Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Василь Олексієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.

Василь Олексієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.

Об'єднання України під однією булавою, яка, по суті, опинилася в руці московського царя, дуже занепокоїло Крим і Туреччину. Вони кинули в Україну нові збройні сили. Татарсько-турецьке військо підступило аж до Чигирина. Самойлович на той час добре зміцнив місто і двічі витримав облогу. Та згодом Чигирин усе ж довелося віддати. Але забудьмо на хвилину про справи воєнні. Краще згадаймо, що саме цієї лихої години на політичну арену знову вийшов син Б. Хмельницького, колишній гетьман Юрій Хмельницький.

Виряджаючи війська в Україну, султан не сумнівався, що тепер він таки витіснить із Правобережжя і поляків, і росіян. Але в такому разі потрібен новий гетьман. Тоді й згадали про Ю. Хмельницького, який, на думку дослідників, до початку 1677 року, тобто, до названого походу, перебував у Стамбульскій в'язниці. Звідти його перекинули до Криму і в обозі війська довезли до Чигирина, проголосивши гетьманом України. Одначе козаки, хоч Юрій Хмельницький звертався до них із багатьма закликами, цього проголошення законним не визнали. Та й турки Чигирина, як сподівалися, не здобули: війська Самойловича, Ромодановського і Сірка відігнали їх.

Турки зважилися на ще один штурм і до міста все ж таки удерлися. Але Ромодановський, уже на відході, наказав підпалити Чигирин з усіх кінців і висадити в повітря фортечний замок, що дало йому змогу разом із Самойловичем та військом спокійно переправитися на лівий берег Дніпра.

Розлютовані таким поворотом, напасники розграбували та зруйнували давню козацьку столицю дощенту. Згодом така сама доля спіткала й інші міста Правобережжя, і його населення тисячами почало переходити на лівий берег. Самойлович особисто і дуже активно цьому сприяв. В окремих районах його війська навіть силою переселювали правобережна територію, підвладну лівобережному гетьманові. Йому здавалося, що цим він остаточно зруйнує підвалини відродження правобережного гетьманату. А до того, що значна частина України при цьому перетворювалася на пустку, якою вільно гуляли вороги, добиваючи все живе та плюндруючи міста й села, до долі народу й держави - йому було байдуже...

Перейнявши владу в Коші від свого попередника, Трохима Волошанина, Василь Олексієнко так зрадів, що надіслав до Москви посольство у складі аж 38 звитяжців. У Москві сплеснули руками: "Ну что ти будешь делать с етімі вєрнаподданимі хахламі?!" Там настільки вражені були такою кількістю послів, що в царській грамоті, надісланій на ім'я нового кошового, суворо вимагалося, аби надалі посольство козацьке обмежувалося десятьма особами. Занадто вже дорого обходилося московітам утримання цілого посольського куреня.

Але запоріжців це не дуже засмутило: десять-то й десять! Вчасно надсилайте платню та забезпечуйте порохом, свинцем і сукном, тоді й посольства не знадобляться! А слід зауважити, що саме цього разу козаки домоглися-таки свого. Ну, скажемо так, майже домоглися. Що не кажіть, а 13 червня обоз з порохом, продовольством і сукном з Москви все ж таки вийшов. Та коли я зауважував, що "майже", то мав на увазі таке повідомлення: "...а прапора і гармат з посланцями вашими на Кіш вам нині не послали, аби надісланням того прапора й гармат мирним договорам, котрі в нас, ваших государів, у нашої царської величності, з султаном турським і ханом кримським укладені, якоїсь противності не вчинити, а вчинений вам про те наш, великих государів, указ згодом буде".

Що ж, з точки зору дипломатії, московські царі Іоанн та Петро Олексійовичі вчинили досить мудро. Про прибуття на Січ гармат негайно стало б відомо кримчакам, які, звичайно ж, мали там свою агентуру, а це могло б викликати підозру, що Московія навмисне озброює козаків, аби вони йшли штурмувати кримські міста. Адже в ті часи гармати сприймалися, передусім, як зброя наступальна.

Одначе виявилося, що це ще не найбільша прикрість, якої козакам доведеться зазнати від Московії. Більша відкрилася згодом, коли гетьману Самойловичу, а з часом - і запорізькому кошовому Василю Олексієнку, були передані копії мирного договору між Росією і Туреччиною. При цьому дві імперії вважали, що залучати до його підписання гетьмана України та кримського хана, як васалів, необов'язково. Ознайомившись з пунктами цього договору, і гетьман Самойлович, і кошовий Олексієнко були шоковані. Виявилося, що в договорі цілковито зневажено права та проблеми Запорізької Січі, всього запорізького козацтва. Вже на що гетьман Самойлович був вірним та відданим Росії, але й він змушений був назвати статтю, яка стосувалася запорізького козацтва, "прикрою і шкідливою". Можна уявити собі, наскільки вражений він був таким недбалим ставленням царя до потреб козацтва, якщо один із пунктів, підписаних царями московськими, прилюдно наважився назвати "шкідливим". Адже за подібне зухвальство й головою можна було поплатитися.

Висловлюючи своє обурення, Самойлович аргументував його досить конкретно: "Не обумовлено, щоб військо Запорізьке, за своїми давніми вільностями, мало право ходити рікою Дніпром униз і польовими річками для рибної і звіриної ловитви, й для здобування солі, що султан турецький забороняє, а візир каже буцім у Криму пресвітлого монаршого престолу посли, укладаючи з ханом мирні договори, щодо Запоріжжя не домовлялися, й у записі своєму, на мирні договори вчиненому, серед інших статей написали не поруч, а в кінці, після всієї справи; чого вони, султан і візир, до уваги не беруть".

Обурення гетьмана, кошового отамана Олексієнка, всього запорізького товариства викликали й ті статті договору, в яких російський цар зобов'язувався не будувати нових і не ремонтувати старі міста і фортеці на лівому березі Дніпра; цілковито неприпустимим видавався їм дозвіл, якого було дано туркам на заснування між Бугом і Дніпром... своїх поселень!

Тобто цей договір наочно продемонстрував кошовому отаманові Олексієнку, його старшинам, більшості козаків, що Московії абсолютно байдуже, як розвиватиметься запорізьке козацтво, якою буде доля України. Забороняючи козакам воювати проти турків і татар, царський уряд, водночас, не потурбувався про забезпечення недоторканості їх земель, економічного розвитку їхніх промислів; про те, щоб дати козацтву можливість вільно займатися полюванням, рибальством, видобувати сіль, яка завжди була важливою статтею торговельних зв'язків Січі з іншими частинами України, іншими державами. А дозвіл на створення турецько-татарських поселень між Бугом і Дніпром остаточно розв'язував руки кримському ханові в питаннях колонізації українських земель, наступу на землі запорізькі. Мабуть, про невдоволення кошового отамана, який цілковито підтримав у цих питаннях гетьмана Самойловича, негайно доповіли царському урядові. Відтак на Запоріжжі знову було задіяно московську агентуру, яка зуміла викликати невдоволення у певної частини козаків. І вже десь наприкінці жовтня, чи на початку листопада, на Січі відбулася чергова Рада, на якій козацтво обрало нового, вже третього впродовж року, кошового, цього разу - Григорія Єремієва. Отож лист, в якому запорожці висловлювали своє обурення російсько-турецьким договором, (надісланий гетьману Самойловичу 10 листопада 1682), вже був підписаний не Василем Олексієнком, а новим кошовим Г. Єремієвим.

Ясна річ, така поспішлива зміна кошових отаманів, - яким підпорядковувалася не лише власне Січ, тобто січовий гарнізон, але й значні території Війська Запорізького, - не дозволяла кошовим ватажкам ні до ладу ознайомитися з проблемами цієї козацької республіки та налагодити тісні взаємини з гетьманом і володарями сусідніх держав; ні взагалі, набути необхідного для керівника цієї республіки досвіду. І як тут не згадати слова гетьмана Самойловича, який, докоряючи запорожцям за усунення від влади кошового Івана Стягайла, писав, що він "тільки було почав звикати до порядку військових справ, як ви негайно бездумно ("безрозсудно" ), не давши йому на тому уряді утвердитися, знову посадили на той уряд іншу людину".

Петро Суховій, гетьман Війська Запорозького ханської величності.
Григорій Єремієв, кошовий отаман запорізького козацтва.
Григорій Гуляницький, полковник ніжинський, командир козацького корпусу.
Данило Виговський, полковник биховський, командир козацького корпусу.
Остап Гоголь, гетьман правобережних козаків, командир козацького корпусу.
Яким Куницький, гетьман правобережного козацтва.
Андрій Могила, полковник, гетьман Правобережної України.
Іван Дзиковський, полковник чернігівський, полковник острогозький, керівник козацько-селянського повстання.
Григорій Донець, сотник харківський, полковник харківський, стольник російської армії.
Книга Четверта. Шаблями писаний літопис