Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
Вступ

Складний і героїчний історичний шлях, яким пройшли українці, гідний великого європейського народу. Впродовж століть, а можливо і тисячоліть, українська нація формувалася на території сучасної України, творила самобутню матеріальну й духовну культуру, суспільно-політичну думку. Дослідники знаходять її коріння у Трипільській культурі, яка досягла найвищого розвитку на наших землях упродовж IV—Ш тис. до народження Христа (далі — Я. X.), у спадщині скіфів, черняхівських пам'ятках.

Ще до Н. X. як самостійна етнічна спільнота сформувалися слов'яни, які займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. Ті з них, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів, яких М. Грушевський вважав предками українського народу. Після кількасот літнього розвитку Антське об'єднання розпалося під ударами Аварського каганату. Сформувалися нові племінні союзи та державні утворення: держава волинян, Полянський племінний союз, Руська земля.

Понад 1100 років тому на просторах України утворилася могутня середньовічна держава Київська Русь, яка охопила землі від Чорного до Білого моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. За рівнем соціально-економічного і культурного розвитку вона відповідала передовим країнам середньовічної Європи, з багатьма з яких підтримувала тісні економічні, політичні й культурні зв'язки. її військова могутність упродовж кількох століть забезпечувала захист від степових кочовиків не тільки власного населення, а й європейської цивілізації.

Наприкінці XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепала. Проте її безпосереднім наступником стало Галицько-Волинське князівство, згодом королівство, яке на ціле століття продовжило державницькі традиції. Охоплюючи за часів най( більшого піднесення 90 % залюднених просторів України, воно зберегло від передчасного, завоюванні та асиміляції український народ, сприяло його консолідації та усвідомленню власної самобутності, поширювало на своїх теренах передові надбання західноєвропейської культури.

Із сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, Галичина та Холмщина були приєднані до Польщі, Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина — Закарпаття. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина Переяславщина, Чернігово-Сіверщина — поступове зосередилася у складі Великого князівства Литовського. Та після тривалої боротьби Україна, породивши такі феномени, як козацтво та Запорізьке Січ, знову з'являється на європейській політичній мапі. В Італії, Німеччині, Франції, Англії виходить понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорізьких козаків, які в численних битва) завзято громили військові загони Кримського ханства та Туреччини, могутність якої на той час вважалася нездоланною. Багато держав, над якими нависла загроза турецької агресії, шукали з ними зв'язків. Навіть Чорне море називали Козацьким.

З початком Національно-визвольної революції сер. XVII ст. та першими перемогами українською війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького над польською шляхтою увага всієї Європи вкотре була прикута до України. Тут відбувалися нечувані досі зміни. На визволеній території було ліквідовано польсько-шляхетську владу і закладалися підвалини нової національної держави, що прагнула до об'єднання всіх українських земель. Скасовувалися кріпацтво, фільварково-панщинна система господарювання, велика й середня земельна власність; селяни і козаки знову ставали вільними виробниками на своїй землі. Однак прагнення захистити Українську державу від потужного ворога, який не хотів миритися з її втратою, змушувало В. Хмельницького шукати союзників. Запрошення на допомогу Московії обернулося катастрофою. Використавши політичну ситуацію, московські правителі домовилися з Польщею про поділ України на дві частини: Лівобережжя з Києвом відійшло під контроль Московії, Правобережжя — Польщі. Спроби гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепи та ін. відновити незалежність і територіальну цілісність українських земель не увінчалися успіхом. У другій пол. XVПI ст. автономний устрій України було остаточно ліквідовано.

Новий переділ українських земель стався в останній трет. XVIII ст., після втрати Польщею державності. Більшість їх опинилася в складі Російської імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття — Австро-Угорщини. На тлі відверто антиукраїнського курсу царату, який забороняв культурницькі та освітні організації українців, українську мову, політика австро-угорських правителів була значно поміркованішою. Західна Україна вкрилася мережею культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій, стала місцем генерації ідей національного визволення та возз'єднання всіх українських земель.

У XX ст. після багаторічної перерви збройну боротьбу за українську державність першими відновили Українські січові стрільці. Об'єднуючи найкращі сили української молоді Галичини, захопленої ідеєю відбудови власної держави й об'єднання українського народу, Стрілецький легіон у роки Першої світової війни перетворився на військово-політичний організм, у середовищі якого невпинно шукали найефективніших шляхів досягнення поставленої мети.

Одним із наслідків Першої світової війни стала перемога в Російській імперії Лютневої демократичної революції 1917 р., яка поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових, створила сприятливі умови для піднесення визвольного руху пригноблених народів. Почалася Українська революція, а з нею й відродження національної, державності — Української Народної Республіки. Однак упродовж 1917—1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, де діяли шість різних армій. Спроби урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директори опанувати ситуацію не досягли успіху. Подібне становище склалося й на українських землях Австро-Угорської імперії, де з початком її розпаду було створено Західноукраїнську Народну Республіку. Одним із найпрекрасніших моментів цього часу стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Але до справжнього об'єднання так і не дійшло — українські визвольні змагання зазнали поразки. її головною причиною стала зовнішня агресія: в Західній Україні з боку Польщі та Румунії, у Східній — більшовицької Росії.

Після невдалої спроби зберегти новостворену державність українські землі знову увійшли, до складу чужих держав: Польщі — Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя; Румунії — Північна Буковина, закарпатська Сигітщина та Бессарабія; Чехословаччини — Закарпаття і Пряшівщина. У найгіршому становищі, опинилися українці, які з переважною частиною України потрапили до складу СРСР і одразу відчули на собі наслідки запровадженого більшовиками "воєнного комунізму" та голоду 1921—1923 рр. Далі, впродовж 20-х років, настав короткий, відносної сприятливий період закріплення формальних ознак; української радянської державності, оманливих обіцянок збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої імперії, політики непу та українізації. Водночас почалося насаджування керівної ролі більшовицької партії, нетерпимості до інакодумства, застосування негідних методів політичної боротьби. Та найтрагічнішими в історії України стали 30-ті роки, коли комуністичний режим, прагнучи! ліквідувати соціальний ґрунт, національної свідомості, шляхом організації штучного голодомору 1932— 1933 pp. винищив до 9 млн. українських селян, вдався до жорстоких репресій щодо найбільш активної та інтелектуальної частини нації, заборонив діяльність Української автокефальної православної церкви тощо.

Яскравим спалахом міжвоєнного часу на західноукраїнських землях стало існування, нехай і короткочасне, Карпатської України. Воно не тільки допомогло закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації, а й стало прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу.

Важким випробовуванням для України була Друга світова війна, під час якої вона зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна, її людські втрати сягнули 8 млн. осіб. Українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацизмом, зокрема, бл. 6 млн. їх успішно боролися у складі Червоної Армії та радянських партизан, Української повстанської армії та Організації українських націоналістів. Визначною подією стало приєднання західноукраїнських земель до У PCP, у результаті якого вперше за кілька століть своєї історії більшість українців возз'єдналася в межах однієї держави. Однак реалізація цієї акції мала окупаційний характер і під час т.зв. радянізації завдала невимовних страждань значній частині населення Західної України.

Не принесли полегшення українському народові й післявоєнні роки. Незважаючи на входження України в 1945 р. до складу держав — засновниць ООН, вона залишалася цілком залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві на вільний розвиток. Головною мстою комуністичного режиму було прагнення до якнайшвидшого відновлення та зміцнення своїх позицій усередині країни і на міжнародній арені, за будь-яку ціну. Як наслідок, українці в 1946—1947 pp. у котре відчули на собі трагедію голоду, депортації відновилися масові політичні репресії, русифікація тощо. Єдиними, хто намагався протистояти більшовицькому тоталітаризму, були ОУН і УПА, члени яких боролися під девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї!"

Значні зміни в житті українського суспільства сталися після смерті Й. Сталіна. Хоча СРСР залишався тоталітарною державою, такого розгнузданого терору, як раніше, вже не було. У 1954 р. до складу УРСР було включено Кримську область. Розпочалася т.зв. відлига, в результаті якої реабілітували багатьох репресованих громадян, зросла національна гідність українців, сформувалося непримиренне до ідеологічного диктату покоління "шістдесятників" тощо.

З перемогою у Кремлі в сер. 1960-х років консервативних сил Україна знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. В суспільстві наростають кризові явища, занепадає мораль, девальвуються загальнолюдські цінності, .утверджується зневажливе ставлення до мови, історії, посилюється цензура, розпочинається цькування інтелігенції, повальною стає русифікація тощо. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА традиції руху опору в Україні не припинилися.

З сер. 80-х років розгорнувся новий етап національно-державного відродження українського суспільства. Першим рішучим кроком па цьому шляху стала ухвалена 16 липня 1990 р. Верховною Радою Декларація про державний суверенітет України, другим — Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., третім — Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 р. Отже, після тривалого періоду бездержавності український народ отримав ще один унікальний шанс, щоб перетворити Україну на вільну, демократичну, заможну державу, рівноправного партнера міжнародної спільноти.

1. Становлення і розвиток людського суспільства на території України. Трипільська культура
2. Формування державотворчих традицій на території України: кіммерійці, скіфи, сармати, античні міста-держави Північного Причорномор'я
3. Походження слов'ян та їх розселення на території України
4. Теорії походження Русі. Руська земля
5. Формування централізованої держави на чолі з Києвом. Перші князі, їх зовнішня і внутрішня політика
6. Піднесення та розквіт Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий
7. Київська Русь за князювання Ярославичів
8. Русь-Україна у період політичної роздробленості: причини та наслідки
9. Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою
10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.