Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Соціалісти і державна влада. Комуністичний рух

Незважаючи на нові проблеми економічної глобалізації та єдиного інформаційного суспільства терміни "ліві" і "праві" є прийнятними для визначення різних політичних менталітетів. Загалом "ліві" відрізняються від політичних позицій "правих" щодо політичної програми модернізації, соціальної справедливості та глобалізації. З 1970-х років з'явилися ознаки розколу "лівих" на традиціоналістів та представників альтернативного політичного крила. В той час, як лівий традиціоналізм поділяв свої погляди з правими на головні цілі - на кшталт значного економічного зростання, оптимізму щодо технологій, орієнтації на матеріальну заможність, політика другого крила лівих вимагала корекції традиційної моделі прогресу на користь нових засобів екологічної та соціальної відповідальності.

Існують різні визначення соціалізму та соціал-демократи, які певною мірою відображають шлях розвитку європейської соціал-демократії. Деякі дослідники проводять історичну паралель між соціалізмом Другого Інтернаціоналу і сучасною мінливістю європейської соціал-демократії; соціалізм у них постає альтернативою і водночас спадкоємцем капіталізму. При цьому зазначається, що політика лівих партій сьогодні відрізняється від колишнього радикалізму щодо кінця капіталізму; мета лівих - у захисті здобутих досягнень і продовженні боротьби за покращення соціального життя, позаяк навіть при капіталізмі, ринкові сили можна регулювати, а не знищувати. Існують так звані "реформаторські визначення", які співвідносяться з післявоєнним заможним соціалізмом. Основні цінності такої сучасної соціал-демократії: ліберальна демократія, змішана економіка, заможна держава й егалітарна форма перерозподілу. Соціал-демократія може сприйматися як компроміс між новими соціал-демократичними цінностями та неоліберальними тенденціями. Під визначення соціал-демократії підпадають скандинавська, німецька, австрійська, бельгійська, голландська європейські партії та, меншою мірою, британські лейбористи. Французька, португальська, іспанська, італійська, грецька визначаються як соціалістичні. В останні роки соціалісти у пошуках виходу з кризи майже повсюдно зблизилися із соціал-демократами, яких до цього засуджували за надмірний реформізм.

До 1989 р. ліві партії у Європі поділяли на три групи. Першу становили комуністичні партії так званого соціалістичного табору Східної та Центральної Європи. їх поєднувало з західноєвропейськими партіями лівого спрямування прагнення до соціальної рівності, заперечення ринкових сил і переконання, що держава діє краще за ринковий механізм, зокрема у сферах здоров'я та освіти.

Другу представляли партії північної Європи: австрійська та німецька соціал-демократії, Партія праці Голландії, Лейбористська партія Великої Британії. Ці партії є парламентськими, прийшли до влади у відносно розвинених країнах, і, як правило, в коаліції. Соціал-демократичні партії входили до складу коаліційних кабінетів більшості, в котрих мали статус ініціативного угруповання. Найчастіше їх коаліційними партнерами виступали християнсько-демократичні партії (в Австрії, Бельгії, Голландії) чи ліберальні угруповання (в Данії, Німеччині, Швеції). Однак у таких державах як Голландія, Фінляндія соціал-демократичні партії не мали статусу домінуючого угруповання. Соціал-демократи обстоювали цілковиту зайнятість громадян і побудову розвиненої заможної держави. Соціал-демократична партія Швеції упродовж 1932 -1976 рр. незмінно перебувала при владі, повернувшись до неї у 1982 р. (прем'єр Улоф Пальме). Суть "шведської моделі" ("функціонального соціалізму") у поєднанні динамічного ринку з досягненням соціальних цілей. Австрійські соціал-демократи (СДПА) керували країною 13 років упродовж 1971 - 1983 рр., а після 1983 р., втративши абсолютну більшість на парламентських виборах, формували коаліційні уряди.

До третьої належали ліві партії південної Європи. Вони поділялися на дві частини: Францію та Італію, де ліві тривалий час брали активну участь у керівництві державою, та Іспанію, Португалію і Грецію. Найважливішим поясненням довготривалого успіху президентського правління Франсуа Міттерана (1981 - 1995, при цьому не варто забувати про співіснування у 1986 - 1988, 1993 -1995 роках президента та уряду з протилежними політичними орієнтаціями: президент - соціаліст і правоцентристський блок у парламенті) та Французької соціалістичної партії (ліві уряди 1981 -1984, 1988 - 1993) стала продумана економічна політика соціалістичного уряду: для прикладу, рівень інфляції з 13,6% у 1981 р. зменшився до 2,5% у 1993 р. Вперше з XIX ст. французький франк став стабільною валютою. Іншим внеском до кредиту довіри соціалістів виявилася успішна зовнішня політика Ф. Міттерана впродовж 14 років його президентства. Соціалістична партія Франції заради перемоги завжди вступала в коаліції, на відміну скажімо від Соціал-демократичної партії Німеччини, яка схилялася до однопартійного керівництва В Італії соціалісти та соціал-демократи ставали учасниками лівоцентристських коаліцій (1963 - 1976) у партнерстві з християнськими демократами. Після падіння авторитарних режимів у Греції, Португалії та Іспанії в середині 70-х років соціалісти швидко стали керівною силою серед лівих (соціалісти прийшли до влади в Португалії у 1970-х, в Іспанії та Греції у 1980-х) і відіграли важливу роль у зміцненні демократії. Вони змушені були взяти курс на економічний розвиток із метою побудови розвиненого капіталізму. Характерна риса партій у цих країнах - прагнення до модернізації та обстоювання політики добробуту.

Отже, період із кінця 70-х - до початку 80-х років приніс зі собою чимало труднощів соціал-демократам, особливо тим партіям, що перебували при владі. Криза соціал-демократичних партій проявилася по-різному у країнах Західної Європи. Насамперед кризу пережила модель "держави загального добробуту": через завершення періоду економічного зростання наприкінці 70-х років, глобалізацію економіки, що пожвавила міжнародне суперництво, держава стала менш здатною гарантувати соціальний захист. Це викликало конфлікти всередині партій. Кризу переживала ідеологічна доктрина: падіння комуністичних режимів поставило під питання зміст і цінність самого поняття "соціалізм", соціалістичні партії південної Європи втратили можливість пропонувати як альтернативу третій шлях - між комунізмом і лібералізмом. Важливим процесом стала еволюція соціального складу прихильників-виборців та членів соціалістичних і соціал-демократичних партій (спостерігається розпад класичного робітничого класу), фактором ризику є досить похилий вік: наприклад серед членів СДПН особи віком понад 40 років становлять 72%, у голландській Партії праці - 60%; пенсіонери та непрацюючі становлять до 19% соціал-демократичного електорату у Великій Британії. Розмивається група послідовних виборців, які ідентифікують себе з партією. До цього слід додати виникнення нових угруповань і течій (екологісти, феміністи, регіоналісти, "зелені"). Спостерігається також і криза в стосунках між партіями та профспілками, зокрема, з приводу урядової політики в економічних та інших сферах. Для прикладу можна навести події "спекотної зими" 1979 р. у Великій Британії, коли проти спроб лейбористського уряду здійснити примусове заморожування заробітної плати в державному секторі на страйкову боротьбу піднялися сотні тисяч державних службовців, працівники державного сектору, сфери обслуговування. Конфлікт, що виник у результаті цих подій, став однією із причин поразки Лейбористської партії на виборах 1979 р.

За поразкою британських лейбористів, шведських і норвезьких соціал-демократів у 1976 - 1981 рр. настало усунення від влади, а згодом і поразка на виборах у березні 1983 р. західнонімецьких соціал-демократів, а через півтора року після приходу до влади різко почала знижуватися популярність французьких соціалістів. У 1976 - 1982 рр. не витримали наступу консерваторів і були змушені піти в опозицію вісім соціал-демократичних та соціалістичних партій Заходу, що знаходилися при владі (у Великій Британії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Голландії, Австрії, Франції). При цьому в шести випадках кількість отриманих ними голосів скоротилася на 15 - 30%. За цей самий період тільки три партії (в Іспанії, Греції, Австрії) змогли отримати перемогу на виборах і лише одна (у Франції), зі згаданих восьми, зуміла повернути собі важелі влади.

Із 1980-х років почалася програмна трансформація європейської соціал-демократії. Безумовно, на всі без винятку соціал-демократичні партії, які почали переглядати свою ідентичність та програми, вплинув неолібералізм. Соціалізм перетворився на форму соціал-лібералізму. Довготривала еволюція європейського соціалізму стала ліберально-орієнтованою: у політиці - шляхом власної інтеграції у представницькі системи; в економіці - сприйняттям ринкової економіки; у культурі - зростаючим потягом до індивідуальних цінностей як пріоритетних. Соціал-демократи увійшли до урядів або брали дієву участь в урядових коаліціях. За висловом лідера СДПН Ґергарда Шрьодера (1995), сьогодні немає місця для специфічної економічної політики соціал-демократії, а є місце для політики більш-менш сучасної. Збагатили свою ідеологію новим змістом і французькі соціалісти. Курс соціалістів наблизився до того, який проводили неоконсерватори в інших розвинутих країнах. Пристосовуючись до реалій соціально-економічного розвитку та відкидаючи застарілі ідейні догми, ФСП визнала здатність капіталізму до саморозвитку та вдосконалення. У своїй книзі "Відкриття можливого" Ліонель Жоспен (у 1995 р. очолив ФСП) проголосив тезу: "За ринкове регулювання економіки, проти ринкового регулювання соціальних відносин", яка отримала значне поширення серед лівих.

У Великій Британії лібералізм є символом прогресивних ідей. У 1997 р. на виборах у Великій Британії перемогу здобула Лейбористська партія. Однак населення голосувало швидше за особистість, за зміну напряму політики. Поза сумнівом, англійці не віддали би свої голоси за традиційний принцип соціал-демократії - зростання державних видатків за рахунок збільшення податків. За часів Ентоні Блера процес реформування партії значно активізувався. Символом стало скасування четвертої статті партійної програми. Згідно з нею, передбачалося передати особам фізичної та розумової праці у їхнє загальне володіння засоби виробництва, право на їх продаж, обмін та справедливий розподіл виробленої продукції. Нові лейбористи сприйняли перевагу ринку у сфері бізнесу. За словами лідера англійських лейбористів Е. Блера "лейбористська партія - це партія для бізнесу". Він вважав, що роль держави повинна обмежуватися прогресивною політикою державної підтримки (освіта та удосконалення професійних умінь). Партія відмовилася від політики високих державних видатків, що поповнювалися за рахунок загальних податків. Метою Е. Блера стало перетворення нових лейбористів у єдину національну партію, яка буде однаково уважно ставитися як до бізнесменів, так і до соціально знедолених. Для Е. Блера його "третій шлях" (перший - неолібералізм або тетчеризм; другий - соціалізм) для Великої Британії - це шлях "сучасної соціал-демократії", що відкидає "як праві, так і ліві сили, які чинять опір змінам"; це відкрите, процвітаюче стабільне суспільство з врахуванням вимог сучасності. На виборах у Німеччині в 1998 р. перемогу отримали соціал-демократи (Ґ. Шрьодер), гаслом успіху яких у виборчій кампанії було "оновлення і соціальна справедливість".

У червні 1999 р. був опублікований спільний програмний документ "Європа: третій шлях, новий центр" Е. Блера та Ґ. Шрьодера, адресований "всім європейським соціал-демократам" із метою "модернізувати доктрину соціалістів". Автори задекларували в документі пріоритетні напрямки внутрішньої політики держави: скорочення державних видатків, зниження податків, гнучкість ринку робочої сили, "особиста відповідальність". У тому ж році був ухвалений головний документ XXI конгресу Соцінтерну (участь взяли 140 соціалістичних та соціал-демократичних партій) - Паризька декларація, з підзаголовком: "Виклики глобалізації". Найбільш адекватно головний зміст документа характеризує фраза: "Значним парадоксом даного історичного періоду е те, що ніколи раніше людство не мало настільки великих можливостей для боротьби з такими споконвічними проблемами, як нерівність, голод, хвороби та малограмотність. І в той же час ці можливості використовуються для того, щоб збільшувати, а не скорочувати існуючі диспропорції. Наше завдання - повернути назад цю тенденцію і, такті чином, змусити глобалізацію служити прогресу людства". Заслуговує на увагу сучасне трактування соціал-демократами поняття "соціалізм". Не відкидаючи його в принципі, воно вже не протиставляється капіталізму. "Ми виступаємо, - підкреслюється у Паризькій декларації, - проти такої вузької точки зору, що соціалізм є альтернативою капіталізмові, позаяк вона веде до змішування засобів та цілей, представляючи їх чимось па кшталт релігій чи "споконвічних концептів". Намагаючись підкреслити відхід від колишніх установок, деякі зі соціал-демократичних лідерів заявляють, що слово "соціалізм" було би правильніше писати як "соціалізм". Однак, навіть між собою соціал-демократи не у всьому погоджуються. Аналітики СДПН стверджують, що існує не один, а декілька "третіх шляхів": переважно ринкова орієнтація ("нові лейбористи"); ринкова орієнтація із сильною консенсусною складовою (Партія праці Нідерландів); етатистський шлях (ФСП); реформування держави благоустрою (шведська соціал-демократія). При цьому вони наголошують на необхідності врахування особливостей кожної країни. Лідер СДПН Ґ. Шрьодер у своїх висловлюваннях неодноразово підкреслював, якщо американська модель суспільно-політичного розвитку, з точки зору "нових демократів" США, надає перевагу економіці, то німецька, з точки зору соціал-демократії, базується на залученні більщості трудящих до процвітання через процес прийняття рішень, зокрема через участь в управлінні підприємством, що на його переконання, є серцевиною німецької моделі.

Велику групу "лівих" партій представляють комуністичні партії. Комуністичні партії почали з'являтися в коаліційних кабінетах після 1945 р. (винятком була Іспанська компартія, котра увійшла до складу Народного фронту в 1936 - 1939 рр.). Найвищий ступінь участі в урядових коаліціях мають фінські комуністи, які брали участь вії урядових кабінетах. У 70-х та 90-х роках комуністи входили до складу двох соціалістичних урядів у Франції (1981 - 1984, кабінет П. Моруа) та двох урядах "народного порозуміння" в Греції (1989 ~ 1990). У 1974 - 1975 рр. Португальська компартія брала участь у так званих перехідних урядах. Компартії Австрії, Бельгії та Італії брали участь у перших кабінетах, сформованих відразу після Другої світової війни. У перші повоєнні роки комуністичні партії здобували близько 7,5% голосів виборців, із 70-х років - не більше 5,8%.

Після періоду так званої "політики єврокомунізму" (70-ті роки, коли багато комуністичних партій отримало перемогу на виборах) настав період часткової політичної марґіналізації цих угруповань. Яскравим підтвердженням даного факту можуть стати: невдача стратегії "історичного компромісу" та лінії "національної єдності", що ґрунтувалася на ній, і яку проводили італійські комуністи в 1977 - 1979 рр.; провал політики "демократичної консолідації", в рамках якої Комуністична партія Іспанії намагалася наприкінці 70-х - на початку 80-х років налагодити співпрацю з буржуазними партіями.

Крах на зламі 80 - 90-х років держав так званого реального соціалізму, розпад Радянського Союзу викликали значне послаблення привабливості комуністичної ідеології та впливу комуністичних партій. Ці події зумовили вкрай неоднозначну реакцію західних комуністичних партій. Лідери однієї групи партій, які сповідували ортодоксальну марксистську ідеологію, продовжують сповідувати її і далі, вважаючи, що крах комунізму в Східній Європі не має жодного впливу на самоідентичність комуністичних партій. її класичним зразком є німецька компартія, а на початку 90-х років також португальська та французька. Друга група охоплює комуністичні партії (іспанська, грецька, португальська, французька та італійська партія Комуністичне Відтворення), які підтримують тезу про крах "спотвореного" соціалізму, а не соціалізму загалом. її представники вважають, що в нових умовах можна запропонувати нову версію соціалізму, яка спиратиметься не на вчення Леніна, а на справжнє марксистське вчення, пристосоване до капіталізму постіндустріальної доби. Третю групу становлять партії, які вважають, що комунізм вичерпав свої можливості, а тому необхідно змінити всю комуністичну символіку та ідеологію. Прихильниками цієї тези є частина Італійської комуністичної партії (згодом трансформувалася в Демократичну партію лівих сил), англійська, шведська, голландська компартії.

Колишні комуністичні партії почали обстоювати нову ринкову економіку, намагаючись пристосуватися до нових умов, У 90-х роках спостерігається зростання виборчої підтримки партій, які називаються некомуністичними лівими - близько 8% виборців. До найбільших із них належить Італійська Демократична партія лівих сил (800 тис. осіб), що в 1994 р. набрала 20,4% голосів, та Іспанська комуністична партія - 10% в 1993 р. У Франції комуністи (ФКП налічувала близько 200 тис. осіб) в 90-х роках утримали свої позиції і в 1997 р. увійшли до складу уряду на чолі з Ліонелем Жоспеном. У Німеччині колишня СЄПН, перейменована на Партію демократичного соціалізму (близько 200 тис. осіб), завдяки значній підтримці східних німців (до 20% голосів) зуміла вийти на загально-федеральний рівень, зайнявши місце в Бундестазі. Ця партія стала, за рівнем впливу, п'ятою після ХДС/ХСС, СДПН, СВДП та Партії зелених.

Новий лібералізм
Праворадикалізм
Проблеми екології і "зелені"
ЧАСТИНА II. КРАЇНИ ЗАХОДУ
Розділ 4. Сполучені Штати Америки
США у повоєнні роки. Політика демократичної та республіканської адміністрацій (1945-1960)
Демократи при владі (1961 - 1968 рр.)
США у 1969 - 1980 рр.
"Ера республіканців" (1981 - 1902)
Прихід до влади Демократичної партії. Адміністрація Б. Клінтона (1993 - 2000)