Соціальна педагогіка - Богданова І.М. - Тема 2. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Сучасний процес розбудови самостійної, незалежної держави спонукає до національного відродження усіх сфер життя та системи освіти, навчання і виховання. У зв'язку з цим Державною національною програмою "Освіта" визначено стратегію розвитку освіти в Україні: "Створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації".

Пріоритетні напрями та шляхи відродження національних рис і самобутності українського народу визначено в "Концепції національного виховання", в якій вказано, що створення системи національного виховання визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей.

Поряд з цінностями, які, за свідченням українського вченого М.Д. Касьяненка, є об'єктами педагогічних інтересів, насправді мають місце нормативні цінності як за характером, так і за суттю. Це загальнолюдські, загальнонародні цінності. Вони поділяються на матеріальні та духовні здобутки людства разом з досягнутим рівнем знань і культурою їх примноження.

Культура в широкому розумінні — це рівень усвідомленого володіння соціально-історичним досвідом гуманних відносин та створення цінностей.

Серед матеріальних цінностей основними є пам'ятки культури, мистецтва, а також діючі засоби виробництва і створені ними цінності. Серед духовних — система сучасних наукових знань, умінь, досвід творчої діяльності, відкриття, теорії, технології; сучасна культура інтелектуальної праці; система високогуманних демократичних відносин між людьми; загальні закони розвитку особистості, суспільства і людства; закони розвитку природи і технології їх застосування; основні принципи співіснування людини і природи; культура виховання і навчання підростаючого покоління; культура всіх народів і націй, яка відображена у мові, мистецтві, традиціях, релігіях, їхній творчій активності; тисячолітні ідеали людства і світового співтовариства щодо шляхів удосконалення життя.

Такі цінності розглядаються і як позасоціальні, і як соціальні феномени. їх вивчення представляють чотири види теорій: об'єктивно-ідеалістичних (неокантіанство, неотомізм, інтуїтивізм, послідовники гуссерліанської феноменології); суб'єктивно-ідеалістичних (логічний позитивізм, емотивізм, лінгвістичний аналіз в етиці); натуралістичних теорій цінностей (теорія інтересу, еволюційна етика) та марксистська теорія.

Представники першого виду теорій трактують цінність як потойбічному сутність поза простором і часом; другого — як явище свідомості, в ній спостерігають прояв психологічного настрою, суб'єктивного ставлення людини до об'єктів, які оцінюють; третього — як вираження природних бажань людини або законів природи в цілому; четвертого — як суто соціальні явища, як прояви певних суспільних відносин і як усталені норми громадської свідомості. Остання відображає світоглядний характер цієї свідомості, але не розкриває його цілком, бо світогляд неможливо зводити тільки до тієї чи іншої ціннісної позиції. Марксистський світогляд у своїй основі є науковим розумінням світу та поглядів на суспільство, він ґрунтується на наукових знаннях історичних законів.

Отже, визначення ціннісних орієнтацій особистості передбачає розгляд фундаментальних педагогічних понять, процесів та явищ в єдності підходів: історичного, теоретичного, технологічного, культурологічного.

Історичний аналіз педагогічних явищ і процесів сприяє критичному осмисленню кожного конкретно-історичного періоду, що дає змогу формувати систему спеціальних понять та категорій.

Теоретичний аналіз положень щодо процесів виховання, навчання, освіти особистості, її розвитку і становлення дає можливість визначати їх цілі, ціннісні орієнтири та вимоги до типу особистості.

Технологічний підхід до діяльності особистості розглядається як результат проектування, моделювання, конструювання, прогнозування педагогічного процесу.

Культурологічний підхід передбачає розгляд майстерності особистості з боку надання їй можливості особисто вибирати власний спосіб діяльності.

Кожному періодові розвитку людства відповідають визначені суспільні цілі, характер і зміст виховання та освіти, конкретна мета.

Мета визначається як усвідомлена потреба або передбачуваний результат діяльності, що може бути матеріальним чи духовним продуктом, а також організованим у певний спосіб процесом, системою формування якостей особистості, навчання, створенням умов для досягнення того чи іншого результату. Мета формується на підставі досвіду життя, думок, ідей, ціннісних орієнтацій, ідеалів, віри в їх здійснення та вимог суспільства.

Мета виховання в період первіснообщинного ладу зводилася до створення умов для формування моральних та трудових якостей підростаючого покоління. В цей період виховання виникло як засіб передавання досвіду і знань старшого покоління молодшому, найдосвідченіші люди племені були одночасно вихователями. Вони знайомили дітей із законами племені, звичаями, легендами, правилами релігійного культу, трудовими вміннями та навичками, способами полювання та вирощування рослин, тобто відбувалось моральне і трудове виховання. Характер системи педагогічних знань виявлявся у формі народної мудрості, порад, легенд, вірувань, звичаїв, обрядів, які можна віднести до народної педагогіки. З появою рабства виникла соціальна нерівність людей, яка призвела до привілеїв у вихованні панівних груп населення. Для передавання досвіду і знань від покоління до покоління виникає писемність, спочатку малюнкова в Китаї та Єгипті, потім символічна, ієрогліфічна, пізніше в Єгипті ієрогліфічне письмо було замінено ієратичним. :

Ще у третьому тисячолітті до нашої ери виникли перші школи в Індії, Китаї, Єгипті. У них вивчали релігію, філософію, арифметику, астрономію та інші науки. У Давній Греції та Римі з'являється ціла плеяда філософів: Сократ, Платон, Арістотель, Демокріт та ін. Мета виховання у цей період була започаткована у вигляді формули "калокагатос", що означає виховання прекрасної людини, в якій гармонійно поєднуються духовні та фізичні якості. Характер педагогічних знань визначається педагогічними теоріями, філософськими та літературно-художніми творами.

Характер і зміст освіти та виховання, крім морального і трудового, поповнюється розумовим, фізичним, естетичним. У цей період створюються цілісні системи світського виховання, які пізніше знайшли своє відображення у гуманістичній педагогіці епохи Відродження, педагогічних концепціях періоду становлення капіталізму, періоду буржуазних демократій, класичній педагогіці сенсуалізму.

Середньовічний період розвитку суспільства позначився конгломератом трьох станів: аристократії, духовенства та селянства, кожен з яких мав свої цілі виховання. Перший — рицарське виховання, другий — благочестя, третій — працелюбство. У цей період виникають перші університети, церковно-монастирські та міські школи. Однак поступово з розвитком капіталізму представники Реформації та гуманізму критично оцінювали феодальні погляди на людину і суспільство, вимагаючи гармонійного розвитку людини як творця матеріальних і культурних цінностей.

Період розвитку капіталістичних відносин позначився виникненням різних напрямів педагогічної науки: ліберально-буржуазного, буржуазно-демократичного, революційно-демократичного, соціалістично-марксистського. Видатний педагог XIX ст. К.Д. Ушинський визначив виховання як цілеспрямований, свідомий процес формування гармонійної особистості, метою якого є сформовані якості: гуманність, чесність, правдивість, працелюбство, дисциплінованість, відповідальність, гідність, патріотизм, любов до Батьківщини.

Становлення педагогічної науки у XX ст. вирізняється діалектичним підходом до теорії розвитку особистості та цілісним, всебічним підходом до її формування. Існування багатьох підходів до проблеми особистості з боку суспільних і природничих наук, що визначаються біо-, соціо- і персоногенетичними напрямами, породило в межах системнодіяльнісного історикоеволюційного підходу принципово нову схему розвитку особистості, яка визначається формулою: "Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють".

Згідно з цією схемою, соціокультурне середовище є джерелом, яке постачає розвиток особистості, тобто є умовою для ви* конання діяльності людини, воно несе суспільні норми, цінності, ролі, знаряддя, системи знаків, з якими стикається індивід. Рушійною силою і основою розвитку особистості виступає спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких відбувається рух особистості у світі людей, засвоєння культури. Взаємовідносини між індивідом як продуктом антропогенезу і особистістю, яка засвоїла суспільно-історичний досвід людей, породжують умови для виявлення індивідуальності, яка перетворює світ.

У межах системнодіяльнісного підходу особистість розглядається як відносно усталена сукупність психічних властивостей, що є результатом включення індивіда у простір міжін-дивідуальних зв'язків. У індивіда в процесі розвитку виникає соціально зумовлена потреба стати особистістю, тобто реалізуй вати себе в соціально значущій діяльності. Це й визначає розвиток людини як особистості. У загальному вигляді розвиток особистості визначається як процес і результат входження людини у нове соціокультурне оточення. Таке входження за сприятливих умов може мати три фази свого становлення: адаптації, індивідуалізації та інтеграції. Перша передбачає засвоєння діючих цінностей і норм поведінки, а також оволодіння відповідними засобами та формами діяльності. Друга визначається загостренням суперечностей між необхідністю "бути таким як всі" і бажанням індивіда до максимальної персоналізації. Третя — суперечностями між бажанням бути ідеально представленим своїми особливостями і властивостями та бажанням спільноти прийняти, схвалити й культивувати ті особливості, які спонукають до удосконалення і розвитку як особистості.

Для формування особистості людини розглядаються цілісний та всебічний підходи. Перший передбачає єдність усіх сторін цього, нескінченного щодо досконалості, процесу і частин за різними ознаками з урахуванням знань про зв'язки і взаємозв'язки між ними. Другий позначається виділенням сукупності підходів щодо процесу формування, які враховують зовнішнє і внутрішнє, форму і зміст, стале і змінне, а також його впорядкованість.

Основним став підхід, який враховує гармонійне поєднання всіх сторін виховання у суспільстві, що набуло людство в ході історичного розвитку, а саме: моральне, трудове, розумове, фізичне, естетичне виховання, технологічна та професійна освіта, формування наукового світогляду.

Інший підхід сформувався у результаті врахування загальних видів людської діяльності: пізнавальної, ціннісної, творчої (продуктивної, створюючої), художньо-естетичної, комунікативної.

Гносеологічний (пізнавальний) потенціал особистості визначається повнотою і якістю інформації, якою вона оволодіє.

Аксіологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається системою ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, правовій, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими установками, переконаннями, бажаннями.

Творчий потенціал визначається одержаними й самостійно виробленими вміннями і навичками, здібностями до продуктивного або репродуктивного створення та мірою реалізації в тій чи іншій сфері.

Комунікативний потенціал визначається мірою і формою спілкування, характером та міцністю контактів, що встановлює особистість з іншими людьми.

Художньо-естетичний потенціал визначається рівнем та змістом художніх потреб особистості і тим, як вона їх задовольняє.

Наступний підхід до всебічного формування особистості людини здійснюється на підставі розвитку суспільно значущих якостей особистості та її внутрішніх характеристик самовираження.

До суспільно значущих якостей особистості належать, наприклад: організованість, дисциплінованість, самостійність, відповідальність, колективізм, творча активність, патріотизм тощо. Внутрішнім характеристикам самовираження особистості притаманні: самопізнання, самовиховання, самовдосконалення тощо.

Для побудови загальної теорії виховання й освіти людини на сучасному етапі розвитку суспільства слід враховувати розглянуті підходи до розвитку та формування особистості в єдності з аналізом стану наук про людину та культуру навчання і виховання.

В умовах сьогодення метою системи освіти, яку ставить суспільство і держава, є створення соціально-педагогічних умов, які б забезпечували виховання гуманної, всебічно розвиненої особистості, здатної до адаптації, індивідуалізації та інтеграції в соціокультурному оточенні.

Сучасний період педагогічної науки, як зазначено в "Концепції національного виховання", характеризується пошуком нової системи виховання, в якій на перший план висуваються гуманістичні ідеї та орієнтири, що ґрунтуються на визнанні кожного вихованця як унікальної особистості з її правами, на ставленні до нього як до суб'єкта власного розвитку, з опорою у вихованні на сукупність знань про людину.

Провідні ідеології сучасного світу на перший план висувають завдання розвитку особистості. Серед них значне місце посідає екзистенціалізм (від лат. ехistentia — існування, філософське вчення, засновником якого є датський філософ С. К'єркегор), головними цінностями якого є свобода, відповідальність і вибір. Людина — це істота, що вибирає власний шлях у житті, вона вільна у визначенні цілей свого життя і сама відповідає за кожен крок свого вибору. Отже, центральною ідеєю екзистенціалізму є самовизначення особистості у житті.

Послідовником розглянутих ідей став представник неогуманістичної психологічної школи А. Маслоу. Головним призначенням людини є відкриття своєї ідентичності, свого справжнього "Я", а розвиток полягає в актуалізації її людської природи, тобто в реалізації закладених природою можливостей. Актуалізація людини має бути забезпечена ростом зсередини, а не формуванням зовні. Щодо впливу зовнішніх факторів, то від них залежить, до якої відмітки на шкалі своїх потреб, включаючи самоактуалізацію, зможе піднятись індивід. Отже, головне завдання людини полягає в тому, щоб знайти те, що в ній уже закладено.

Особливого значення набувають сьогодні концепції виховання особистості, а саме: психоаналітичні; концепція неотомізму, прагматизму, біхевіоризму, неогуманізму. Розглянемо деякі з них.

Виховна концепція неотомізму (оновлене вчення католицького богослова Фоми (Томи) Аквінського) ґрунтується на християнських цінностях, серед яких провідними є: віра; любов до Бога і ближнього; щастя, якого можна досягти тільки через наближення до Бога шляхом виконання обов'язку перед ним; обов'язок власного вдосконалення. Цінності, за цією концепцією, мають абсолютний характер, вони є вічними і незмінними, хоча таке розуміння цінностей завжди було характерним для релігійних учень.

Прагматична концепція виховання особистості (від грец. pragma — дія, практика), інакше інструменталізм, розглядає людську сутність як прояв дії, а її мислення як інструмент дії. Основою концепції є ідеї ціннісного релятивізму, а саме:

— цінності обмежені в часі, бо їх існування обмежене існуванням їх творця, тобто людини;

— змінні, оскільки змінюється конкретно-історична ситуація;

— вторинні, бо їх існування зумовлене існуванням людства;

- відносні, оскільки виникають і діють у певному людському суспільстві;

— апостеріорні, бо знання про їх істинність залежить від результатів перевірки досвідом.

Розвиток ідей ціннісного релятивізму знайшов своє продовження у новому ідеологічному напрямі — утилітаризмі, який грунтується на позиції, що метою людини є прагнення до вигоди, користі, благополуччя, тобто визначення цінностей ґрунтується на результатах особистісного досвіду. Вчинки людей слід оцінювати за їх наслідками.

Ідеї ціннісного релятивізму взяли на озброєння і педагоги. Вони вважають цінності продуктом актуального досвіду, набутого у результаті людської діяльності, і розглядають їх як інструмент такої самої дії, як знання та інтелектуальні вміння. Цінності необхідно постійно перевіряти досвідом на надійність та корисність. Педагоги-прагматики розуміють виховання як тренування особистості у виборі цінностей, стилю життя, як її підготовку до самовизначення у життєвих ситуаціях, як спонукання до експериментування у здійсненні вчинків з метою підготовки до зустрічі з життєвими реаліями, повними небезпек та ризику.

Важливу роль серед сучасних виховних концепцій відіграють концепції українських вчених антропо- та соціоцентричної орієнтацій.

Провідне місце в системі антропоцентричної концепції займає концепція особистісно орієнтованого виховання І.Д. Беха. Вихідним положенням цієї концепції є ідея самоцінності особистості, її духовної суверенності, метою — формування особистості як творця самої себе і навколишніх умов, розвиток її духовних цінностей. Основними положеннями концепції є:

— свобода, відповідальність, справедливість, творчість, співпраця;

— дитяча самодіяльність, її активний характер;

— вільна, творча продуктивна праця як базис виховання;

— розвиток творчої індивідуальності (при цьому індивідуальність не суперечить колективізму й культурі, а навпаки, справжній колективізм і справжня культура пов'язані з розвитком індивідуальності);

— виховна полісистемність (індивідуально-типологічна диференціація вихованців вимагає відповідних виховних систем).

За розглянутою концепцією, психологічними витоками природи цінностей є людські бажання (хотіння), оскільки вони є справжнім змістом нашого життя, особистим ставленням до всіх явищ світу. Отже, цінності людини є завжди фактом бажання, а їх виховання рівнозначне їх переживанню. Кожна особисто вироблена цінність поза переживанням узагалі неможлива.

Серед соціоцентричних концепцій виховання значне місце посідає "Концепція національного виховання" (авторський колектив під керівництвом П.М. Щербаня) та "Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності" (авторський колектив під керівництвом О.В. Сухомлинської).

Найважливішою цінністю першої концепції є сформованість національної свідомості особистості, любові до свого народу" рідної землі, готовності до праці в ім'я України. Формування національної свідомості передбачає усвідомлення молоддю своєї етнічної спільності, а саме: спільності мови, культури, території, відчуття своєї причетності до розбудови національної держави, патріотизм, який сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю.

Вихідним положенням другої концепції є ідея громадянськості як інтегральної якості особистості, що дає людині можливість відчути себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною. Громадянськість розглядається як духовно-моральна цінність, світоглядно-психологічна характеристика людини, зумовлена її державною самоідентифікацією, усвідомленням належності до конкретної країни. Концепція передбачає такі завдання громадянського виховання, як:

— визнання й забезпечення у реальному житті прав людини як гуманістичної цінності та як єдиної норми для всіх людей без будь-яких дискримінацій;

— усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю;

— формування національної свідомості, належності до рідної землі, народу; визнання духовної єдності поколінь та спільної культурної спадщини; виховання почуття патріотизму, відданості у служінні Батьківщині;

— утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до таких цінностей як свобода, рівність, справедливість;

— формування політичної і правової культури засобами громадянської освіти;

— розвиток критичного мислення, що забезпечує здатність усвідомлювати та відстоювати особисту позицію в тих чи інших питаннях;

— уміння визначати форми і способи своєї участі у житті суспільства, бути обізнаним зі способами соціального захисту;

— формування толерантного ставлення до інших культур і традицій;

— виховання негативного ставлення до будь-яких форм насильства; активне запобігання виявленню деструктивного націоналізму, шовінізму, фашизму, месіанських настроїв.

Розглянуті провідні сучасні концепції виховання особистості визначають для неї сутнісні орієнтири у системі цінностей:

— усвідомлення цінностей загальнолюдської культури, серед яких основне місце займають гуманізм, толерантність, повага до інших культур, націй, рас, релігій, схильність до співпраці з ними;

— можливість вибору індивідом системи цінностей;

— усвідомлення своєї самоцінності та громадянськості.

Отже, розгляд сучасних концепцій, теорій, підходів до виховання особистості свідчить про неухильний пошук шляхів для розвитку її індивідуальності, становлення самобутності та можливості постійно самовдосконалюватися. Визначальним для цілеспрямованого розвитку особистості є формування її національної свідомості, громадянськості, духовності, суверенності тощо.

Історичний огляд розглянутих підходів до становлення особистості в умовах суспільного життя дає змогу дійти висновку, що на кожному етапі розвитку суспільства створюється специфічний набір і структура цінностей, які зумовлюють процес виховання. Зазначені цінності виступають мірилом унормованості поведінки індивіда та відповідають соціальним нормам, тобто вимогам суспільства, до якого належить індивід. Очевидно, що загальнолюдські й національні цінності, коли людина їх привласнює, становлять головний стрижень особистості, тобто вони як особистісні цінності належать суб'єкту, крім того, вони належать й об'єктивному світу.

Розглянемо деякі узагальнення (за І.Д. Бехом) щодо практичного прояву цінностей. Вони поділяються на оперативні та базові, перші виявляються у реальній поведінці, другі є їх джерелом і рідко бувають безпосередньо пов'язаними з конкретною поведінкою.

Підводячи підсумки стосовно природи цінностей, І.Д. Бех стверджує, що за їх допомогою здійснюються певні інтеграційні процеси у психічній сфері особистості, які, утворюючи єдиний цілеспрямований життєвий потік, синтезують розрізнені особистісні цінності у чітку систему, яка приводить до формування цілісності особистості.

Проведений міждисциплінарний аналіз стосовно місця людини у світі та її взаємодії з ним дає змогу констатувати всю складність створення єдиної концептуальної теорії цінностей, тому спробуємо визначити деякі узагальнюючі положення щодо цілісності особистості.

Накопичені людством знання про себе поєднуються в єдину гармонійну систему, яка відображає взаємодію людини з природою, суспільством і собою на основі її міждисциплінарного статусу. Тобто, людина у сучасному світі, як зазначає І.М. Богданова, живе і діє в кількох важливих для неї сферах:

— планетарній, або ноосфері, що характеризує її як істоту планети, яка забезпечує гармонійну рівновагу між планетою і собою;

— соціальній, або соціосфері, що характеризує її як істоту соціуму, яка досягає гармонії в системі суспільних відносин — виробничих, правових, моральних, економічних, національних, майнових, міжособистісних тощо;

— психічній, або психосфері, що характеризує її як істоту, яка виявляє закладені природою сутнісні сили, обдарування, здібності, свою індивідуальність, особливості, волю та якості для досягнення гармонії з собою.

Крім того, проведений аналіз поглядів на сучасну людину дає змогу запропонувати певну структуру цілісної особистості за основними взаємно пов'язаними характеристиками, які є базисом для її формування. Отже, структура цілісної особистості містить:

— спрямованість, що визначається як орієнтація життєдіяльності людини в гармонії з природою, суспільством і собою в певному відрізку часу на майбутнє в усвідомлених потребах, цілях, мотивах, інтересах, ціннісних орієнтаціях, активній позиції, ідеях, ідеалах, переконаннях тощо;

— світогляд як вищу форму суспільної свідомості, що виступає засобом визначення власної позиції людини стосовно всіх життєво важливих явищ і подій в гармонії з навколишнім космопланетарним середовищем;

— культуру діяльності, міжособистісних і суспільних відносин, почуттів, емоцій тощо як засобів гармонійної взаємодії людини із соціумом;

— здібності як психічні і фізіологічні властивості, що становлять основу успішного виконання певних видів діяльності в гармонії з собою;

— суспільно значущі якості та внутрішні характеристики самовираження особистості, емоційно-вольовий та інтелектуальний потенціали як спосіб виявлення своєї сутності.

На початку 90-х рр. минулого століття в Україні з'явилася нова спеціальність — "Соціальна педагогіка'*, яка охоплює весь спектр соціального виховання, соціальної допомоги, соціальної підтримки, соціального захисту, соціальної роботи з різними верствами населення в певних мікросоціумах соціального середовища. Сучасне явище соціальної діяльності спрямоване на послаблення соціальної напруги в суспільстві, яка виникла внаслідок політичних, економічних, ідеологічних та інших перетворень. Відтак, з'явилася необхідність у соціально-педагогічних знаннях, які мали слугувати фундаментом і прикладною основою системи соціальних інститутів та сприяти розвиткові усієї системи соціальної діяльності в країні. Саме соціальна педагогіка як наука покликана відобразити потребу сучасного освітньо-виховного потенціалу нашого суспільства.

Аналіз наукової літератури дав змогу російській дослідниці Л.Є. Нікітіній узагальнити чинники, які сприяли розвиткові та становленню соціальної педагогіки як науки. До них належать:

— виявлення в науковій педагогіці "третього педагогічного простору" або "поля" — соціуму — та усвідомлення його педагогічного потенціалу;

— поява нових типів і видів освітніх закладів та служб з особливим, переважно соціально корекційним, напрямом роботи;

— необхідність у педагогічному обґрунтуванні сфери соціальної роботи з дітьми та молоддю;

— утворення спеціальних навчальних закладів для навчання професійній соціальній роботі і, як наслідок, розробка педагогічного аспекту професійної освіти;

— поширення "клієнтської бази" соціальної роботи і виявлення браку класичних технологій саме соціальної роботи для вирішення значної кількості проблем, що належать соціальній педагогіці;

— поява нової професії "соціальний педагог".

Наука визнається самостійною, якщо вона має свою об'єктно-предметну галузь дослідження, а також специфічні методи наукового аналізу і перетворення дійсності.

Аналіз розвитку та становлення соціальної педагогіки як науки в Україні в період 20—90-х рр. XX ст. висвітлено в працях вітчизняної дослідниці Л.А. Штефан. Нею ґрунтовно визначено сутність, об'єкт, предмет, мету та завдання соціальної педагогіки як галузі наукового знання.

Соціальна педагогіка — галузь педагогіки, яка вивчає сутність соціального виховання з метою дослідження особливостей становлення та розвитку особистості в різних мікросоціумах соціального середовища.

Об'єктом соціальної педагогіки є конкретна особа (чи група), яка має соціальні або особисті проблеми чи потреби, що вимагають вирішення і задоволення.

Предмет соціальної педагогіки — процес соціального виховання дітей та молоді в умовах різних рівнів соціального середовища.

Постійні завдання соціальної педагогіки:

— здійснення соціальної адаптації людини;

— аналіз та осмислення основних рівнів соціалізації особистості;

— організація й забезпечення міждисциплінарних зв'язків соціальної педагогіки;

— вивчення особливостей соціально-педагогічних процесів: соціалізація, адаптація, реабілітація, профілактика, корекція, перевиховання;

— виявлення та педагогічно доцільне використання можливостей соціальних факторів, які впливають на людину на різних вікових етапах її розвитку;

— вивчення виховних можливостей різних соціальних інститутів;

— створення педагогічних технологій попередження впливу негативних факторів соціального середовища на становлення особистості.

Тимчасові завдання соціальної педагогіки:

— надання екстренної кваліфікованої допомоги дитині, котра знаходиться в кризовому стані;

— організація культурно-дозвільної діяльності дітей-інвалідів у певних умовах мікросоціуму.

Загальна мета соціально-педагогічної науки полягає у розкритті її сутності, обґрунтуванні методологічних засад, закономірностей, принципів, форм, методів вивчення особистості дитини, в розробці науково-методичної системи організації соціально-педагогічної діяльності. Провідна роль у з'ясуванні сутності соціально-педагогічної науки належить методології, яка визначає систему підходів щодо дослідження означеної проблеми.

Системний підхід передбачає взаємозв'язок та взаємозалежність між відносно самостійними структурними і функціональними компонентами науки. До самостійних структурних компонентів науки належать: методологічні засади, мета, завдання, зміст, принципи, форми, умови, прогностичні тенденції розвитку науки тощо. Функціональні компоненти науки: проектуючі, гностичні, процесуально-діяльнісні, управлінсько-організаторські тощо.

Особистісно-діяльнісний підхід пов'язаний з організацією діяльності об'єкта соціального впливу у такий спосіб, щоб він був активним учасником спілкування, праці, вибору змісту і форм соціально-педагогічної роботи. Цей підхід вимагає від соціального педагога творчої праці, яка передбачає вибір певного змісту, форм, методів та прийомів відповідно до потреб об'єктів впливу залежно від їхніх індивідуальних проблем.

Культурологічний підхід спрямований на те, щоб виховати творчу особистість шляхом засвоєння нею накопичених людством цінностей культури і створення нових. Цей підхід вимагає від соціального педагога й соціального працівника спеціальних знань про внутрішні процеси духовного світу людини, закономірності соціокультурного побуту особистості.

Аксіологічний (ціннісний) підхід передбачає реалізацію завдань гуманізації суспільства.

Етнопедагогічний підхід спрямований на врахування в роботі з різними категоріями людей їхньої культури, звичаїв, етнічних особливостей у цілому.

Компетентний підхід вимагає з'ясування педагогічних, соціологічних, філологічних, історичних, психологічних, медичних, юридичних та інших компетентностей соціальних педагогів.

Антропологічний підхід вимагає врахування знань інших наук про людину.

Функції соціально-педагогічної науки, виходячи з предмета і завдань дослідження, поділяються на теоретичні (описові, пояснюючі, діагностичні, прогностичні) і технологічні (проективні, перетворюючі, корегуючі). Успішніше реалізуються технологічні функції, а саме: розробляються плани, програми, посібники, вдосконалюється зміст соціально-педагогічної діяльності.

Закономірності соціальної педагогіки.
Тема 3. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ
Соціальна ситуація.
ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
Тема 4. Передумови виникнення соціальної педагогіки
Тема 5. Соціально-педагогічний потенціал християнства та християнської педагогіки
Тема 6. Традиції соціальної підтримки за часів козацтва та за часів російського царату
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ ДО ПРАКТИЧНИХ (СЕМІНАРСЬКИХ) ЗАНЯТЬ
Завдання до теми 1. Виникнення і становлення соціально-педагогічної теорії та практики
Завдання до теми 2. Предмет і завдання соціальної педагогіки
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru