Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Григорій Гуляницький, полковник ніжинський, командир козацького корпусу.

Григорій Гуляницький, полковник ніжинський, командир козацького корпусу.

Волинський шляхтич Григорій Гуляницький (р.н. і смерті невід.) робив свою військову кар'єру на полях битв Визвольної війни. І хоч ім'я його не набуло гучної слави, проте, як офіцер, він мав непогану репутацію. Брав участь у багатьох боях, у складі Чернігівського полку, воював у корпусі Івана Золотаренка в Білорусії. Його старанність не минула ока гетьмана Хмельницького, і незадовго до смерті, в 1656 році" він призначив Г. Гуляницького полковником ніжинським.

Очолюючи цей, один із найзначніших, адміністративних полків, Гуляницький, який раніше не дуже втручавсь у політичні справи, тепер уже не міг стояти поза ними. Та якщо за життя Б. Хмельницького вибір міг полягати тільки між польською й українською арміями, тобто між зрадою України та служінням їй (а в цьому питанні українсько-польський шляхтич Гуляницький зробив вибір раз і назавжди), то по смерті Великого Гетьмана довелось вибирати одного з-поміж багатьох претендентів на булаву і хоч-не-хоч втягуватись у громадянську війну.

Григорій Гуляницький твердо поклав собі стати на бік І. Виговського. Перелічуючи склад "партії" нового гетьмана, М. Аркас називає серед інших і рід Гуляницьких, що був на той час одним із сильних та впливових на Чернігівщині й Волині. Отже, полк Г. Гуляницького - надійна збройна опора Виговського, дуже переконливий аргумент у боротьбі за владу. Дізнавшись, що козаки кошового Барабаша прориваються з листом до російського царя, щоб донести на нього як на "зрадника*, Виговський розіслав підрозділи двох полків - Прилуцького Й Ніжинського - по всіх шляхах, намагаючись перехопити гінців. Цього зробити не пощастило. Але протистояння започаткувалося, бо ж спроба перехопити запорізьких гінців до царя - вже була виступом проти росіян та їхніх спільників, Пушкаря й Барабаша.

Сконцентрувавши свої війська в районі Полтави, Пушкар у січні 1658 року розпочав бойові дії проти військ Виговського, напавши передусім на невеликий загін сербських найманців. Відчуваючи загрозу цілій справі Виговського, полковник миргородський Лісницький звернувся із закликом до сусідів: "Негайно до Миргорода! Треба стати проти заколотників ще до того, як підійдуть основні сили гетьмана!" І Гуляницький зі своїм полком не тільки одним з перших прибув під Миргород, а й, по суті, очолив військо, що мало чинити опір полкам Пушкаря та запорожцям Барабаша.

Зауваживши, що сили нерівні, а також потерпаючи, що частина його козаків може й піддатися на агітацію заколотників - адже Пушкаря підтримували запорозькі козаки, які мали великий авторитет серед городових, - полковник Гуляницький обрав цікаву тактику. Він не став до бою, а ніби відступаючи, водив заколотників мало не по всій Полтавщині: вигравав час та залучав до свого війська місцевих ополченців. Описуючи цей дивний похід, літописець С. Величко зазначає: "Пушкар озброїв їх (тобто своїх повстанців, здебільшого городян, - Б.С.) чим попало: рогатинами, косами, киями, утворивши з них окремий полк так званих "дейнек", приєднавши до них власний полтавський кінний полк і загін запорозьких козаків на чолі з Яковом Барабашем, після чого вирішив іти проти Гуляницького до Миргорода. Але Гуляницький ухилявся від битви й відступив од Миргорода до Лубен... від Лубен Гуляницький відступив далі, до Лохвиці. Пушкар всюди йшов за Гуляницьким, але, не можучи завдати йому шкоди, повернув від Лохвиці на Глинське, а звідти пішов геть".

Завдяки цій розумній тактиці, полковник Гуляницький, по-перше, не доводив справи до кровопролиття, може, навіть покладаючись у душі на те, що коли надійдуть війська гетьмана, заколотники отямляться й припинять збройний виступ; по-друге, врятував своє військо від першого нищівного удару. І він не помилився: повстання й справді на якийсь час пригасло. В лютому зібралась у Переяславі рада, яка в присутності представника царя воєводи Богдана Хитрово, проголосила гетьманом, уже втретє, І. Виговського. Для прихильників пана Івана надзвичайно важливим був той факт, що обрання проходило в присутності царського посла, який, від імені царя, мав повноваження затверджувати новообраного. Це одразу послабило політичні позиції Пушкаря, який намагався діяти, розпускаючи чутки про те, що його підтримує російський цар, а Виговський - зрадник.

Щоправда, ні Пушкар, ні Барабаш на раду не прибули, отже, повстання тривало. Зате для Г. Гуляницького рада стала тим критерієм істинності й справедливості, яким вирішив керуватися до кінця. У травні 1658 року, коли війська гетьмана і заколотників зійшлися під Полтавою для генеральної битви, полк Гуляницького діяв з усією можливою рішучістю та мужністю, і заколот було придушено.

Але після полтавської битви відбулася Гадяцька рада, на якій козаки ухвалили союз із Польщею та Литвою. Це викликало гнів царя, і він послав війська проти гетьмана Виговського. А щоб підкреслити, що Росія вже не визнає його за гетьмана, росіяни скликали раду прихильного до них козацтва й обрали тимчасового гетьмана, булава якого дісталася Іванові Безпалому. Так почалася українсько-російська війна.

Нема потреби переказувати всі її перипетії, вони відомі. Для нас важливо, що під час цієї війни Гуляницький та його полк уславилися в обороні від російських військ Конотопа. Стягнувши всі полки, які перебували на той час в Україні, російський полководець князь Трубецькой повів їх до міста. Поблизу містечка Срібного проти них виступив полковник прилуцький, майбутній гетьман Петро Дорошенко. Та вистояти не зміг - сили були надто нерівними. Завдавши поразки Дорошенкові, росіяни вирізали всіх до одного жителів Срібного, а саме місто спалили.

Окрилені цим "подвигом", росіяни посунули на Конотоп, маючи намір так само вирізати і його жителів. На захист стали полковник Гуляницький зі своїм Ніжинським полком, Чернігівський полк і самі міщани. Оборонців було мало: якихось чотири тисячі шабель. Росіяни ж облягли місто (21 квітня 1659 року) величезною армією. Князь Трубецькой гадав що Конотоп довго не встоїть, бо він, полководець, мав перевагу не лише в шаблях, а й у гарматах. До того ж знав, що в конотопській фортеці обмаль продовольства і набоїв. Та й рушили на місто відомі російські воєначальники: князі Ромодановський, Куракін, Пожарський, Львов, Скуратов.

Трубецькой надіслав комендантові Конотопа полковникові Гуляницькому листа, в якому вимагав негайно здати місто і самому з датися на царську ласку. Гуляницький на "царську ласку" не зважив, а замість відповіді наказав дати залп по нападниках із фортечних гармат. З цього залпу й почалася знаменита Конотопська битва, якій ще тільки належить посісти гідне місце в історії України, історії її збройних сил. Понад два місяці, а точніше, 70 діб тривала облога. Росіяни раз у раз кидалися на штурм фортечних мурів та валів, але, з вигуками: "Ми стали на смерть! Не віддамо міста!", - захисники його так само раз у раз відбивали напади 40 тисячної російської орди, що в десять разів переважала кількісно оборонців Конотопа.

Отоді й постав Григорій Гуляницький перед Україною, та й перед цілою Європою, як видатний український полководець. Уміло вибудовуючи захист, він у перервах між боями зміцнював оборонні вали та стіни, підтримував бойовий дух своїх козаків, які тут, на стінах Конотопа, протистояли варварам, які - захисники це добре знали - знищили, зітерли з лиця землі містечко Срібне.

Спочатку гетьман Виговський не мав наміру вести своє військо під Конотоп, оборони якого, та ще й такої могутньої, не планував. Але, вражений стійкістю воїнів полковника Гуляницького, він 27 червня прибув зі своїми полками під Ніжин, намагаючись відтягти хоч частину росіян від штурму. Битва відбулася за 15 кілометрів од Конотопа, на берегах річки Соснівки. Знаючи, до якої звірячості здатні росіяни в захоплених українських містах і селах, козаки вдарили на них з такою люттю, що під час однієї битви вирубали понад ЗО тисяч вояків. Такої січі Україна не бачила вже давненько. Так само як і російська армія давно не знала такого нищівного удару. Багато росіян, а з ними й князь Пожарський, потрапили в полон, і Виговський, на вияв зневаги, віддав їх татарам.

Князь Трубецькой по від вод и в недобитки, щоб стати табором, але Виговський зі своїми полками та гарнізон Конотопа на чолі з полковником Гуляницьким, що вийшов з міста, не дали їм змоги укріпитися. Погнали боєм спочатку до Путивля, а далі й до кордонів Росії. Російськими просторами Виговський переслідувати їх не захотів - дав таку можливість загонові кримських татар, що брали участь у цій битві.

На жаль, блискуча перемога українського війська лише на якийсь час припинила російську інтервенцію. Тобто, прикоротила відвертий наступ. Але потаємних дій інтервенти не припинили. Росіяни почали діяти через свою агентуру, настроюючи проти гетьмана Виговського то одного, то другого претендента на булаву, а також використовуючи небажання багатьох козаків єднатися з давнім ворогом України Польщею. Можливо, Виговський припустився помилки: йому слід було використати авторитет, славу і талант Гуляницького, зробити його наказним гетьманом і доручити подальші дії проти росіян. Але він цього не зробив. Після відомих подій, пов'язаних з усуненням Виговського від влади, полковник Гуляницький якимось дивом уцілів. Мабуть, тому, що росіяни дотягтися до нього не могли, а серед козацтва, навіть тієї частини, яка виступала проти Виговського, мав шану героя. Лишень від полковникування ніжинського, звичайно, мусив одійти.

Протягом якогось часу герой Конотопської битви тримавсь у затінку. Повернувся до своїх маєтностей і зайняв позицію очікування, намагаючись з'ясувати для себе, кого з багатьох претендентів на булаву може, - на власні погляди та вподобання, - підтримати.

Та ось настав кінець 1662 року. Зрікається булави Юрій Хмельницький (його Гуляницький збирався вже підперти загоном вірних собі козаків), і гетьманом стає Павло Тетеря. Скидається на те, що новий гетьман сам пішов з поклоном до Григорія Гуляницького, знаючи, що за полковником стоїть великий козацький рід, і дав йому під команду полк. Разом із загонами славетного І. Богуна, майбутнього гетьмана М. Ханенка та іншими, Гуляницький бере участь у поході Тетері на Лівобережжя, де вони діяли проти військ потойбічного гетьмана Сомка. Був Гуляницький і в оточенні гетьмана Тетері, коли той у жовтні 1664 року зустрічав поблизу Білої Церкви польського короля Яна-Казимира з військом, яке мало разом із ним іти на Глухів.

Здавалося б, усе гаразд, полковник Гуляницький свою позицію, нарешті, визначив і став одним з провідних воєначальників гетьманського війська. Але в цей час на Правобережжі, з виру міжусобиць, на поверхню знову вигулькнув І. Виговський, якому Гуляницький, як ми пам'ятаємо, служив вірою та правдою. Щоб не допустити його до булави, гетьман Тетеря кинув свої порахунки із Сомком і повернув з військом на Правобережжя. Під Білою Церквою він запросив Виговського на переговори, підступом схопив його і скарав на смерть. Розуміючи, що це може викликати гнів Богуна й Гуляницького, які були в цей час зі своїми полками при війську короля, Тетеря пише на них доноса. Застерігає короля в ненадійності цих двох полковників, які самі претендують на булаву, отже, ладні перекинутися й на бік росіян.

Богуна король ненавидів уже давно, - шукав лише приводу схопити його та розстріляти. Знешкодити ж Гуляницького, здатного збройно висловити незадоволення вбивством свого приятеля Виговського, Тетері було складніше: не міг король отак собі легко, без жодних доказів, як булоу випадку з Богуном, повірити, що вчорашній герой Конотопа сьогодні раптом перекинеться до росіян. Але ж і Тетерю якось треба було підтримати. Тому, повертаючись до Польщі, король наказав полковника Гуляницького та ще кількох ненадійних, на думку Тетері, людей, заарештувати, щоб згодом кинути в каземати Марієнбадської фортеці.

В цих казематах і губляться сліди полковника Григорія Гуляницького...

Данило Виговський, полковник биховський, командир козацького корпусу.
Остап Гоголь, гетьман правобережних козаків, командир козацького корпусу.
Яким Куницький, гетьман правобережного козацтва.
Андрій Могила, полковник, гетьман Правобережної України.
Іван Дзиковський, полковник чернігівський, полковник острогозький, керівник козацько-селянського повстання.
Григорій Донець, сотник харківський, полковник харківський, стольник російської армії.
Книга Четверта. Шаблями писаний літопис
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Іван Мазепа, гетьман України.
Петрик Іваненко, гетьман запорізького козацтва, гетьман Ханської України.