Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Степан Вдовиченко, кошовий отаман, польовий гетьман запорізького козацтва, генеральний писар війська запорізького, гетьман війська запорізького.

Степан Вдовиченко, кошовий отаман, польовий гетьман запорізького козацтва, генеральний писар війська запорізького, гетьман війська запорізького.

З усіх вождів, яких знала історія нашого козацтва, постать Степана Вдовиченко, як гетьмана (р. н. і смерті невід.) є, очевидно, найменш знаною, і незважаючи на те, що його згадував у своїй "Історії запорізьких козаків" Дмитро Яворницький, майже забутою. Втім, сама поява його в ролі гетьмана Війська запорізького виявилася дуже вже несподіваною і для запорізьких козаків незвичною. Адже традиційно на Запорожжі козаки обирали собі не гетьманів, а кошових отаманів. Поки тривала боротьба за гетьманську булаву між "Брюховецьким та Дорошенком, Степан Вдовиченко невибагливо вдовольнявся високою посадою генерального писаря Війська запорізького, можливо, навіть не мріючи про втручання в боротьбу за гетьманську булаву. Що ж до кошового, то він на Січі на той час, як і належить, був. Принаймні в березні 1668року ми бачимо на цій посаді Івана Біолковського. Про це свідчить грамота російського царя, якою сповіщалося, що запорожцям направлено жалування в розмірі 2 тисяч карбованців та сто сувоїв німецького сукна. Водночас, цар застерігав кошового від підтримки боговідступної і нехристиянської справи гетьмана України Брюховецького, який поставав тепер, як "зрадник російського царя".

Зрадник царя-батюшки - це вже серйозно, це відповідальна позиція. Отож до літа 1668 року становище гетьмана Івана Брюховецького стало зовсім критичним, оскільки значна частина козаків, встигла перейти на бік його суперника - Петра Дорошенка. І якщо він ще й утримувався при владі, то лише завдяки загону запорожців на чолі з полковником Чугуєм, який, незважаючи ні на що, залишався вірним йому. Ясна річ, довго таке двовладдя в Україні тривати не могло, і 7 червня 1668 року два гетьмани розташувалися двома таборами на Сербинському полі поблизу Диканьки, що на Полтавщині.

Йдучи до цього поля, Брюховецький був упевнений, що Дорошенко вдасться до переговорів, і вони якимось чином знайдуть спільну мову. Розуміючи, що булави йому вже не втримати, бо на Сербинському полі й решта козаків гетьманського реєстру перейшла на бік суперника, Брюховецький все ж таки розраховував, що вдасться домовитись про проведення тут-таки, на Сербинському полі, Великої Ради, після якої він, хоча і втратить гетьманські клейноди, але принаймні з гідністю відійде від справ, тобто позбудеться булави, у відповідності з козацькими звичаями. А зрештою, нічого не вдієш, не він перший і не він останній позбувається булави таким ось, звичаєво-козацьким, чином.

Одначе Дорошенко виявляв обережність. Він послав до Брюховецького сотника Брацлавського Дрозденка, наказавши йому заарештувати Брюховецького і привести до нього. Чугуй намагався визволити Брюховецького, але дуже вже якось несміливо і незграбно: не з загоном козаків, а самочинно. Він відштовхнув Дрозденка дулом мушкета, так що той впав, але в цей час на Брюховецького накинулися його ж таки козаки, привели до Дорошенка і в нього на очах буквально пошматували полоненця.

Про всі ці події генеральний писар січовиків Степан Вдовиченко довідався від козаків полковника Чугуя, що повернулися на Січ. І раніше Петро Дорошенко якоюсь особливою повагою в запорожців не користувався. Але коли січовики дізналися, що, виявившись одноосібним гетьманом, він звернувся до турецького султана, заявивши, що готовий стати його підданим, загнавши Україну під протекторат Османської імперії, то вже геть обурилися. Тим паче, що поширилася чутка, нібито Дорошенко вже дав дозвіл на розміщення в фортеці Кодака 3-тисячного турецького гарнізону. А це означало, що все пониззя Дніпра незабаром опиниться під контролем турецького гарнізону і турецького флоту. Крім того, кримський хан уже послав для підтримки Дорошенка загін своїх воїнів під командуванням мурзи Челі-Бея, і зробив він це за наказом із Стамбула. Але, водночас, хан передав Дорошенку листа з вимогою приборкати запорізьких козаків, провести розслідування та заарештувати організаторів недавнього походу козаків на Крим, - а ними ж були славетний козацький полководець Іван Сірко та недавній кошовий отаман Ждан-Ріг і, покаравши їх, повернути все награбоване козаками до Криму.

Дорошенко розумів, що виконати ці вимоги він не взмозі. Для цього йому слід було б оголосити запорозьким козакам справжню війну. Та все ж таки він наважився написати січовикам листа з вимогою припинити напади на татарські улуси. Це був суто дипломатичний хід: гетьман знав, що на подібні листи на Січі ніхто ніколи не зважає: "Били ординця й далі битимемо!" До того ж, запорожці не стали чекати, поки Дорошенко з ханом об'єднаються і спробують підпорядкувати собі Січ. Наприкінці вересня вони зібрали раду і, не відсторонюючи від влади свого кошового, проголосили гетьманом України Генерального писаря Війська запорізького Степана Вдовиченка. При цьому кошовий Іван Біолковський і далі займався справами коша, а Вдовиченко цілковито зосередився на утвердженні свого гетьманства. І слід сказати, що хоча ніякої реальної влади в Україні він не до-сяг, але все ж таки поступово входив у роль гетьмана.

Прочитавши на кошовому колі листа Дорошенка, козаки, на чолі з Вдовиченком, відповіли йому своїм листом, витриманим у дусі: "А ти, власне, хто такий і якого дідька намагаєшся командувати нами? А, то ти - гетьман?! Щось ми такого не знаємо: ми тут, на Січі, обрали свого, справжнього, гетьмана, який незабаром правитиме всією Україною. Ти ж — якийсь самозванець".

Навіть важко уявити собі, як був шокований Дорошенко, дізнавшись про цю витівку запорожців. Звичайно, на перший погляд, рішення січовиків самим обрати гетьмана

України, на противагу вже діючому, може здатися легковажною авантюрою. Але насправді все виглядало значно серйозніше. Річ у тім, що запорожці були глибоко переконані: справжнього гетьмана України треба обирати на Січі, там, де зародилося і звідки розростається козацтво, тобто в історичному й духовному центрі його, з якого лицарство Українське продовжує підживлюватися, як із духовного джерела. Вони вважали, що легітимним, дійсним гетьманом можна вважати лише гетьмана, обраного на Січі. А таким, обраним на Січі, гетьманом виявлявся тепер Степан Вдовиченко.

Втім, існувала ще одна обставина, яка труїла життя Дорошенкові. Як з'ясувалося, в вересні, під час обрання Вдовиченка, на Січі були присутні посли кримського хана. І новообраний гетьман та все товариство січове запевнили кримчаків, що вони не нападатимуть на татарські улуси та на пасовиська, котрі прилягали до козацьких земель, що "вольності татарські будуть біля Запоріжжя, як було за старого Хмельницького* . Але за цю гарантією татари повинні були віддячити військовою допомогою. І віддячили: в розпорядження гетьмана Вдовиченка було надано 80-тисячну орду кримських татар. На той час це було величезне військо, це дійсно була орда.

Розуміючи, що проти такої сили, поєднаної з силою запорожців, вистояти неможливо, гарнізони Лівобережних міст Гадяча, Полтави, Лубнів, кількох дрібніших, надіслали Вдовиченку листи, в яких визнавали його гетьманом. Дізнавшись про це, Петро Дорошенко спаленів і, щоб довести, що насправді гетьман тут він, а не Вдовиченко, організував проти відступників каральну експедицію, яку очолив брат гетьмана Григорій Дорошенко. Одначе операція особливого успіху не мала. Гарнізони цих міст нібито й визнали Дорошенка за гетьмана, але той розумів, що визнання їхнє - дипломатичне і при першій-ліпшій нагоді вони знову вітатимуть "запорозького гетьмана" Степана Вдовиченка.

Щоб якось залагодити цей конфлікт, Вдовиченко звернувся до Дорошенка з листом, в якому пропонував провести на Запоріжжі Чорну раду (тобто з участю і козаків, і представників різних верств міщан). Як, мовляв, Рада вирішить, кого обере на гетьманство, - тому й належатиме булава. Проте Дорошенко сприйняв це як пастку. І йшлося не лише про ризик програти змагання з Вдовиченком. Таємні виві-дувачі, послані ним на Січ, донесли, що проти нього готується змова. Щойно Дорошенко заявиться, його вб'ють.

Якими джерелами користувалися ті вивідники й наскільки правдивою була їх інформація - цього вже ніхто не дізнається. Але що можливість замаху існувала, то це безсумнівно. І, щоб уникнути його, Дорошенко відмовився прибути на Січ, а засів за могутніми стінами Чигирина, значно зміцнивши його гарнізон людьми і гарматами.

Вважаючи, що дипломатичні засоби вичерпано, запорожці і татари здійснили похід на Гетьманщину, силою підкорюючи собі сотенні та полкові міста і села. Причому татари не соромилися, діяли так, як звикли діяти під час звичних нападів: грабували, брали в полон, випалювали цілі містечка. Одне слово, дуже дорого обходилася українському народові ця криваво-вогненна гетьманська міжусобиця.

Намагаючись знову натиснути на Дорошенка, гетьман Вдовиченко кілька разів ультимативно вимагав, щоб він зрікся булави, прислав клейноди на Січ і надалі ніколи не називав себе гетьманом. З чим Дорошенко, ясна річ, не погоджувався. Хтозна, чим би завершилося це заочне змагання за клейноди, якби не сталося непередбачене: Степан Вдовиченко, який вважав свої позиції надзвичайно сильними і вимагав від Дорошенка зречення, раптом сам залишився без булави і без права називатися гетьманом. Удару йому завдав уже знайомий нам полковник Чугуй. Після вбивства Брюховецького він ще певний час перебував на гетьманській Україні, і навіть розпочав бойові дії проти Дорошенка, звинувачуючи його у підступному вбивстві Брюховецького. Побоюючись, що цей виступ Чугуя може перерости у справжнісіньку громадянську війну, а головне, що він остаточно може посваритися з запорожцями, Дорошенко офіційно вибачився перед Чугуєм, як другом Брюховецького, і клятве-но запевнив його, що розправа сталася поза його волею, що він не наказував вбивати Брюховецького і що вбили його козаки, котрі доти підлягали тому ж таки Брюховецькому.

Важко сказати: повірив Чугуй його запевненням, чи лише вдав, що вірить. Але, зваживши свої сили, зрозумів, що Дорошенка він не переможе, і що Січ його в цій боротьбі не підтримає. Ось тоді Чугуй повертається на Січ, але, повертається маючи з собою гетьманські клейноди Брюховецького - булаву, печатку, прапор, бунчук, а ще - Грамоту, якою цар Московії підтверджував повноваження гетьмана Брюховецького. Клейноди, а особливо - царська грамота, були сильними аргументами. Передбачаючи, що Чугун зуміє скористатися і грамотами, і клейнодами, Дорошенко поспішив оголосити себе "гетьманом по обидва боки Дніпра", тобто гетьманом усієї України (доти офіційно він вважався гетьманом Лівобережної України), а Дем'яна Многогрішного, полковника свого, залишив на Лівобережжі в чині наказного лівобережного гетьмана.

Вдовиченко, звичайно, звернувся до Чугуя з проханням передати клейноди йому, як законному гетьманові, але той не погодився і гетьманом його не визнав. На цьому гетьманська кар'єра Степана Вдовиченка одразу ж почала пригасати. Значна частина тих запорожців, які досі підтримували його, теж завагалися: що ж це за гетьман, який продовжує сидіти на Січі, де є свій кошовий, і не здатен утвердитися на гетьманстві ні на правому, ні на лівому березі Дніпра?! Порадившись, вони послали делегацію до кримського хана. Той настільки зрадів появі козаків, що навіть розмріявся про часи, коли Україна стане новим татарським улусом. Він усіляко підтримував несприйняття запорожцями Дорошенка в якості гетьмана України. Але, водночас, не підтримав і Вдовиченка, оскільки самі запорожці від нього відступилися" Чого ж він вимагав від козаків? Скликати Раду й обрати на ній нового гетьмана, ясна річ, із тих, хто прихильний до союзу з Кримом. І таку раду незабаром було скликано, але обрали на ній не Степана Вдовиченка, а Петра Суховія (чи Суховієнка), колишнього писаря Війська Запорізького, який одразу ж оголосив себе гетьманом Війська Запорізького, але при цьому величав себе "гетьманом його ханської величності", ось так, і не менше.

Зрозумівши, що протистояти всім одразу: і Дорошенкові, й Суховію, і кримському хану він не може, тим паче, що влади його позбавлено згідно зі звичаєм, Степан Вдовиченко відмовився від подальшої боротьби за гетьманські клейноди і повернувся до обов'язків генерального писаря Війська Запорізького.

Ось так і завершилося перше сходження цього, майже забутого нині, гетьмана, вельми сумнівне перебування якого "при владі" тривало всього кілька місяців. Але не поспішайте, я сказав: "завершилося перше сходження". Було ще й друге, значно авантюрніше.

Оскільки на Січі не існувало офіцерських звань, аристократичних титулів та постійних державних посад, учорашні гетьмани, кошові, отамани, полковники, якщо тільки їх не переобирали на дані посади, справді якось негайно зникали, розчинялися в січовому гурті і подальшу долю їхню важко було простежити навіть сучасникам. Не став, як уже мовилося, винятком і Степан Вдовиченко. Тож чи варто дивуватися, що, прибувши на Січ в жовтні 1672 року, російський посол Семен Щоголів одразу ж після ритуального молебну покликав до відведеної йому резиденції кошового Лук'яна Андріїва, інших старшин і заходився розпитувати, куди ж подівся їх гетьман Степан Вдовиченко, чому про нього не чутно, чому він припинив боротьбу за булаву?

Цілком можливо, що цікавість московського царського посла була невипадковою: в Москві хотіли знати, що з Вдовиченком, де він, як до нього ставляться козаки, а головне - які його подальші задуми. Раптом вдасться використати його в політичній грі. Розповідь, яку Д. Яворницький розлого, повно процитував за зібранням архівних документів "Акти Південно-Західної Росії", схожа на стислий виклад захоплюючого, пригодницького сюжету. Який, подеколи цитуючи, а подеколи переповідаючи своїми словами, а ще - вдаючись до коментарів, спробую переказати й вам.

Посла цікавило не лише те, куди саме зник Вдовиченко, але й хто він такий, як з'явився на Запорожжі. І, як з'ясувалося, він мав підстави для таких розпитувань, бо ж перед нами вимальовується постать досить-таки дивовижна. Виявляється, Вдовиченко не був давнім козаком, і навіть не належав до козацького роду. Перед нами один із тих авантюристів, котрі час від часу, особливо під час політичної нестабільності та міжусобиці з'являються в будь-якій країні, в тому числі і на землях Запорозької Січі. Ось тільки мало кому з подібних авантюрників вдавалося одразу сягати булави гетьмана. Вдовиченкові ж це вдавалося двічі.

"Прийшов він на Запоріжжя - оповідав кошовий отаман Лук'ян Андріїв, - як жебрак; назвався харківським жителем, святим мужем і пророком, котрому від Бога дано знати майбутнє. Сім років тому Бог звелів йому дочекатися цього часу, з Військом запорізьким зруйнувати Крим, а в Царго-роді взяти золоті ворота й поставити їх у Києві на давньому місці. Князь Ромодановський не допустив його до цієї справи й мучив, але ці муки його не беруть, бо ж писано, що "син удовиці всі землі скорить".

Тепер послав його Бог до Війська Запорізького, й у містах кожній людині, аж до немовляти, велить казати, що він така знаюча людина, щоб ішли з ним руйнувати Крим. П'ять міст він здобуде і буде в них зимувати, бусурмани стріляти не будуть, бо він невидимо буде під міста приходити, стіни розпадатимуться самі, брами також самі відчиняться, і тим прославиться він, Вдовиченко, по всій землі. А найперше слід йому Перекоп взяти й Військо Запорізьке здобиччю забезпечити.

Чуючи такі слова, багато людей покинуло свої домівки, хліб на полях і прийшли за Вдовиченком на Запоріжжя; зібралася велика гурба, і Війську Запорізькому казали, аби йти з Вдовиченком під Перекоп. Кошовий Є. Шашол відповідав, що слід дочекатися гармат від великого государя, але городові люди хотіли вбити Шашола, кричали, що вони йшли не на їхню військову, а на Вдовиченкову славу, і кошове військо все погодилося на ці їхні слова, скликало раду. Шашола усунули, обравши Вдовиченка кошовим отаманом і польовим гетьманом".

Тут варто перервати цитування і поміркувати. З архівного документа, якого Яворницький цитує, не коментуючи, випливає, що Степан Вдовиченко мав необережність з'явитися на Січі вдруге. Але, розповідаючи про його друге сходження, кошовий Андріїв не переповів про його перше "явлення народу ", яке відбулося в вересні 1667 року, за часів кошового Івана Біолковського, коли на Раді, в присутності представників кримського хана, Вдовиченка було обрано гетьманом України. І на той час він уже був генеральним писарем.

Загалом на Січі не дуже полюбляли розпитувати та з'ясовувати, що за один прибився до них, чим він займався раніше. Так чи інакше, а видавати з Запоріжжя звичай не велів, а тут, на Січі, всі повинні були жити за звичаєм коша і підпорядковуватися його законам. Так сталося і з Вдовиченком - мабуть, це був псевдонім, якого авантюрист узяв собі, виходячи з Біблійного пророцтва щодо того, що "син удовиці всі землі скорить". Прийшов собі чоловік, то й прийшов. Захотілося цьому жебракові (очевидно йшлося про мандрівного проповідника) оголосити себе святим мужем і пророком - нехай оголошує. А хто він насправді - побачимо в ділі, в поході, в бою. Й оскільки чоловік цей був письменним та начитаним, для початку його обрали писарем, а у вересні 1667-го, й гетьманом.

Але протистояти досвідченим політикам Дорошенку та Брюховецькому він не зміг, відтак зреалізувати свої гетьманські права йому теж не вдалося. Відсторонений від булави, він подався в мандри, але потрапив до рук воєводи Ромодановського, який піддав його тортурам за антиросійські дії на посаді гетьмана і, напевне, збирався або стратити, або схилити на свій бік. Проте Вдовиченку вдалося вирватись на волю. Втім, хтозна, можливо Ромодановський сам випустив його і заслав на Січ, сподіваючись, що той остаточно розколе її, або ж знову проб'ється до булави, і тоді його можна буде вдало використовувати.

Тобто тут можливі різні версії, але фактом залишається те, що, блукаючи містами та селами, цей чолов'яга (який, мабуть, і зовнішність мав відповідну: могутньої статури, борода, чуприна...) досить швидко зумів створити собі славу святого мужа і пророка. Йому вірили, за ним пішла маса народу, яка буквально увірвалася на Січ і почала вимагати від запорожців, аби ті підкорилися Вдовиченкові. І, як бачимо, січовики теж підпали під чари його авантюрних планів. Очевидно, спрацювало й те, що вони вже знали його, адже свого часу він був гетьманом. Та й переконаність у його силі і пророцтві, у його покликанні, виявлену городовим людом, теж діяла магічно, бо ж ішлося про людей істинно віруючих.

Але дозволяю собі ще одну версію, суто психологічну. Січ у ті часи перебувала одразу під двома володарями: російським царем та польським королем. Отож кожному отаманові доводилося балансувати між цими двома сюзеренами, котрі, водночас, із великою підозріливістю ставилися один до одного. Крім того, постійно слід було мати на увазі політику кримського хана і стосунки з ним, адже від цього залежало становище самої Січі та запорозьких земель; а ще ж не забувати і про Туреччину. Ну, і звичайно ж, чимало клопоту завдавала міжгетьманська усобиця в Україні.

Так ось, козаки вже засумували за сильною постаттю, та талановитим полководцем, який би об'єднав їх, повернув їм давню славу; з яким вони знову стали б могутньою міжнародною силою, і який би повів би їх хоч на Перекоп, а хоч одразу на Царград, Москву чи Варшаву. І він, нарешті, з'явився: пророк, який усвідомлює своє високе покликання, знає свою долю, уміє передбачати події. Він уже привів на Січ кілька тисяч охочого люду з міст і сіл; за ним ладні піти половина України. То чому ж не ризикнути, не повірити йому, не покластися на його удачу, його долю?! І повірили!

Чи не нагадує вам уся ця історія хроніку перших, ще слабоорганізованих хрестових походів, наприклад, всеєвропейського походу дітей, по визволенню Гробу Господнього, коли сотні тисяч людей, не озброєних, не навчених, недисциплінованих, під вигуки: "Так хоче Бог!" - вирушали до Палестини? Поміркованого, не святого, а таки грішного, хоч і в бойовій справі досвідченого, кошового свого Євсевія Шашола, який мудро радив дочекатися артилерії, а не вирушати під могутні стіни Перекопу голіруч, з одними шабельками, - козаки скинули, ще й мало не вбили. Мовляв, не плутайся під ногами, не збивай з праведного шляху!

Щоправда, коли вже дійшло до самого походу, хтось із досвідчених курінних отаманів все ж таки поцікавився: а скільки треба взяти гармат? Хоча б тих, котрі вже були на Січі? Проте Вдовиченко знову заявив, що ніяких гармат не потрібно. Якщо ж вони знадобляться, то він зуміє "здобути найближче і найбагатше бусурманське місто і взяти в ньому гармати". Старі запорожці довго чухали потилиці. Воно ніби й так, веде ж їх чоловік, перед яким мури самі повинні розпадатися, а ворота відчинятися. Але з гарматами воно все ж таки надійніше. Бо піди знай: раптом мури розвалюватися не захотять, і доведеться палити по них з гармат? І дві гармати з собою все ж таки прихопили. Хоч над ними й насміхалися.

Ну а далі сталося те, що неминуче повинно було статися. Вдовиченко зібрав чимале військо - до шести тисяч вершників і трьох тисяч піхотинців. Та оскільки воїнство це не мало гармат, а чи не кожне місто татарське ховалося за мурами і мало гармати, то про боєздатність Вдовиченкового воїнства говорити не доводиться. І все ж таки справжній шок чекав на досвідчених запорожців у поході. По-перше, Вдовиченко не йшов у похід, а немовби втікав від степової пожежі чи повені. До самого Перекопа він довів своє військо, жодного разу не надавши йому відпочинку, тому значна кількість коней чи взагалі загинула, чи була знесилена. Так само знесилені були й люди, особливо піхотинці.

Коли ж наблизилися до Перекопу, тобто до рову, яким півострів було відділено від материка, гетьман не виявив ніякого наміру штурмувати місто, і взагалі, не вживав ніяких заходів для того, щоб готуватися до штурму. Бачачи, що він по суті самоусунувся від командування, частина війська сама засипала рів і почала переправлятися на той бік, на півострів. Цим і скористалися татари, які негайно відкрили вогонь з фортечних гармат, а окремі загони татар обстрілювали козаків на переправі - коли військо найменш боєздатне — з рушниць та луків. Отож чимало козаків і міського люду загинуло там під обстрілом, або через тісняву та паніку втопилося в затопленому рову.

Переконавшись, що від присутності Вдовиченка, його погляду і його молитов не те що стіни не порозпадалися, а й жоден камінчик із фортеці не випав,., хтось із досвідчених козацьких старшин (хто саме - не відомо) взяв командування на себе, припинив переправу і відвів військо подалі в степ. Це було необхідно, оскільки Вдовиченко просто боягузливо ховався від обстрілу, втративши будь-яку ініціативу. Можна сказати, що козакам ще й пощастило, що кримчаки не готові були переслідувати їх, просто не встигли зібрати орду, бо тоді б загинули всі десять тисяч.

Тепер уже ні для кого не залишалося таємницею, що на Перекоп їх вів бездарний авантюрист, брехун і боягуз. Десь у степу, коли небезпека нападу татар минула, обурені козаки відібрали у Вдовиченка булаву, бунчук, інші клейноди, і хотіли стратити його. Але якимось дивом, мабуть, з допомогою когось із найближчих соратників своїх, гетьманові-невдасі вдалося втекти. Очевидно, стратити його мали намір, дотримуючись звичаю, тобто вранці, давши йому можливість ніч помолитися. Цим він і скористався.

Інший на його місці заспокоївся б, зник десь, причаївся... А він добувся до Баришівки і там знову оголосив себе святим та пророком, що оце, прибувши з Січі, як гетьман, збирає охочих для наступу на Крим. Одначе слава про нього, як про психічно хворого авантюриста, вже швидко долинула цих країв, і козаки, що підпорядковувалися гетьману Самойловичу, заарештували Вдовиченка та віддали на суд гетьмана. Можливо, гетьман сам і скарав би його, проте воєвода Ромодановський попросив передати Вдовиченка для допиту і покарання. Знаючи, що Вдовиченко вже мав справу з Ромодановським і що воєвода допитував його, Самойлович з легким серцем передав свого бранця росіянам.

А завершується ця історія (згідно за архівними документами) загадковою фразою, яку можна витлумачувати по-різному: суть її полягає в тому, що, потрапивши до Ромодановського, Вдовиченко незабаром "загинув від своїх же дорадників". Незалежно від того, кого мав на увазі хроніст, чи тих людей, котрі були в найближчому оточенні Вдовиченка і яких схопили разом із ним у Баришівці, чи з оточення самого воєводи Ромадановського, які задумали цю авантюру, аби остаточно ослабити Січ... у будь-якому випадку маємо факт: Вдовиченко, людина, судячи з усього, психічно хвора, був лише маріонеткою в руках якихось людей, які вдало маніпулювали ним, але надії яких він не виправдав.

З усіх відомих самозванців та авантюристів, котрим вдавалося сформувати і повести за собою військо, цей, очевидно, виявився найбездарнішим, а можливо, просто психічно хворою людиною. І те, що він опинився на чолі Війська Запорізького, маючи булаву спочатку гетьмана, а потім польового гетьмана і кошового отамана, лицарству козацькому честі не робить.

Василь Дрозд, полковник брацлавський, керівник антипольського повстання.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Михайло Ханенко, полковник уманський, гетьман Правобережної України.
Іван Самойлович, полковник чернігівський, генеральний суддя, гетьман України.
Трохим Волошанин, кошовий отаман запорізького козацтва.
Василь Олексієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.
Петро Суховій, гетьман Війська Запорозького ханської величності.
Григорій Єремієв, кошовий отаман запорізького козацтва.
Григорій Гуляницький, полковник ніжинський, командир козацького корпусу.
Данило Виговський, полковник биховський, командир козацького корпусу.