Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Демян Многогрішний, наказний гетьман, гетьман Лівобережної України, гетьман сіверський

Оцінюючи діяння цього гетьмана, наші історики, скидається на те, сприймали його прізвище - Многогрішний — за каїнову печать. Тож і темних барв для його зображення не шкодували. "Демко Многогрішний, - писав М. Аркас, - був родом селянин і не визначався ні розумом, ані політичною вдачею* Через те-то П. Дорошенко, не надіючись од нього нічого лихого, безпечно настановив його на який час наказним гетьманом. Але як тільки він поїхав до Чигирина, Ромодановський із військом знову вступив в Україну. Многогрішний став підлещуватися до його і до козацької старшини. 6 березня 1669 року він зібрав раду в Глухові, і на ній було так зроблено, що його вибрано гетьманом лівобічної України".

В такому дусі витримано всю розповідь про цього політичного діяча. А дарма. Перед нами складна і досить неоднозначна постать.

Походив Дем'ян Многогрішний (р. н. і р. см. невідомі) з простого селянського роду і, навіть осягнувши владу гетьмана, зостався " простим і неписьменним ". Загалом у ті часи неписьменність була річчю рідкісною навіть серед незначної старшини, не кажучи вже про гетьманів. Та Многогрішний не тільки не соромився своєї неосвіченості, а навіть хизувався нею. Може, тому що за всім цим крилася ясна мета і прагнення будь-що досягти її. Недарма І. Крип'якевич так характеризує його: "Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий, - сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися".

А тепер забудьмо про чиїсь оцінки і спробуймо спокійно скласти свою.

Поглянемо передусім на те, що вчинив, на що важив і чого домагався цей "абсолютист".

Многогрішний справді пишався тим, що не маючи за собою ні давнього козацького родоводу, ні освіти, спромігся стати провідним політиком Лівобережжя і здобути булаву гетьмана. Ще за часів І. Брюховецького (1663-1668) він був полковником чернігівським. Гетьман багато в чому покладався на цього офіцера й адміністратора і більше, ніж іншим, йому довіряв. Може, тому, що бачив у ньому щось дуже близьке собі (згадаймо, Брюховецький теж дійшов до гетьманської булави, починаючи зі служки Б.Хмельницького).

Многогрішний супроводжував свого зверхника й до Москви, і там, як й інші, прилучивсь до дворянства. Але, повернувшись в Україну, цей новоявлений російський барин раптом приєднався до антиросійського повстання. І став одним з найрішучих супротивників Андрусівського (1667 р.) договору, за яким Московія та Польща поділили Україну між собою. Тому був активним учасником і таємної Ради (в січні 1668 року) в Глухові, на якій ухвалено повиганяти росіян з Лівобережжя і проголосити Україну самостійною державою. Як відомо, це повстання не досягло своєї мети, а його припізнений ватажок Брюховецький загинув у таборі гетьмана Дорошенка.

Автограф гетьмана д. Многогрішного

герб гетьмана д. Многогрішного

Зміна гетьмана на становище Многогрішного не вплинула. Хоч із самого початку служби під новою булавою, він Дорошенкові не довіряв і за "свого" не визнав. Можливо, Дорошенко згодом і шкодував, що призначив Многогрішного наказним гетьманом Лівобережжя, та, з іншого боку, кого ж би й мав посадовити на місце Брюховецького, як не цього полковника - твердого і впливового?

Діставши з рук гетьмана владу на лівому березі Дніпра і привласнивши собі титул "гетьмана сіверського", Многогрішний негайно почав діяти. І насамперед повів переговори з російською адміністрацією, наполягаючи на тому, щоб усі воєводи вийшли поза межі України, а разом з ними й війська. Тобто почав відроджувати таке становище України, яким воно мало бути за Переяславською угодою.

На подив багатьох, цей твердої волі козацький вождь таки потрапив укласти 1669 року глухівську угоду, за якою воєводи зосталися тільки в п'ятьох містах, та й до того - лише з суто представницькими функціями, без права втручання у внутрішні справи української адміністрації. Він першим з тогочасних гетьманів гостро порушив питання про те, що Київ є українським містом, отже повинен бути столицею України, центром українського гетьманату. Ба, йому вдалося навіть домогтися приєднання Києва до Лівобережної України, що одразу ж посилило міць і вплив цієї частини держави. Він також рішуче наполягав, щоб Гомель і прилеглі до нього території перейшли від Литви в підпорядкування України, а ще, на його думку, до України мало приєднатися також Мстиславське воєводство Білої Русі. Переговори з керівниками цього воєводства показали, що там, загалом, не проти підпорядкуватися його владі. Процесові об'єднання став на перешкоді тільки російський цар. Многогрішний першим в Україні почав створювати загони найманих військ. Йому ж таки належить ідея сформування особливого, "компалійського" полку, тобто своєрідної національної гвардії, яка мала підлягати безпосередньо гетьманові і гасити в зародку будь-які заколоти. Такі самі підрозділи почали заводити собі й усі його адміністративні полковники. Це давало змогу трохи приборкати одвічну козацьку стихію й увести в рамки порядку суспільне життя. Нарешті, саме Многогрішному належить ідея перенести столицю з Глухова - до Батурина, що потім схвалювали і його наступники.

Судячи з усього, Многогрішний поставив собі мету створити регулярну армію та міцну, впорядковану на європейський кшталт, державу. Для більшості офіцерів, що зростали на Січі і звикли жити за звичаями, де все вирішує Рада, а отже емоції та кількість голосів, це його прагнення було незрозумілим. Особливо в моменти, коли він, вимагаючи дисципліни, дозволяв собі власноруч, без жодного суду, карати на місці кожного з неслухів - аж до полковників. За це старшина не злюбила його. Так само, як недолюблювали й історики, що писали про часи його гетьманування. Але навіть вони мусили визнавати, що саме завдяки твердості й послідовності гетьмана Многогрішного, Україні пощастило вирватися зі стану громадянської війни і домогтися значних поступок як з боку Росії, так і з боку Польщі. Бо ж саме він спонукав обидви імперії до переговорів, що певним чином скоригували умови Андрусівського миру. На користь України, ясна річ. Як лаконічно висловився з нього приводу Крип'якевич: "Завдяки безоглядності Многогрішного, гетьманщина скінчила часи руїни і ввійшла в новий період миру та добробуту".

Крип'якевич мав рацію. Поява на політичному Олімпі України гетьмана Многогрішного призвела до того, що громадянська війна почала вщухати, а пристрасті навколо булави - згасати. І мене дивують історики, які не здатні були, чи не бажали помічати цього. Та в будь-якій країні світу політичний діяч, якому вдалося - нехай навіть завдяки жорстким заходам - пригамувати багатолітню братовбивчу війну, визнається національним героєм, чи принаймні видатним діячем. Саме таким і слід сприймати Дем'яна Многогрішного. І можна лише пошкодувати, що залишався він при владі дуже й дуже недовго.

Щоправда, у своєму прагненні мати, на європейський зразок, особисту охорону з іноземних вояків, він припустився фатальної помилки: погодився взяти на службу російських стрільців.

Весь жах цього вчинку Многогрішний осягнув тоді, коли росіяни, змовившись із старшиною" яку підкупив царський уряд, напали на нього сонного, зв'язали та повезли до Москви. Відомо, що в цій змові взяли участь генеральний обозний П. Забіла, генеральний писар К. Мокрієвич і генеральний суддя Іван Самойлович, який згодом став гетьманом. Ясно, що без зради особистої охорони гетьмана, цього б не сталося. Але стрільці підкорялися вказівкам російської агентури, а її в Батурині не бракувало.

У квітні 1672 року гетьмана Дем'яна Многогрішного привезли до Москви - на люті тортури й допити. І дуже раділи, що пощастило взяти в лабети цього впливового козацького вождя, який робив усе можливе, щоб домогтися незалежності України. До того ж робив це - як на "чоловіка простого й невченого", як він сам полюбляв казати про себе - напрочуд грамотно. В його становищі так повівся б будь-який європейський монарх.

28 травня того самого року Дем'яна Многогрішного, його брата - полковника чернігівського Василя Многогрішного та кількох сподвижників вивели на майдан, щоб скарати на горло. Але в останню мить цар помилував їх, мабуть, побоюючись, що ця страта може викликати повстання на Лівобережжі України чи, принаймні, різко посилити антиросійські настрої там. Відтак - уже традиційне для українських патріотів сибірське заслання.

Відбував Дем'ян Многогрішний своє заслання, разом із сім'єю аж на Байкалі, в Селенгінську. Притерпівся там. А ще обставини склалися так, що і в Забайкаллі він змушений був воювати. За деякими даними, екс-гетьман навіть став офіцером російської армії, оскільки відомо, що разом зі своїм сином допомагав росіянам придушувати повстання бурятів та відбивати наскоки монголів.

Євсевій Шашол, кошовий отаман запорізького козацтва.
Степан Вдовиченко, кошовий отаман, польовий гетьман запорізького козацтва, генеральний писар війська запорізького, гетьман війська запорізького.
Василь Дрозд, полковник брацлавський, керівник антипольського повстання.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Михайло Ханенко, полковник уманський, гетьман Правобережної України.
Іван Самойлович, полковник чернігівський, генеральний суддя, гетьман України.
Трохим Волошанин, кошовий отаман запорізького козацтва.
Василь Олексієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.
Петро Суховій, гетьман Війська Запорозького ханської величності.
Григорій Єремієв, кошовий отаман запорізького козацтва.