Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. -
Виховання особистості в колективі

Виховання особистості в колективі є вираженням певних закономірностей розвитку як самої особистості, так і суспільства загалом. Лише в колективних взаєминах створюються сприятливі умови для соціально-психічного розвитку. Відокремлення індивіда від інших людей, від соціального середовища — це створення соціально-психологічного вакууму, який стоїть на заваді розвитку окремої людини і певної спільноти. У такому вакуумі особистість не має ґрунту для соціального успадкування, а отже, і соціального розвитку.

Українська народна педагогіка з акумулювала тисячолітній досвід народу щодо місця і ролі колективу у вихованні людини. У колективі вона вбачала живильне джерело всебічного розвитку особистості і передусім соціальну силу, що забезпечує формування її моральних цінностей. У народних прислів'ях знаходимо думки, які підтверджують колективістську психологію, ментальність українців (та й представників інших народів): "Громада — великий чоловік", "Де дружно, там і хлібно", "Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться", "Громада — це рада, що рішила — так і буде", "У товаристві лад — усяк тому рад" та ін.

Колектив — це соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямі досягнення визначеної мети і мають органи самоврядування. Виділяють дитячі колективи (первинні, загальношкільні, тимчасові), виробничі, громадські та ін. Сім'я — це теж колектив. Є певні закономірності розвитку колективу. Цей процес називають діалектикою розвитку, становлення і функціонування колективу.

У педагогіці теорія колективу і практика її реалізації розроблена А.С. Макаренком, який у "Педагогічній поемі" з пафосом писав: "Яка чудова, захоплююча діалектика! Вільний... колектив не здатний стояти на місці. Форма існування вільного людського колективу — рух вперед, форма смерті — зупинка"1.

В останні роки є спроби ревізувати концепцію колективу, яку розробив А.С. Макаренко. Робиться це з позиції екзистенціалізму, ситуативних політичних інтересів. Зрозуміло, що з погляду демократичної, толерантної педагогіки заслуговують на осуд випадки, коли певними політиками, заангажованими керівниками, педагогами колектив використовується як інструмент пригнічення особистості, спрямування її на дії та вияви за вигідними їм стандартами і сценаріями. Демократична педагогіка має відстоювати і розвивати такий колектив, який створює оптимальні умови для всебічного гармонійного розвитку особистості, який здатний захистити, підтримати кожного свого члена.

Таким чином, виховання особистості в колективі ґрунтується на закономірностях, які складалися в народі протягом століть. Спроби дискредитувати ідею колективу, його вплив на формування особистості ведуть до штучного вилучення із системи виховання важливого чинника розв'язання завдань усебічного гармонійного розвитку особистості. Принципи "парної" педагогіки ніколи не сприяли і не сприятимуть вихованню соціально зрілих громадян.

Навчання як провідний чинник інтелектуального розвитку особистості

Стратегічне завдання виховання — забезпечити всебічний гармонійний розвиток особистості, що передбачає формування росте, формується покоління зі споживацькою філософією як у соціальному, так і в психологічному сенсі.

Стратегічне завдання виховання — забезпечити всебічний гармонійний розвиток особистості, що передбачає формування в неї певних якостей відповідно до вимог морального" розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання, забезпечуючи при цьому інтегративні зв'язки і гармонію.

Розумове виховання передбачає розв'язання таких завдань: а) набуття знань, умінь і навичок; б) розвиток інтелектуальних здібностей особистості; в) формування наукового світогляду; г) оволодіння методами пізнавальної діяльності.

Традиційно серед цих завдань перше місце посідають завдання набуття знань, умінь і навичок. Проте це не зовсім так. Знання, які людина набуває у процесі навчання в освітньо-виховних закладах і шляхом самоосвіти, мають здатність "випадати", забуватися. Дослідження вчених показали, що з усієї суми знань, які передбачені для засвоєння в загальноосвітній школі впродовж 11—12 років, врешті-решт надбанням випускника залишається лише незначна її частина. Але цей факт не є фатальним. Одним із головних багатств людини є розвинений інтелект. І не лите окремої людини, але й суспільства загалом. Тому закономірно, що важливим завданням навчання є забезпечення розвитку в людини інтелектуальних здібностей.

Зосередження уваги суспільства лише на процесі накопичення великої кількості знань та умінь — небезпечна помилка. Головним недоліком усього попереднього періоду історичного розвитку є сцієнтистська парадигма пріоритетності знань і упослідженість до виховання. Вихід з такого становища — це зміна пріоритетів. Виховання, педагогіка мають стати абсолютною домінантою, а освіта, знання, наука, політика та всі галузі людської діяльності мають бути підпорядковані вихованню. Тоді виховання розв'яже величезне за значимістю і труднощами завдання — допомагати людині в становленні свідомості щодо служіння вищим цілям і обов'язку перед людством.

Виходячи з цієї закономірності, у процесі навчання треба передусім забезпечити передумови для примноження основного багатства людини — її інтелектуальних можливостей і високої душевної культури. Дихотомія розуму і душі, гармонія інтелекту і чуттєвості — єдино можливий шлях поступального розвитку людства.

Навчання як провідний чинник інтелектуального розвитку особистості
2.5. Мотиви виховання у системі соціального становлення особистості
2.6. Структура процесу виховання
Розділ 3 ПРИНЦИПИ, МЕТОДИ І ЗАСОБИ ВИХОВАННЯ
3.1. Принципи національного виховання
Принцип народності
Принцип демократичності
Принцип природовідповідності
Принцип гуманності
Принцип неперервності