Політична історія України - Танцюра В.І. -
Українські ліберали: програма, тактика

На відміну від соціалістичного крила українського національно-визвольного руху ліберали в організаційному плані не були настільки роз'єднаними. У Західній Україні це крило уособлювала Українська національно-демократична партія (УНДП), яка в Галичині була найвпливовішою партією.

УНДП виникла в 1899 р. Ідейно та організаційно була підготовлена сорокарічною діяльністю народовців — течії української політичної думки, що орієнтувалася на створення самостійної Української держави. До партії належали багато представників радикалів, незгодних з соціалістичними пріоритетами своїх лідерів.

Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського й польського населення в Галичині; пропозиції щодо поділу Галичини на українську (східну) і польську (західну) частини, приєднання Північної Буковини до Східної Галичини та утворення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захисту інтересів селян (викупу великих земельних володінь і наділення селян землею).

У спеціальній резолюції про Наддніпрянську Україну партія зазначала: "Будемо підтримувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей". Керівний орган партії — Народний Комітет, який очолив Юліан Романчук.

Юліан Романчук (1842—1932) — визначний політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст, що стояв на чолі українського національного руху в Галичині. Закінчив Львівський університет, працював учителем гімназії. Був ініціатором утворення і керівником Народної Ради, у 1899 р. — співзасновник і до 1907р. — голова УНДП. В1883—1895 pp. був послом до галицького сейму, а з 1889 р. — головою українського сеймового клубу. У 1891—1897 та 1901—1918 pp. обирався до австрійського парламенту; в 1897—1910 та 1916—1917pp. керував українською фракцією. В роки Першої світової війни керував Українським Допомоговим Комітетом і Українською Культурною Радою у Відні. В листопаді 1918 р. у Львові приймав присягу членів Державного Секретаріату ЗУНР. Виступав як член-засновник товариств "Просвіта", "Наукового товариства ім. Т. Шевченка", газети "Діло" та інших інституцій. Видавець-редактор та дослідник текстів творів Т. Шевченка. Ініціював і був видавцем-редактором бібліотеки української класики "Руська Письменність", 23 томи якої побачили світу 1904—1920 pp.

Активно працювали в партії М. Грушевський, І. Франко, О. Барвінський, Є. Левицький, В. Охримович. Впливовим друкованим органом була щоденна газета "Діло" (1888—1939), на сторінках якої обговорювались найважливіші питання програми й тактики партії, українського національно-визвольного руху взагалі.

У Наддніпрянській Україні виникнення ліберальної партії також спиралося на майже сорокарічний досвід руху "громад" — культурно-просвітних об'єднань представників свідомої української інтелігенції. У 1897 р. на з'їзді "громад" у Києві була заснована "Загальноукраїнська Безпартійна Демократична Організація". Восени 1904 р. вона перетворилась в Українську демократичну партію (УДП). Керували нею О. Лотоцький, Є. Тимченко, В. Чеховський, Є. Чикаленко. Паралельно з УДП С. Єфремов, Б. Грінченко, М. Левицький, Ф. Матушевський створили Українську радикальну партію (УРП).

Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єднались в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП). У преамбулі до програми УДРП ішлося: "Як забезпечуються права одиниці — громадянина, так само мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної — нації, народності. Росія — держава така велика, так багато живе в їй усяких народів, не однакових і побутом, і культурними та економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів прикладатимуться однакові закони й однакові способи порядкування, то неминуче і закони і способи су перечитимуть справжнім потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, щоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого краєвого законодавства".

Програма окреслювала конкретні напрями політичної реформи в Росії: дотримання загальнолюдських прав, розподіл влади між загальнодержавним парламентом і краєвими сеймами. Перший має стежити за дотриманням прав громадянина та нації у всій державі, керувати зносинами з іншими країнами, зовнішньою торгівлею, митною службою, армією, питаннями війни та миру, фінансами для загальнодержавних справ. Усіма іншими справами в Україні має відати Українська Виборна Народна Рада (сейм), що розробляє краєву конституцію, яку не може ні відмінити, ні скасувати загальнодержавний парламент. На відміну від українських соціалістичних партій, УДРП обійшла стороною питання взаємовідносин з іншими націями, які жили в Україні. В економічній сфері, зокрема в аграрній галузі, її вимоги були близькі до вимог ПНС: усі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні землі повинні стати краєвим земельним фондом під порядкуванням самоврядних громад чи округ та який використовувався б для потреб хліборобів; землі приватних власників, які не обробляються власною працею, повинні бути примусово викуплені за державні кошти. Не визнаючи монархії, УДРП орієнтувалася на республіканський устрій.

Після поразки першої російської революцій УДРП припинила своє існування. Українські ліберали в вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об'єднання українських політичних сил у блок на між партійній основі.

Спроби організованої політичної боротьби українців викликали розгубленість й опір чорносотенців. Один з їх київських лідерів Савенко писав у газеті "Киевлянин": "український рух розвивається і знаходить між інтелігенції і напів-інтелігенції більше і більше прихильників. Необхідно визнати, що ми проспали українофільський рух. Замість того, щоб боротися з ним, ми підсміювались над хохломанством. Тепер українофільство зросло так, що з ним вже необхідно рахуватись і боротися".

У передвоєнний період пожвавилася полеміка між різними політичними силами Росії, в якій брали участь українські ліберали. Одним з найпомітніших серед них був С. Єфремов, чиї статті, фейлетони, замітки з політичних та літературних питань систематично з'являлись у газеті "Рада", інших виданнях.

Єфремов Сергій Олександрович (1876 —?) — видатний політичний діяч, публіцист, літературний критик та історик української літератури. В1890 р. закінчив Київську духовну семінарію, 1895— 1901 pp. навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був членом Київської загальної організації, київської української студентської громади. Статті з літературознавства друкувались у часописах "Киевская старина", "Літературно-науковий вісник", "Записках наукового товариства їм. Т. Шевченка", відомих петербурзьких виданнях "Русское богатство", "Голос минувшего". Досліджував світовий досвід розв'язання національного питання. Взірцем для нього були цивілізовані автономно-федералістичні відносини між Норвегією і Швецією. В1902 р. видав у Львові брошуру "Національне питання в Норвегії". Був одним із засновників Української демократично-радикальної партії, одним з організаторів видання газети "Громадська думка". Його двічі заарештовували протягом революції 1905—1907 pp. Після революції активно засуджував охлократію, обстоював думку про цілісність ("безбуржуазність") української нації. У вересні 1908 р. став співзасновником Товариства українських поступовців, секретарем Ради якого працював з 1909 p., відповідальним за зносини з російськими політичними колами. У1917 р. був головою ЦК Союзу автономістів-федералістів, заступником голови Центральної Ради, Генеральним секретарем з міжнаціональних справ. Після ліквідації Центральної Ради відійшов від активної політичної діяльності. У 20-х роках — академік, віце-президент ВУАН. У1930 р. засуджений у справі СВУ.

У центрі уваги публіцистики С. Єфремова — об'єктивне оцінювання українського руху після поразки революції 1905—1907 pp., питання його тактики. Оскільки, на думку Єфремова, український рух повернувся на стадію "дрібного гуртківства", знову постало завдання поступового перетворення його на політичну силу, здатну працювати з українськими масами. Активно полемізував він з чорносотенцями, лідерами російських кадетів (П. Струве). У його міркуваннях домінувала теза, що "не слід поступатись перед будь-якими своїми національними домаганнями або занадто великі надії покладати на когось, опріч самих себе". Більшість українських діячів усвідомили необхідність самостійної тривалої і копіткої політичної роботи з масами, яка мала дати наслідки тільки через певний час.

8.3. Українські фракції в парламентах Росії та Австрії
Умови парламентської діяльності українців
Українські фракції та українське питання в Державних думах Російської імперії
Українські фракції в австрійському парламенті та Галицькому сеймі
Запитання. Завдання
9. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920)
9.1. Створення Української Центральної Ради та її політична діяльність
Військове будівництво та його роль в національно-державному відродженні України
Криза в українсько-російських відносинах влітку 1917 — взимку 1918 pp.
Причини поразки Української Центральної Ради