Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
"Ліберальна ера"

У квітні 1963 р. до влади повернулися ліберали на чолі з популярним політиком Лестером Пірсоном (1963 - 1968), що започаткувало т. зв. "ліберальну еру" (1963 -1984). Своєрідною формулою політичного життя країни стало твердження: "ліберали при владі - це норма". Слабким місцем такої системи, однак, було те, що Канада вступила у тривалий період парламентаризму меншості, коли жодна з провідних політичних партій не могла самостійно сформувати уряд більшості. Унаслідок квітневих виборів 1963 р. ліберали здобули 129 місць, консерватори - 95, Партія соціального кредиту (ПСК) - 24 і Нова демократична партія (НДП) - 17. Саме остання політична сила під керівництвом Томаса Дугласа (утворена у 1961 р. на базі ФКС), що сповідувала соціал-демократичні цінності, стала традиційним союзником лібералів у наступні роки.

Не маючи більшості у парламенті, кабінет Л. Пірсона, однак, ініціював прийняття низки важливих соціальних рішень. Зокрема, затверджено 40-годинний робочий тиждень, двотижневу відпустку і новий мінімум заробітної плати. Важливе значення для країни мало ухвалення нового пенсійного плану, запровадження медичної програми "Medicare", створення системи позик для студентів. Уряд заснував Канадську економічну раду - дорадчий орган, що складався із представників фінансово-промислових груп, аграріїв та профспілок. Це свідчило про посилення регулюючої ролі держави в соціальній та економічній сферах. Одночасно із соціальним реформуванням, у 1964 р. започатковано військову реформу, спрямовану на об'єднання піхоти, військово-морських та військово-повітряних військ у єдині збройні сили Канади.

На особливу увагу заслуговує ухвалення у 1965 р. нового канадського прапора, щодо вигляду якого розгорнулися запеклі дебати. Монархісти (здебільшого консерватори) наполягали, аби залишити британський "Юніон Джек". Квебекські політики домагались, аби на прапорі була квітка лілії - символ франкомовної провінції. Натомість, Л. Пірсон із своїми прихильниками прагнув, аби з нового канадського прапора зникли старі колоніальні символи. Зрештою, перемогло компромісне рішення і новий прапор було затверджено у формі полотнища з трьох вертикальних смуг: червоної, білої та червоної. У центрі білої смуги зображено червоний кленовий листок - символ канадської єдності, адже цукровий клен росте й у Квебеку, і в Онтаріо. Червоний і білий кольори символізують нації-засновниці Канади: англійців (червона ланкастерська троянда) та французів (біла лілія). 15 лютого 1965 р. новий прапор був уперше піднятий над канадським парламентом.

В економічному плані 1960-і pp. для Канади були цілком успішними ("золоті шістдесяті'7). Рівень безробіття опустився до найнижчого показника за останні десять років. Завдяки НТР прискорилися темпи зростання промислового виробництва. Позитивно на економіці відбилося відкриття нових родовищ корисних копалин та автоматизація сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві намітилася тенденція до скорочення кількості зайнятих. Якщо у 1951 р. там працювало 18,4% працездатного населення, то в 1971 р. лише 6,3%. Відбулися зміни і в структурі зайнятості - збільшилася частка інженерно-технічного персоналу, працівників сфери послуг. У побут людей швидкими темпами входили науково-технічні досягнення. Завдяки закордонним інвестиціям розвивалося автомобілебудування: французька фірма "Пежо" заклала завод у Квебеку, а шведська "Вольво" - у Новій Шотландії.

У 1963 р., у відповідь на зростання незадоволення серед франкоканадців Квебеку своїм мовним становищем, було створено Королівську комісію з питань двомовності та двокультурності. Вона зосередила свою діяльність на вивченні рівня двомовності у федеральній адміністрації, ролі громадських і приватних організацій у намаганні поліпшити міжкультурні відносини. Співголовами Королівської комісії стали франкоканадець Анрі Л орендо, англоканадець Девідсон Дантон. Комісія складалася із десяти обраних комісарів - по чотири англо- і франкоканадці, та двох представників інших етногруп (польської та української). Після двох років роботи "комісія Лорендо-Дантона" підготувала попередню доповідь, у якій визнала, що проблема Квебеку не просто існує, а є найгострішою проблемою федерації. Зібраний комісією матеріал засвідчив, що франкофони не займають відповідальних посад у федеральних інституціях, мають гірші освітні можливості, знайти роботу їм важче ніж англофонам, а французька мова не належно захищена законодавством. Тож комісія рекомендувала федеральному урядові виправити ці недоліки, дотримуючись принципу "рівності двох головних мов і культур".

Конституційні дебати, під час яких помітне місце займало квебекське питання, вилились у підготовку восени 1964 р. т. зв. "формули Фултона-Фавро", названої так за прізвищами сенаторів, пропозиції яких склали суть документа. З 1965 р. федеральний уряд популяризував конституційну реформу, видавши з цією метою Білу книгу під назвою "Зміни до Конституції Канади". Однак, "формула Фултона-Фавро" не задовольнила прихильників максимального розширення провінційних повноважень Квебеку, оскільки оминала принцип національної рівності англо- та франкоканадців. Тож спроба ухвалити конституцію до 100-річчя Канадської федерації завершилася невдало.

Досить активною була політика Л. Пірсона на міжнародній арені. Канадські формування брали участь у миротворчих акціях. У 1964 р. Канада вивела свої війська із Заїру, що перебували там упродовж чотирьох років, утім того ж року скерувала військові відділи на Кіпр. Дуже непросто складалися стосунки Оттави і Вашингтона, особливо після приходу до влади у Білому Домі Л. Джонсона. Канадський уряд не приєднався до військової кампанії у В'єтнамі, що негативно позначилося на двосторонніх відносинах. Не сприяло канадсько-американським відносинам і запровадження Оттавою додаткового податку на фірми, контрольний пакет яких належав іноземним інвесторам. Та все ж фактор сусідства штовхав до порозуміння. У 1964 р. було укладено угоду про спільний розвиток району р. Колумбія, а в січні 1965 р. підписано канадсько-американську автомобільну угоду (Автопакт).

У 1965 р. уряд Л. Пірсона оголосив про проведення позачергових виборів, сподіваючись таки створити уряд більшості. Проте, парламентські вибори 6 листопада 1965 р., з невеликими відхиленнями, повторили результат попередніх виборів, дозволивши лібералам провести до Палати громад лише на два депутати більше (131 мандат). Канада опинилася з третім поспіль урядом меншості (1962,1963,1965).

Другий термін прем'єрства Л. Пірсона пройшов під знаком трьох важливих подій: реформування імміграційної системи, святкування 100-річчя федерації та відновлення конституційного діалогу. Попри певні імміграційні перепони, кількість населений Канади, починаючи з 1961 р., збільшувалась у середньому на 1,8% щорічно. Зростаюча економіка вимагала нових робочих рук, тому з 1967 р. імміграція із країн, що розвиваються, стала частиною імміграційної політики. Уперше було впроваджено бальну систему визначення професійної кваліфікації та знання мови. Тоді ж фактично знято перешкоди для переселення до Канади євреїв і китайців. Ці нововведення суттєво змінили структурний склад та етнічне походження канадської імміграції. Якщо у 1966 р. близько 87% іммігрантів прибули до Канади із Західної Європи та США, то у 1970 р. понад половину прибулих складали вихідці з Гаїті, Філіппін, Індії, Гонконга.

До сторіччя Канадської федерації, помпезно відзначеного у 1967 р., було приурочено низку подій: засновано найвищу нагороду держави - Орден Канади, Монреаль прийняв всесвітню міжнародну виставку Експо-67, у Вінніпегу стартували V Панамериканські ігри, відбувся візит британської королеви Єлизавети II. Проте святкова ейфорія поблякла після скандальних відвідин Канади президентом Франції Ш, де Ґоллем. Увечері 24 липня 1967 р., виступаючи перед монреальцями, Ш. де Ґолль неоднозначно заявив: "Від імені древньої країни, від імені Франції, я вас сердечно вітаю f,..] Цього вечора і протягом усієї моєї подорожі я перебував у такій самій атмосфері, яка була під час Визволення /.../ Хай живе Монреаль! Хай живе Квебек! Хай живе вільний Квебек! Хай живе Французька Канада і хай живе Франція!".

Наступного дня Л. Пірсон, ознайомившись із стенограмою виступу французького президента, назвав заяву лідера Франції неприйнятною і такою, що заохочує до активних дій квебекських сепаратистів. У спеціальному урядовому комюніке зазначалося: "Народ Канади ~ вільний народ. Кожна провінція Канади ~ вільна. Канадці не потребують, щоб їх визволяли [...] Канада залишатиметься об'єднаною і дасть відсіч спробам підірвати її єдність9. Зважаючи на скандальність ситуації, 26 липня 1967 р. Ш. де Ґолль скасував запланований раніше візит до Оттави. Відносини між двома країнами на деякий час погіршились. Упродовж двох років жоден французький міністр не відвідував Канаду з офіційним візитом.

За умов, коли суб'єкти федерації і передусім Квебек, почали претендувати на підвищення свого значення у внутрішньополітичному житті Канади, було узгоджено, що роль вищого органу для обговорення конституційних питань виконуватиме Конституційна конференція глав федерального та провінційних урядів. 5-7 лютого 1968 р. відбулася перша така конференція, на якій головна дискусія розгорнулася між прем'єр-міністром Квебеку Даніелем Джонсоном (1966 - 1968), котрий захищав автономний статус провінції, та федеральним міністром юстиції П'єром Трюдо, який обстоював централізаторську позицію Оттави. Квебекський прем'єр виступив із закликом негайно опрацювати нову конституцію, заявивши: "Рівність або незалежність, нова конституція або сепарація". Він пропонував змінити федерацію з десяти провінцій на конфедерацію з двох націй-засновниць Канади. Однак федеральний центр таку пропозицію відкинув.

Відзначивши сторіччя федерації без нової конституції, головні політичні партії країни провели зміну своїх лідерів. У вересні

1967 р. керівником Прогресивно-Консервативної партії став Роберт Стенфілд, а наприкінці року і Л. Пірсон оголосив про своє рішення піти у відставку з посади глави Ліберальної партії. Провал податкового законопроекту під час голосування в Палаті громад 19 лютого

1968 p., який Л. Пірсон назвав у мемуарах "чорним понеділком", фактично означав вотум недовіри урядові. 4-6 квітня 1968 р. Ліберальна партія провела з'їзд, на якому новим лідером обрала 48-річного франкоканадця, колишнього редактора популярного франкомовного часопису "Cite libre", спадкового мільйонера, харизматичного політика "нової хвилі" П'єра Елліота Трюдо. Його талант полеміста, ерудиція та спортивність викликали симпатії у багатьох канадців, що переросло у т. зв. атмосферу "трюдомапії". Одягаючись наперекір усім офіційним протоколам та вдаючись іноді й до ненормативної лексики, П. Трюдо став ідолом канадської молоді.

Популярність лібералів і особисто П. Трюдо пояснюється також обіцянками вирішити нагальні проблеми: скоротити розрив між багатими й бідними, поліпшити добробут канадців, звільнити канадську економіку з-під залежності від США, вирішити проблему Квебеку. Ставши новим прем'єром, П. Трюдо негайно оголосив про розпуск парламенту і проведення позачергових виборів. Метою своєї діяльності він задекларував створення "справедливого суспільства", а в національному питанні дотримувався принципу "Одна держава - одна нація". Програма лібералів знайшла підтримку на виборах і ліберали отримали більшість у парламенті -154 мандати з можливих 265.

П. Трюдо докорінно перекроїв систему політичних пріоритетів в Оттаві. Його уряд поставив на перший план довгострокові перетворення в сфері національної політики й управління країною. Із часом вони принесли Канаді багато позитивного, проте супроводжувались частими і глибшими, аніж раніше, конфліктами з провінційними властями, громадськістю і правлячими колами США. П. Трюдо послабив бюрократичну регламентацію партійного життя, розширив демократичні процедури функціонування політичного механізму. Більше прав отримали регіональні осередки Ліберальної партії. Віковий ценз членів партії було знижено з 21 до 18 років. Загалом кількість його однопартійні в на початку 1970-х рр. сягнула рекордної кількості - 500 тис. осіб. П. Трюдо активно працював над вдосконаленням центральної виконавчої влади. Йому вдалося вирішити досить серйозні завдання: значно обмежити самостійність міністрів і міністерств, порушити традицію незмінності федеральної бюрократії, контингент якої прем'єр планомірно розчиняв молодими фахівцями, часто франкоканадського походження. Це, на його думку, мало зміцнити єдність держави.

9 липня 1969 р. федеральний парламент надав французькій мові статусу офіційної. Документ передбачав запровадження французької поряд із англійською мовою у федеральних установах Канади й усіх районах держави, де частка франкоканадського населення складала більше 10%. На підставі рекомендацій Королівської комісії з питань двомовності та двокультурності, П. Трюдо оголосив про початок проведення політики багатокультурності, що передбачала підтримку всіх культур, а не лише англо- чи франко-канадської, допомогу в подоланні бар'єрів у процесі повноцінного входження у канадське суспільство, стимулювання творчої взаємодії й обміну між усіма культурними групами держави в інтересах національної єдності.

За урядування П. Трюдо проблема Квебеку сягнула піку свого загострення. В умовах краху світової колоніальної системи виникла концепція, згідно з якою франкоканадці є також поневоленою нацією чи колонією. Аби привернути увагу до франкоканадського національного питання, ліворадикальна організація Фронт Визволення Квебеку (ФВК) вдалася до низки терористичних актів. Об'єктами нападу стали федеральні установи "колоніальної влади", у тому числі підприємства, на яких практикувалася дискримінація франкомовних робітників. Бомби закладались у поштові скриньки квебекських політиків-федералістів, а також у велелюдних місцях (книгарня Манільського університету, Монреальська фондова біржа тощо). Члени організації підірвали пам'ятники британській королеві Вікторії й завойовнику Нової Франції генералу Джеймсу Вулфу.

Новим випробуванням для федеральної влади стала т. зв. "жовтнева криза": 5 жовтня 1970 р. члени ФВК викрали із власного помешкання британського торгового емісара Джеймса Кросса. Це було перше політичне викрадення в історії Канади. 10 жовтня 1970 р. вчинено ще одне гучне політичне викрадення - цього разу міністра праці й імміграції в уряді провінції П'єра Лапорта, котрого згодом знайшли убитим. Два викрадення упродовж одного тижня змусили канадські правоохоронні органи посилити заходи безпеки. Війська федерального уряду взяли під охорону будівлі державної ваги, а також усіх міністрів та парламентаріїв. Уряд відмовився вести переговори з викрадачами і запровадив у дію Акт про заходи воєнного часу 1914 р. У Квебек було скеровано федеральні війська, а квебекська поліція здійснила понад 450 арештів радикальних сепаратистів. Лише на початку грудня 1970 р. поліція звільнила Дж. Кросса, після чого військовий стан був замінений на тимчасові заходи громадського контролю. Мережу ФВК вдалося ліквідувати у 1971 р. і з того часу рух за незалежність Квебеку набув виключно мирного та демократичного характеру.

Оговтавшись від "жовтневої кризи", Оттава відновила конституційні переговори. їхньою кульмінацією стала федерально-провінційна конференція прем'єр-міністрів у червні 1971 р. в м. Вікторія (Британська Колумбія). На ній було вироблено т. зв. "Канадську конституційну хартію", що передбачала модернізацію Акта про Британську Північну Америку 1867 р. Документ містив пункт про визнання двох офіційних мов, надавав право провінціям обирати суддів Конституційного суду Канади, передбачав за Квебеком право конституційного вето. Однак прийняття "Хартії Вікторії" за конституційну основу заблокував квебекський прем'єр Робер Бурасса (1970 - 1976), що послався на недостатні гарантії контролю над соціальним розвитком провінції.

На зламі 1960 - 1970-х рр. відбулися значні зміни у зовнішній політиці Канади. П. Трюдо, за словами німецького канцлера В. Брандта, зумів допровадити свою країну до центру світової політики. 25 червня 1970 р. ліберали запропонували на розгляд парламенту Білу книгу "Зовнішня політика для канадців". У ній було викладено основні цілі зовнішньої політики Оттави у всіх регіонах світу, та не було, як раніше, окремої частини, присвяченої відносинам із США. У серпні 1971 р. американська адміністрація Р. Ніксона запровадила протекціоністські заходи проти канадського імпорту. У результаті такого кроку зріс дефіцит зовнішньоторговельного балансу Канади та погіршились відносини з південним сусідом. Канадський уряд офіційно висловив "жаль" із приводу бомбардувань американцями Лаосу та В'єтнаму. У 1972 р. з території Канади виведено американські ядерні ракети "Бомарк". Незабаром обмежено кількість американських фільмів та музичних програм, що транслювалися на канадському телебаченні. Проте вплив США на Канаду й надалі залишався значним. П. Трюдо з цього приводу зазначав: "Жити на одному континенті з США, - те ж саме, що спати поруч із слоном. Він може не помітити вашої присутності, однак ви кожного разу відчуватимете його порух".

Залишаючись вірною своїм союзницьким зобов'язанням у межах НАТО та двостороннім угодам із США в галузі оборони Північної Америки, Канада все ж активно виробляла власну зовнішньополітичну стратегію, що отримала назву політика "третьої альтернативи" або створення противаг. Уряд П. Трюдо дещо обмежив співпрацю з НАТО, тимчасово призупинив зростання воєнного бюджету, на 22% скоротив чисельність збройних сил Канади. У 1970 р. Оттава встановила дипломатичні відносини з Китаєм, а в травні 1971 р. П. Трюдо, першим із канадських прем'єрів, із 12-денним візитом відвідав СРСР, побувавши і в Києві. Протистояння з Москвою на деякий час перенеслося на хокейні майданчики, вилившись у 1972 р. у суперсерію з восьми матчів (із значним політичним підтекстом), у якій канадці здобули чотири перемоги та одного разу зіграли унічию.

Захоплений зовнішньою політикою, структурними змінами в центральній владі та вирішенням проблеми Квебеку, П. Трюдо в перший свій прем'єрський термін відносно мало уваги приділяв питанням економіки і соціального розвитку. Уряд лібералів намагався знизити наростаючу інфляцію випробуваним шляхом - гальмуванням економічного росту, що незабаром спричинило згасання економічного буму і збільшення кількості безробітних. Прем'єр не зумів порозумітися з фермерами Степових провінцій, котрі скаржилися на зменшення цін на зерно у 1969 та 1970 рр. Економічний спад початку 1970-х рр. багато хто з виборців виводив із невпевненого керівництва П. Трюдо, що призвело до втрати партією парламентської більшості в результаті виборів 30 жовтня 1972 р. Ліберальна партія отримала 109 мандатів проти 107 у консерваторів. Відтак, довелося формувати уряд меншості, заручившись підтримкою НДП.

Влітку 1973 р. Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) підняла ціни на нафтосировину, чим спровокувала світову економічну кризу. Не погоджуючись на те, щоби Західні провінції Канади продавали нафту всередині держави за цінами, встановленими ОПЕК, уряд П. Трюдо заморозив внутрішні ціни на нафту і газ, та у 16 разів збільшив мито на їх вивіз до США (з 0,4 до 6,4 дол. за барель). У відповідь уряди Саскачевану і Альберти стали погрожувати взяти нафтовидобуток повністю під свій контроль і припинити постачання нафти в центрально-східну Канаду. Федерально-провінційні незгоди дали поштовх відцентровим тенденціям у західній Канаді. У 1974 р. нафтопромисловець Дж. Рудольф заснував Асоціацію незалежної Альберти, тоді ж у Британській Колумбії виник Комітет за незалежність Заходу.

Результатом федерально-провінційних перемовин став компроміс - федеральний уряд пообіцяв, що доходи з експорту нафти підуть на потреби нафтовидобувних провінцій, а ті, натомість, погодилися скоротити експорт до США. Як противагу іноземному капіталу було створено державну нафтову компанію "РеСю-Сапасіа" та Агенцію з перевірки іноземних інвестицій (1974). На хвилі нафтових суперечок уряд П. Трюдо втратив підтримку НДП, що призвело до нових виборів 8 липня 1974 р., на яких ліберали здобули впевнену перемогу (141 місце в Палаті громад проти 95 у консерваторів).

Головна увага нового уряду П. Трюдо відтепер була спрямована на подолання економічної кризи 1973 - 1975 рр. Інфляція сягала позначки 14%, зросли ціни, уповільнилося зростання ВВП: у 1973 р. - 6,8%, 1974 р. - 3,2%, 1975 р. - лише 0,6%. Безробіття у грудні 1975 р. склало 7,1%. Уряд був змушений вдатися до непопулярних заходів: обмежив допомогу безробітним, суворішими стали вимоги до тих, хто бажав іммігрувати до Канади. 14 жовтня 1975 р. запроваджено контроль над цінами і доходами, який діяв упродовж трьох років. Функції контролю над заробітною платою отримало спеціально створене Антиінфляційне управління.

Новим випробуванням для лібералів стали організація та проведення у 1976 р. в Монреалі XXI літніх Олімпійських Ігор. Уряд зазнав гострої критики за перевитрату бюджетних коштів на будівництво комплексу спортивних об'єктів. Монреальську Олімпіаду досі вважають найдорожчою в історії. Початкова вартість будівництва оцінювалась у 300 млн дол., однак, витратили в одинадцять разів більше, причому низку споруд так і не добудували. Олімпійські приготування перекрили фінансові можливості не тільки Квебеку, але й всієї Канади. Не додав настрою організаторам змагань і демарш 28 африканських країн, які відмовилися брати участь у Монреальській Олімпіаді, протестуючи проти участі в Іграх команди Нової Зеландії, спортсмени якої провели матч із регбі з командою ПАР, у якій на той час процвітала расова дискримінація.

У 1970-і рр. чималої гостроти набуває індіанське питання, що пов'язане із масовим виходом індіанців із резервацій. Пристосування до нових умов життя видалося болючим, посиливши рух за громадянські права. Виразниками інтересів корінних народів стали Національне братство індіанців (НБІ) та Рух американських індіанців, що виступали за конституційне закріплення прав аборигенів. Каменем спотикання у відносинах між федеральною і провінційною владою, з одного боку, та організаціями корінних народів, з другого боку, стала земля. Наприклад, у 1974 р. у затоці Джеймса розпочалося будівництво грандіозного гідроенергетичного комплексу Тідро-Квебек". Проте індіанці племені Крі заявили, що заплановане будівництво руйнує їхній стиль життя. Аби владнати ситуацію, квебекський уряд був змушений виплатити індіанцям та інуїтам, чиї землі зачепило будівництво, компенсацію за переселення і виділити спеціальні землі для традиційних занять - полювання й рибальства.

Під впливом урбанізаційних процесів почалося піднесення національної самосвідомості та "самоповаги" і канадських ескімосів. Ескімоська організація "Інуїт Тапісарат" рекомендувала відмовитися від самоназви "ескімос" (у дослівному перекладі - "той, хто їсть сире м'ясо"), як образливого і неприйнятного, порадивши вживати термін "інук" ("справжня людина"), а в множині - "інуїт". У1974 р. між канадським урядом та "Інуїт Тапісарат" розпочалися тривалі й непрості переговори про створення окремої автономної адміністративної одиниці для інуїтів. 14 листопада 1982 р. на Північно-Західних територіях було проведено плебісцит, під час якого більшість місцевих жителів виступили за поділ федеральної території на дві окремі адміністративні одиниці. За це рішення проголосувало 56,5% населення (із них 78% інуїтів). Проте результати плебісциту були втілені в життя лише у 1990-х рр.

Значно більше енергії в уряду П. Трюдо забрали кроки, спрямовані на збереження цілісності країни. На провінційних виборах до Національної асамблеї Квебеку у листопаді 1976 р. перемогла помірковано-сепаратистська Квебекська партія, очолювана популярним політиком Рене Левеком. Уперше за всю історію Канади при владі у цій провінції опинилася політична сила, готова радикально вирішити проблему Квебеку. Однак Р. Левек не поспішав із суверепізацією Квебеку й обрав тактику поступового відокремлення. 26 серпня 1977 р. Національна асамблея ухвалила "Хартію французької мови", що скрупульозно регламентувала використання французької мови у повсякденному житті. Виключно французькою зобов'язувалися користуватись уряд провінції та парламент (лише франкомовні версії законів вважались офіційними), усі засоби масової інформації, суди, заклади освіти, підприємства. Усі послуги, рекламу та інструкції пересічний мешканець Квебеку мав отримувати тільки французькою мовою. Місцеві підприємці до 1983 р. були зобов'язані подати довідки, які 6 засвідчили їхні зусилля у зміцненні позицій французької мови та при наймі на роботу франкомовних робітників. Двомовні написи на крамницях і підприємствах оголошувалися нелегальними. Таким чином, у державі відбувся остаточний перехід до територіального варіанту двомовності, відповідно до якого у Квебеку домінує французька, а в інших провінціях Канади - англійська мова.

Пасивний спротив квебекським сепаратистам, повільний вихід із економічної кризи 1974 - 1975 рр., скандал навколо організації Олімпійських Ігор 1976 р., наростання внутрішньопартійної опозиції до П. Трюдо, підірвали позиції лібералів. У підсумку, на федеральних виборах 22 травня 1979 р. перемогли консерватори -136 місць у Палаті громад, тоді як ліберали - 114, НДП - 26 і ПСК - 6. Прем'єр-міністром Канади став наймолодший за всю історію країни політик, представник Альберти Джозеф (Джо) Кларк (1979 - 1980). Прогресивно-Консервативній партії не вистачило декілька місць, аби отримати абсолютну більшість, тож новий уряд став заручником політичної ситуації у країні. Вже одне з перших серйозних голосувань у грудні 1979 р. - з приводу підвищення податку з продажу бензину, призвело до падіння уряду, що пробув при владі лише дев'ять місяців.

У результаті позачергових виборів у лютому 1980 р. Ліберальна партія на чолі з П. Трюдо повернулася до влади (147 місць проти 103 у консерваторів), продовживши ще на кілька років "ліберальну еру". Найнагальнішими питаннями для розв'язання лібералами були: наведення порядку в енергетичній сфері, припинення відцентрових тенденцій і вирішення проблеми Квебеку. 20 травня 1980 р. у цій франкомовній провінції відбувся референдум, на який уряд Р. Левека виніс питання про асоціативний суверенітет, що передбачав проголошення Квебеком політичного суверенітету і вступ в економічний союз з рештою Канади. Проте, позитивно на винесену пропозицію відповіло лише 1 478 200 осіб (40,5%), негативно - 2 171 913 (59,5%). Референдум засвідчив достатньо глибокий розкол серед населення провінції, частина якого вважала себе і квебекцями, і канадцями водночас (феномен "подвійної приналежності").

Поразка квебекських сепаратистів на референдумі 1980 р. дозволила П. Трюдо вже наступного дня заявити про пришвидшення репатріації конституції*. Кабінет лібералів відкинув пропозицію винести конституційне питання на референдум, оскільки це могло остаточно поділити Канаду на Схід і Захід, франко- та англоканадців. Квебек виявився не одиноким у протистоянні з федеральним центром, оскільки дії останнього викликали застереження і з боку інших, передусім західних провінцій. 16 квітня 1981 р. опозиційні прем'єри об'єднались у т. зв. "групу восьми", куди увійшли лідери усіх провінцій, окрім Онтаріо та Нью-Брансвіку.

Базою їх спільних дій стала вимога фінансової компенсації з боку Оттави в разі не прийняття того чи іншого варіанта конституційної пропозиції котроїсь із провінцій. Квебекський уряд пішов на об'єднання, жертвуючи своїм правом вето, що було головним козирем у переговорах із федеральним центром. Утім, П. Трюдо вдалося досить швидко розладнати цей союз.

2-5 листопада 1981 р. в Оттаві відбулася чергова конституційна конференція провінційних і федерального прем'єр-міністрів. Після нічних засідань, виснажливих переговорів і низки компромісних рішень було підписано договір між федеральним урядом та дев'ятьма провінціями про погоджений варіант проекту конституції. Єдиним провінційним прем'єр-міністром, що відмовився поставити свій підпис під виробленим документом, як і слід було очікувати, став Р. Левек. Національна асамблея Квебеку наклала вето на проект канадської конституції. Попри це, у грудні 1981 р. Палата громад абсолютною більшістю - 246 голосів проти 24, ухвалила конституційний проект у листопадовому варіанті. На початку 1982 р. британський парламент прийняв останній закон, що стосувався Канади, яким припинив законодавчі повноваження Лондона відносно свого колишнього домініону.

17 квітня 1982 р. Королева Великої Британії Єлизавета II, прем'єр-міністр Канади П. Трюдо та федеральний міністр юстиції Ж. Кретьєн поставили свої підписи під Конституційним Актом. Ця подія, нарешті, поклала край більш ніж піввіковому парадоксу, що полягав у правовій залежності Канади від Лондона. Втім, тоді як в Оттаві пишно святкували репатріацію конституції, у квебекських містах приспустили національні прапори та відбулися багатотисячні антиконституційні демонстрації. Єдиною поступкою Квебеку стало закріплення в "Хартії прав і свобод" офіційного статусу французької мови та надання їй рівних прав із англійською у користуванні в установах федерального парламенту та уряду. Для Квебеку це означало не що інше, як остаточне зміщення франкоканадської проблеми виключно у лінгвістичну площину. Перелік повноважень провінцій виявився обмеженим.

Економічна політика уряду П. Трюдо була спрямована на всеохоплюючу "кападизацію". Після того як у листопаді 1979 р. прем'єр-міністр Альберти Пітер Лоухід наполіг на підвищенні цін на нафту до світових показників і в разі невиконання вимоги погрожував припинити постачання нафти до Центральної Канади, ліберальний уряд у 1980 р. виступив із Новою енергетичною програмою (НЕП). Головними складовими НЕПу стали: встановлення державних фіксованих цін на нафту і газ, заборона експорту легкої нафти і нафтопродуктів, 25% участь державної корпорації "Реіго-Сапасіа" у будь-яких проектах освоєння родовищ нафти і газу на федеральних землях, 12% податок на доходи від видобутку нафти і газу (стягувався навіть у випадку збитковості фірм) тощо. На кінець 1981 р. частка іноземних інвестицій у нафтогазовій промисловості знизилася, порівняно з 1971 р., з 77 до 43%, а в гірничодобувній - з 71 до 46%. Американська преса назвала НЕП "неоголошеною війною США".

На міжнародній арені Канада дотримувалася власної зовнішньополітичної лінії. Уряд П. Трюдо, попри тиск Вашингтона, й надалі підтримував відносини з Кубою. Помітно пожвавилася канадсько-японська торгівля, активізувалися економічні відносини з країнами Латинської Америки. У відповідь на радянське вторгнення до Афганістану, Оттава бойкотувала у 1980 р. XXII літні Олімпійські Ігри у Москві. Канадський уряд наклав ембарго на поставки зерна до СРСР, яке однак незабаром скасував. Враховуючи фактор вигоди, у 1981 р. Канада продала Радянському Союзові збіжжя на суму 5 млрд дол., що стало найбільшою трансакцією в історії країни.

У 1983 р. в Канаді розпочалося економічне піднесення, стимулами якого стали високий споживчий попит та збільшення приватних інвестицій у різні сфери економіки. За таких умов, у червні 1984 р. П. Трюдо заявив про відставку з посади лідера Ліберальної партії, а відповідно і прем'єр-міністра. Біржа відреагувала на цю новину підвищенням курсу акцій на 16 пунктів, а лідери підприємницьких об'єднань з радості влаштували святкову вечерю з шампанським. З'їзд Ліберальної партії обрав нового главу - екс-міністра фінансів Джона Тернера, котрий став прем'єр-міністром країни. Орієнтуючись на позитивні для Ліберальної партії дані соціологічних опитувань та пожвавлення економіки, Дж. Тернер оголосив про проведення парламентських виборів. Однак, сподівання лібералів на успішний результат не виправдалися.

Консерватори при владі
Розвиток держави на зламі XX - XXI ст.
Українці в Канаді
Розділ 6. Велика Британія
Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 - 1951 рр.
Правління консерваторів (1951 - 1964)
Велика Британія в умовах економічної і політичної нестабільності (1964 - 1979)
Економічна і соціальна політика неоконсервативних урядів. "Тетчеризм"
Період правління нових лейбористів
Розділ 7. Франція