Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.

Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.

Князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1463-1533) належав до Одного з найславетніших українських князівських родів, що походив від турово-пінських Рюриковичів, з яких походили, зокрема, князь Турівський Святополк, князь Дубровицький Олександр, отой, що поліг у битві на Калці... Від XIII століття, коли заснувалася лінія турово-пінських Рюриковичів - й аж до XVIII століття цей рід традиційно давав українському народові визначних воєначальників, політичних і культурних діячів. Досить сказати, що син Костянтина Острозького Василь-Костянтин Острозький (1527-1608), що тривалий час був київським воєводою, увійшов в історію української культури як визначний меценат православ'я, засновник Острозької академії.

З козацтвом К. Острозького звела та ж таки військово-політична ситуація, що й Богдана Глинського. Брацлавські землі, старостою яких був князь Острозький, належали до порубіжних околиць, через які вогненно і криваво стелився Кучманський шлях - відомий в історії українського народу, як ще один традиційний (поряд із Чорним) шлях наскоків татарської орди, але вже на Поділля.

Усі звертання старости до литовського уряду з проханням посилити прикордонні гарнізони не мали жодних наслідків. Велике князівство Литовське на той час неабияк підупало на силі і дедалі дужче схилялося до об'єднання під єдиною короною з Польщею. Зваживши на це, Острозький почав гуртувати місцеві козацькі ватаги у великий бойовий загін. Підсиливши його загоном регулярного війська, він 1508 року не тільки перепинив шлях нападу татарській орді, а й ущент розбив її. Таким чином на початку шістнадцятого століття, завдяки зусиллям князя Острозького, козаки заявили про себе як регулярна військова сила не лише на Подніпров'ї, а й на Поділлі, в межиріччі Бугу і Дністра.

Та чи то кримський хан не взяв за щось серйозне появу нової військової сили на південному Поділлі, чи то, може, безвихідь або жадібність погнала татар у новий похід на Україну... Хто зна. Але коли 1512 року Кучманський шлях знову закурів під багатотисячними ординськими копитами, під рукою князя Острозького вже була досить організована та навчена козацька військова сила. Тож народне ополчення, яке скликалося й перед цим, проте рідко коли могло протистояти досвідченим татарським, войовникам, тепер показало себе зовсім інакше. Приєднавши до козацького війська ще й загін поляків, князь завбачливо покликав на допомогу свого сусіда, старосту кам'яне-цького Предслава Лянцкоронського. Про цього уславленого козацького ватажка мова піде трохи згодом. А поки що ми є свідками того, що татари несподівано для себе застають на Брацлавщині силу, здатну чинити їм серйозний опір.

Відомо, що, коли після кількох попередніх сутичок дій-шлося до вирішальної битви (до речі, під час своїх грабіжницьких наскоків татари, як правило, уникали битв, а просто кидались навтікача, як тільки бачили, що проти них виступає щось значне), то першими прагнули вдарити польські полки. Цього вимагали слава польського війська і невмирущий гонор польських офіцерів-аристократів, які, бач, не хотіли, щоб славу перемоги було приписано козакам. Одначе українське козацтво не з меншою гоноровитістю вважало, що за свої землі першими до бою мають стати саме вони.

Оскільки суперечка тривала майже цілий світанок перед боєм, князь Острозький мусив утрутитися, щоб не допустити непорозуміння. Він переконав польських офіцерів, зокрема Предслава Лянцкоронського, що хоча козаки й гірше озброєні та споряджені, ніж закуті в лати польські жовніри й гусари, проте мають значно більший досвід боротьби з татарами, краще знають їхню тактику та прийоми кінного бою.

Можливо, князь і не казав цього полякам у вічі, але він добре знав, що польські воїни, які рідко сходилися на полі бою з татарами й турками, як правило, психологічно виявлялися менш підготовленими до герцю з ними, ніж козаки. До речі, це було істотною вадою не лише польської, а й багатьох інших європейських армій. Ось чому жодна з них, якою б озброєною та загартованою по європейських бойовиськах вона не була, не могла протистояти мусульманським військам із такою впевненістю і, сказати б, зверхністю, та навіть зневагою, як це вдавалося козакам.

Одне слово, князь К. Острозький таки домігся свого: у цій битві козаки вдарили першими. І татарські лави розпорошилися саме під їхніми ударами. А вже поляки й українське ополчення, що рушили, так би мовити, другим ешелоном, довершили розгром орди. Разом з козаками вони погнали її залишки до Криму, винищуючи у дрібніших боях--та-сутичках. Ясна річ, мали втрати й козаки, але коли йшлося про захист рідної землі та козацьку честь і славу, на це не зважалося.

Перемоги настільки піднесли авторитет князя Острозького, що Великий князь Литовський Жигмонт (Сигізмунд) І Старий призначає його великим гетьманом литовським, тобто головнокомандувачем усіх збройних сил держави. Одначе при цьому Острозький залишається старостою віденським та брацлавським. Тож тепер, уже і як великий гетьман, він починає дбати не тільки про захист, а й про фортифікаційне зміцнення кордонів. Саме з його ініціативи в прикордонних землях України з'являється кілька укріплених замків. За його ж таки наказом до цих районів прибули значні військові сили, що відтоді стали тут постійними залогами.

Слід зазначити, що по багатьох українських містах на той час усе ще височіли дерев'яні замки, споруджені тоді, коли не існувало досить сильної артилерії. З огляду на це князь Острозький, залучивши до справи інших старост і князів" вибудовує головний замок України - київський, а також зміцнює каменем і цеглою замки в Черкасах, Каневі, Вінниці, Брацлаві.

Дослідники твердять, що в цілому під командуванням К. Острозького литовські війська мали 60 битв із татарами й турками. І можна не сумніватися, що в кожній з них брали участь козацькі загони, і що в кожній козаки обстоювали своє право першими йти на ворога й першими здобувати славу. Тому маємо всі підстави вважати князя Острозького гетьманом українського козацтва. Понадто, що кілька з цих битв виявилися справді видатними. Як, хоча б, ота, на Волині, що мала місце 1512 року...

Зневірившись у спробах розгромити подільських козаків на Кучманському шляху, татари кинулися на Чорний шлях, що тягнувся правобережжям Дніпра. Цього разу їм пощастило минути, або ж порубати застави черкаських і канівських козаків. Одначе на Волині вони, знову ж таки собі на лихо, зустрілися з військом князя Острозького. Воно не тільки розбило орду та відібрало все награбоване, а й довго гнало рештки татарського воїнства у бік Криму.

З іще більшим успіхом завершилася битва під Ольшаницею, що на Київщині, яка відбулася 1527 року. Цього разу татари, вже під командуванням самого хана Махмет-Гірея (слід зауважити, що хани вирушали в такі походи нечасто; здебільшого військо вів хтось із мурз, найчастіше — впливовий перекопський мурза), не тільки знову втратили здобич, а й зазнали значної військової шкоди. Під час переслідування козакам вдалося визволити з полону кілька тисяч своїх земляків і покласти трупом набагато більше ординців. Та значення цієї перемоги не тільки в розгромі ворога. По суті було зірвано намір татар підступитися до Києва та здійснити напад на нього, як це свого часу - 1482 року - вчинила орда на чолі с ханом Менглі-Гіреєм. Тоді татари пограбували все місто, винищивши або забравши в полон значну частину його мешканців.

Що ж до Польщі, то там цю перемогу сприйняли із захватом. Король Сигізмунд (Жигмонт) І Старий улаштував переможцям у тодішній столиці Кракові тріумфальну зустріч на зразок тих, що ними вшановували своїх звитяжців стародавні римляни. А вже хто-хто, а вони зналися на церемоніях...

Цікаво відзначити й той факт, що князь Острозький був першим українським полководцем, що став до бою з московітами. Коли 1514 року Великий князь Московський Василь Ш напав на Литву, намагаючись окупувати місто Білої Русі Смоленськ, то в битві під Оршею литовсько-білорусько-українські війська під командуванням Острозького не просто розгромили армію супротивників, а й, як зазначають хроністи, винищили її "до ноги". І можна бути впевненим, що в складі цього війська виступали й загони козаків, без яких на той час уже не обходилося в жодній битві, жодному поході.

Бувши чоловіком досить заможним, князь Острозький мав нахил і до меценатства. Як православний, він не тільки щоразу виступав на захист віри свого народу, а й на свої кошти будував храми, допомагав монастирям. Відомо, наприклад, що саме він протягом тривалого часу фінансово підтримував Києво-Печерську Лавру. І заслуги його перед цим монастирем, та й узагалі перед православ'ям, було гідно по-ціновано: поховали князя К. Острозького (1553 р.) на території Лаври. Існує свідчення, що надгробок на його могилі зберігався аж до 1941 року. Хотілося б знати, хто став руйнівником...

Виходячи з мовленого тут, маємо всі підстави вважати князя Костянтина Івановича Острозького гетьманом українського козацтва, і тим міцно вкоренити ім'я цього полководця в історію України. А ще — слід би подбати про гідне вшанування його пам'яті.

Руїни Острозького замку

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Михайло Глинський. Князь, керівник антилитовського повстання.
Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.
Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.
Остафій Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.
Венжик Хмельницький. Гетьман українського козацтва
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru