створення українського війська. Та цього не сталося. Саме в цей час в українізації армії почалися перші невдачі. Під час червневого наступу на Південно-Західному фронті, що розпочався 18 червня 1917 р., головною ударною силою були б, 17 і 41 армійські корпуси. їх і визначили для українізації. Та, зазнавши величезних втрат під час тернопільського прориву, ці частини потім змушені були відступити. Генеральний комітет скерував у цей час на їх поповнення близько ЗО тис. солдатів-українці в і звернувся до Тимчасового уряду, щоб армійським наказом ці корпуси були визнані українськими. Однак у відповідь було заявлено, що слава полків належить всій російській армії, а для українізації визначать інші корпуси. Генеральний комітет розпорядився зупинити 138 ешелонів, що вирушали на фронт. Понудьгувавши якийсь час на залізничних коліях, зневірившись, солдати почали роз'їжджатись по домівках, просто дезертирувати.

Щодо позиції Центральної Ради, її керівництва у справі українізації армії вельми промовистим є епізод, який згадує в своїх мемуарах М. Грушевський. 4 липня до нього прийшла депутація від ешелону, що прямував із Саратова на фронт. Солдати ешелону — українці — оголосили себе полком ім. М. Грушевського і просили голову Центральної Ради прийняти від них парад. М. Грушевського бентежила не лише делікатність прохання щодо найменування частини, а й перспектива відмови солдат їхати на фронт. Після певних вагань він погодився прийняти парад лише за твердої умови, що солдати негайно вирушать на фронт. Ці події були досить показовими. Процес українізації військових сил відбувався знизу. Центральна ж Рада, кинувши у маси притягальні лозунги національного відродження та згуртування, домагаючись легітимізації цього процесу, вкотре виявила непослідовність, не зважилась опертися на підтримку власного населення, примножити тим самим свою силу, авторитет. Вона, як не дивно, продовжувала більше прислухатись до позиції Тимчасового уряду. А той по-своєму, повеликодержавницьки сприймав коливання Ради, дуже реалістично розраховуючи, що без належної фізичної сили, без збройної опори вона не є серйозною загрозою, не зможе протистояти грубому натиску, змушена буде згодитися з тим, що їй буде продиктовано з Петрограда.

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Цей процес був ефективнішим в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу. Обіцяли дозвіл на формування нового запасного піхотного полку і двох кавалерійських.

Розуміючи, що процес українізації багато в чому буде залежати від наявності командних кадрів-українців, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандувача Л. Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначили для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців. А у вересні Український Генеральний військовий комітет взяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піших шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових школах. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 учнів, а урочисте відкриття відбулося під час роботи Ш Українського військового з'їзду — 22 жовтня 1917 р.

Очевидно, з чисто військових критеріїв українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності, якою постійно залякували обивателів урядовці, військове начальство. Можливо, боєздатність у певних частинах навіть стала б більшою. Українізовані частини виявляли себе на фронті з позитивного боку, в усякому разі, були не гірші за інших. Та на перший план висувалися політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб дезорганізувати процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які повинно було надійти українське поповнення, і врешті-решт воно потрапляло зовсім не в ті частини, які планувалось українізувати; командування в українських частинах залишалось здебільшого неукраїнським, повсюдно діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації тощо. У вересні ставка Верховного головнокомандувача прийняла рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного терміну, "вважати їх дезертирами і віддавати під військовий суд".

Заступник голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський відзначав: "Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути в Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкоджало, і переважно залогами в Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважною більшістю московських військ, "верных Временному правительству" й ворожих взагалі українському національному рухові".

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, жодна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена в Україну або на один з українських фронтів.

Звичайно, впливали й інші фактори. Серед них: столітні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність оперативно скористатись вигідною ситуацією, що склалась, відсутність навичок жити і творити в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні та діях провідників українського руху в армії. Впливали і такі обставини, як посилення репресій командування на фронті після липневих подій, коли відновили смертну кару. Спроба ж формувати національні частини нерідко свавільно кваліфікувалась як зрада, дезертирство тощо з усіма можливими наслідками. Так що не варто перебільшувати розмах процесів українізації війська. Від платонічного вираження прихильних почуттів до Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету до здатності бути надійною опорою у боротьбі за українську

державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. І зовсім не всім військовим частинам, які вважалися українськими в 1917—1918 рр., вдалося її подолати.

З—7 жовтня в Чигирині відбувся з'їзд "Вільного козацтва" за участю 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організованих, озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини й Кубані. Своїми постановами з'їзд зробив спробу надати "Вільному козацтву" специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі:

"1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб "Вільне козацтво" стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали.

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отаманом на чолі. Генеральна Рада має в найближчім часі скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків революції та прав народу, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілізації, з'їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було призначено державні кошти. Генеральна Рада "Вільного козацтва" має перебувати стало в м. Білій Церкві на Київщині".

До Генеральної Ради "Вільного козацтва" було обрано 12 осіб, а почесним отаманом "дав згоду бути" командир 1-го Українського корпусу П. П. Скоропадський.

"Вільне козацтво" могло стати серйозною військово-політичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери і смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в українізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, в разі потреби опертися на їхню силу.

Поважаючи думку виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати і військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало і розуміння можливості використання їх у державних справах. Рада затвердила Статут "Вільного козацтва", вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак одразу виявлялася і непослідовність Центральної Ради. Вона вважала "Вільне козацтво" не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ.

Проте військовиків-самостійників не задовільняли рішення II Універсалу. Вони намагалися пришвидшити хід подій, хотіли бачити Україну незалежною. Щоб змусити Центральну Раду до рішучіших кроків на цьому шляху, Київський полк ім. Полуботка вдався до застосування збройної сили, захопив найважливіші об'єкти, протягом двох днів контролював ситуацію в місті. Лише Петлюра зумів придушити повстання полуботківців. Своє основне завдання влітку і на початку осені 1917 р. С. Петлюра бачив у пришвидшенні українізації армії, створенні винятково українських полків і корпусів. З цією метою він разом з іншими діячами Центральної Ради виїжджає на фронт, у ставку Головнокомандувача армії, до Керенського в Петроград. У хаосі, який дедалі більше охоплював військо, зберегти українські частини ставало дуже важко. Не вистачало досвідчених військових командних кадрів, чинилися перешкоди з боку російського командування. Але вже у липні 1917 р. після придушення більшовицького виступу в Петрограді, Тимчасовий уряд оговтався, забув про домовленість у Києві і різко виступив проти утворення українських Збройних сил. Українські частини перекидали на найважчі ділянки фронту, де вони зазнавали великих втрат. У серпні 1917 р. Тимчасовий уряд практично перекреслив угоду, підписану Керенським, поставивши під контроль військові і міжнародні зв'язки України, армійське постачання і засоби зв'язку.

Боротьба між Центральною Радою і більшовиками за владу в Україні.
Українська державність в період 1918—1920 pp.
Українська держава в добу Директорії.
Інформаційна політика УНР.
Західноукраїнська Народна Республіка. Листопадовий чин.
Розділ 16. УКРАЇНА В СКЛАДІ СРСР. ОЗНАКИ ДЕРЖАВНОЇ САМОСТІЙНОСТІ ТА ІМПЕРСЬКОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МОСКВИ
Україна в роки "воєнного комунізму" і нової економічної політики.
Входження України до СРСР.
Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).
Насильницька колективізація в українському селі.