Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

ТАРАС ТРЯСИЛО, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.

Запорізькі козаки, які під командуванням Михайла Дорошенка ходили 1628 року в Крим, повернулися з цього походу, якщо й не переможцями, то вже в жодному разі не переможеними. Запрошені туди з волі хана, вони, як ми вже знаємо, в кількох битвах громили війська претендента на трон - Джанібек-Гірея. Щоправда, їм не поталанило: у вирішальному бою значна частина ханового війська зрадила свого можновладця і стала на бік Джанібек-Гірея. Це призвело до того, що і хан, і гетьман Дорошенко, а разом з ним ще близько тисячі козаків, загинули.

Одначе в лавах козаків паніки через це не виникло. Вони обрали гетьманом одного з найздібніших своїх сотників - Тараса Федоровича, що мав прізвисько Трясило (з ним він і ввійшов в історію), і з гідністю повернулись на Січ. Проте на Дніпрі не дуже й чекали на нового гетьмана. Там уже був свій — Григорій Чорний. Цей командувач додержувався про-польської орієнтації, дістав визнання польського уряду, отже, з погляду поляків, був законним. А що мав чинити за такої ситуації Трясило? Ясно, що скласти свої повноваження і підкоритись гетьманові Чорному.

Може, так би воно й сталося. Але на той час Чорний зробив щось дуже необачне. Згідно з Куруківською угодою, надзвичайно невигідною для українців, запорожці мали попалити всі свої бойові човни і ніколи більше не виходити в море. Та козаки не могли, як мовиться, за жодні скарби світу пристати на таке. Намагаючись покарати їх за непослух. Чорний виписав усіх запорожців із реєстру. Це зняло справжню хвилю гніву на Січі, і гетьмана Чорного проголосили "зрадником козацтва".

Й ось тут вимальовується цікавий аспект: обираючи Чорного гетьманом, козаки добре знали, що він дотримується пропольської орієнтації, і в діях своїх послідовний. То навіщо ж обирали?

І ще одне... Куди подалися ті, хто був незадоволений діями Чорного? Ясна річ, пристали до гетьмана Трясила. Та прийшли вони під Трясилову булаву тільки для того, щоб змусити його до повстання проти поляків. Вони жадали помсти. Вони хотіли повернути собі і всьому козацтву привілеї, що їх свого часу надав Стефан Баторій.

Гетьман зважився на це не одразу. Кілька місяців він стояв гарнізоном у Січі, чекаючи розвитку подій. Можливо, хотів бачити, як поведеться в цій ситуації Григорій Чорний. Одначе і той, і той мали під своїм командуванням занадто мало сил, щоб розпочинати рішучі дії один проти одного. Першим не витримав протистояння Трясило. Він повів свій кіш на табір Чорного. Але ще перед ним дісталися туди "перебіжчики". Вони пустили чутку, нібито трясилівці не бажають воювати з козаками Чорного і вимагають від свого командира, щоб він об'єднався із "законним гетьманом*.

Мусимо визнати, що дезінформацію було пущено вдало. Г. Чорний повірив чуткам, що нібито Трясило йде з покірною головою, і коли той став табором поблизу його ставки, погодився на переговори. І це стало пасткою для Чорного. Трясилівці негайно схопили його, привели перед очі свого гетьмана і з його наказу зарубали.

Підступно? Жорстоко? Хто скаже - ні? Але тільки завдяки цій жорстокості Трясилові вдалося покласти край тривалому протистоянню між реєстровими та нереєстровими козаками, яке вже не раз призводило до кривавих конфліктів. Нічого не вдієш, політична боротьба має свою криваву військову логіку.

Вже й по тому, як до Трясила приєдналася частина реєстровиків, військо його ледве налічувало тисячу шабель. Але навіть така військова сила занепокоїла головнокомандувача польської армії Конецпольського, що тільки недавно повернувся зі шведської війни. Вбивство гетьмана Чорного Конецпольський розцінив, як оголошення війни Польщі, чи, принаймні, як збройне повстання. Та припустився помилки в діях. Перш ніж наступати з основним військом, він вислав наперед каральний загін під командуванням Самійла Лаща, якого хроністи прозвали "людинозвіром". Цей загін рівняв із землею цілі селища. Лащ не знав, що таке страх перед людьми чи перед Богом. А це призвело до того, що військо Трясила почало швидко поповнюватись біженцями, тобто повстанцями.

Розуміючи, що війни з поляками не уникнути, Тарас Трясило проголосив себе гетьманом України. Це означало, по суті, що він заявляє про невизнання в Україні влади польського короля. Рішуче, чи не правда? Для початку він висунув вимогу вивести з території України всі польські війська, скасувати статті Куруківської угоди і видати йому всіх прихильників гетьмана Чорного, які приєдналися до польського війська.

Можна не сумніватися, що, висуваючи ці вимоги, Трясило знав: ні Конецпольський, ні король ніколи не погодяться з ними. Та це анітрішки його не бентежило. Відтак, польські й українські війська зійшлися під Переяславом. Першим туди прибув гетьман Трясило. Дізнавшись про це, Конецпольський переправився на лівий берег, на південь од Києва, й одразу ж рушив у наступ. Першу атаку було відбито, проте поляки і реєстровики, які виступали разом з ними, на цьому не заспокоїлися. Майже два тижні точились бої, в яких то поляки підступали до табору повстанців, то повстанці - до табору поляків.

Розуміючи, що далі так тривати не може, оскільки сили його тануть, а до поляків будь-якої днини має прибути підкріплення, Трясило знову пустився на хитрощі. Послані ним кілька сот козаків погромили в сусідньому селі маєтки багатіїв і заходилися "пиячити". Дізнавшись про це, Конецпольський вивів з табору удвічі більший загін, маючи намір знищити гультяїв і таким чином рішуче ослабити сили повстанців.

Може, так би воно й сталося, але... Та частина поляків, що залишилась у таборі, й собі влаштувала бенкет. Ніхто не сподівався тут козацького нападу на світанку, а до того ж знайшовся, як то завжди буває в таких випадках, чудовий привід — день котрогось із польських святих. Тобто все складалося так, як того й хотів гетьман Трясило. Виждавши, коли гарнізон добряче впився й поснув, він познімав з допомогою своїх розвідників вартових і вдерся до табору.

Різанина була жахливою. Тих, кому вдавалося вислизнути з табору, козацькі роз'їзди перехоплювали і топили в річці Альті. Бойовище, з якого повстанці вийшли цілковитими переможцями, та ще й з величезними трофеями, залишилося в історії козаччини під назвою "Тарасова ніч*, І це саме йому присвячено один з віршів Тараса Шевченка.

Щоб закріпити перемогу, гетьман Трясило пробився до Дніпра, повирубував усі польські роз'їзди, що стерегли підступи до переправ, і попалив усі пороми. Маючи вже неабияк поріділе військо, Конецпольський спорудив новий табір і, замкнувшись у ньому, вирішив дочекатися підмоги. Але жоден з підрозділів, висланих йому на допомогу за наказом короля, так і не зміг пробитися до Дніпра. Повстанці рубали їх ще на далеких підступах.

Якби гетьманові Трясилу стало наполегливості, він винищив би і рештки війська коронного гетьмана Конецпольського. Але до цього не дійшлося. Конецпольський вдався до переговорів, обіцяючи збільшити козацький реєстр. І цього виявилося досить, щоб бої припинилися. Недарма і давнішні, й сьогоденні історики додержуються думки, що переважна більшість наших гетьманів - це були добрі, часом неперевершені вояки, але негаразд зналися на дипломатії. Втім, хтось може сказати: не поспішаймо з висновками. Не треба забувати, що всі вожді козацтва діяли від власного імені та ще від імені своїх повстанських загонів, і не стояло за ними ні держави, ні якихось політичних структур - партій чи рухів, які б могли організаційно закріплювати їхні перемоги та налагоджувати дипломатичні стосунки з польською чи татарською владою. Так, не стояло. Але хтось же повинен був їх формувати. Трясило, безсумнівно, був талановитим полководцем, він мав усі задатки державного діяча. Але... проголосивши себе гетьманом України, він не спромігся проголосити незалежності, державності самої

України. А отже не визначив мету своєї боротьби, не окреслив свої державницькі позиції для володарів сусідніх держав, своїх потенційних союзників. Тобто де-юре він і все його воїнство й далі залишалися підданими польського короля. І варто було вже розгромленому Конецпольському пообіцяти козакам збільшення реєстру, платню та сукна на одяг, як вони вирішили, що мети повстання, по суті, досягнуто, А як же бути з кров'ю тих тисяч і тисяч селян, що пішли за ними? І яка ж тоді мета повстання?

Достеменних відомостей про те, як склалася подальша доля Тараса Трясила, не існує. Зате існують версії. За однією з них, поляки його нібито схопили і стратили. Проте більш документованою, а отже, й вірогіднішою, здається інша. Згідно з нею, Трясилові довелося скласти обов'язки гетьмана, оскільки польський уряд віддавна запровадив правило: той, хто зняв шаблю на коронного гетьмана, виступив проти короля, на чолі козацтва стояти не може. Трясило з цим не примирився. Твердячи, що й сама Куруківська угода несправедлива і що поляки не дотримуються її, він спробував підняти ще одне повстання. Але козацтво відгукнулося на це дуже мляво, а селянство ще не оговталося від попереднього. Тож 1635 року, разом з невеличким загоном відданих йому людей, екс-гетьман України перебрався на Дон. Десь там, у донських степах, поміж козацькими станицями, й губляться сліди цього народного героя.

Польське військо часів Яна Казимира

Тиміш Орендаренко, гетьман реєстрового козацтва.
Іван Петражицький-Кулага, гетьман реєстрового козацтва.
Андрій Гаврилович, гетьман нереєстрових козаків.
Григорій Чорний, гетьман запорізького козацтва.
Левко Іванович, гетьман реєстрового козацтва.
Іван Заруцький, полковник сіверський, наказний гетьман України.
Семен Перев'язка, гетьман реєстрового козацтва.
Іван Сулима, гетьман запорізького козацтва.
Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.
Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.