Цивільний процес України - Харитонов Є.О. -
Глава 28. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні. Провадження у справах за участю іноземних осіб

1. Поняття визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

Розділ VIII ЦПК присвячено питанням визнання і виконання 2 видів рішень іноземних судів в Україні, а саме тих, що підлягають примусовому виконанню, та тих, що не підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до ст. 81 Закону "Про міжнародне приватне право" в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.

Рішення іноземного суду — це такі рішення і вироки, що набрали законної сили: 1) рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин; 2) вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та завданих збитків; 3) рішення іноземних арбітражів; 4) рішення інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ.

Визнання рішення іноземного суду — це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону "Про міжнародне приватне право"). Визнання рішення іноземного суду є обов'язковою умовою для подальшого його примусового виконання на території України.

Виконання рішення іноземного суду — це застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому законом. Зокрема, відповідні дії, спрямовані на примусове виконання цих рішень, здійснюють органи та посадові особи, визначені у ст. 2 Закону "Про виконавче провадження".

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 12 "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України", розгляд судами клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами — учасницями відповідних міжнародних договорів.

При вирішенні клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів суди повинні виходити, зокрема, з положень ст.ст. 81, 82 Закону "Про міжнародне приватне право", ст. 84 Закону "Про виконавче провадження", ст.ст. 35, 36 Закону України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж" і відповідних міжнародних договорів України, що передбачають порядок визнання та виконання рішень іноземних судів. Крім того, суди мають враховувати, що відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, входять до національного законодавства України і що відповідно до ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. "Про міжнародні договори України" ці договори застосовуються в Україні в порядку, передбаченому для норм такого законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, які передбачені у відповідному акті законодавства України, застосовуються правила міжнародного договору.

При цьому належить виходити також із загальних правил про те, що міжнародні договори про правову допомогу поширюються лише на суб'єктів держав-учасниць, та що за наявності між учасниками багатосторонніх договорів, двосторонніх договорів або спеціальних угод з питань правової допомоги мають застосовуватися відповідні норми тих договорів і угод, що набрали чинності пізніше.

Суди повинні з'ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання та виконання рішення суду якої надійшло клопотання.

До національного (внутрішньодержавного) законодавства, в якому містяться норми міжнародного цивільного процесу, належать: закони України від 12 вересня 1991 р. "Про правонаступництво України", від 4 лютого 1994 р. "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", Закон "Про виконавче провадження", Закон України від 21 червня 2001 р. "Про біженців", закони "Про міжнародні договори України", "Про міжнародне приватне право", Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затв. Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93, Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, затв. розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р. № 166/92-рп, тощо.

Україна як суб'єкт міжнародного права сьогодні є учасницею багатосторонніх і двосторонніх міждержавних конвенцій, договорів і угод про надання правової допомоги і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, де також містяться норми міжнародного цивільного процесу. До таких належать, зокрема, двосторонні договори з: Китайською Народною Республікою 1992 p., Республікою Польща 1993 p., Литовською Республікою 1993 p., Республікою Молдова 1993 p., Республікою Грузія 1995 p., Естонською Республікою 1995 p., Латвійською Республікою 1995 p., Республікою Узбекистан 1998 р. та іншими державами.

Відповідно до ст. 7 Закону "Про правонаступництво України" наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами С PCP, які не суперечать Конституції та інтересам української держави згідно зі ст. 24 Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

Україна визнала для себе обов'язковими ряд двосторонніх договорів про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР з: Народною Республікою Албанія, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Народною Республікою Болгарія, Угорською Народною Республікою, Грецькою Республікою, Іракською Республікою, Республікою Кіпр, Фінляндською Народною Республікою та іншими країнами.

Норми міжнародного цивільного процесу містяться також у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p., Конвенції з питань цивільного процесу 1954 p., Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 p., Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах 1970 p., Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та інших.

Норми міжнародного цивільного процесу містяться в консульських конвенціях і договорах, укладених Україною. Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаної державами — членами СНД у Мінську 22 січня 1993 р. (Конвенція держав — членів СНД).

Для того, щоб рішення іноземного суду, яке підлягає примусовому виконанню, могло бути визнано та виконано в Україні, обов'язково має бути дотримана одна із 2 умов:

1) визнання та виконання цього рішення передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

2) це рішення визнається та виконується в Україні за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Рішення іноземного суду визнається і виконується в Україні, навіть якщо це не передбачено міжнародним договором, але при цьому між Україною і відповідною державою є спеціальна домовленість щодо цього конкретного випадку.

За загальним правилом рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання протягом 3 років з дня набрання ним законної сили.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України", пред'явлення для примусового виконання рішення іноземного суду після закінчення 3-річного строку з дня набрання ним законної сили є підставою для відмови у дозволі на його виконання незалежно від того, чи такі наслідки прямо передбачені міжнародним договором, чи він містить загальне посилання на те, що порядок виконання рішень регулюється законодавством договірної сторони, на території якої повинно бути здійснене виконання.

Проте із зазначеного правила існує один виняток: рішення про стягнення періодичних платежів може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні 3 роки. Отже, пропуск 3-річного строку пред'явлення такого рішення іноземного суду до примусового виконання має своїм наслідком стягнення платежів лише у межах 3 років до звернення з відповідним клопотанням, а не відмову в задоволенні останнього. При цьому момент набрання рішенням іноземного суду законної сили визначається за законодавством держави, суд якої це рішення прийняв.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду потрібно подавати до суду за місцем проживання (перебування) або місцезнаходження боржника.

У ч. 2 ст. 392 ЦПК встановлений виняток із загального правила. Ця стаття визначає підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду у разі, якщо: 1) боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України; 2) місце проживання (перебування) або місцезнаходження боржника невідоме.

Стаття 393 ЦПК встановлює порядок подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Таке клопотання подається: 1) безпосередньо стягувачем до суду (його представником). Стягувач має право безпосередньо (або через свого представника) подати клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду до компетентного суду на території України у випадку, коли інше не встановлено у міжнародному договорі, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 2) у порядку, встановленому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) іншою особою або її представником.

У міжнародних договорах України визначено кілька порядків подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інший порядок такого звернення, то клопотання може подаватись і в іншому порядку, ним визначеному. Так, відповідно до ст. 53 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. клопотання про дозвіл на примусове виконання рішення може бути подане безпосередньо до відповідного суду тієї договірної сторони, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Воно може бути подано до суду, що ухвалив рішення у справі у першій інстанції. Зазначений суд надсилає клопотання суду, компетентному ухвалити рішення за ним. Такий самий порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень суду передбачено міжнародними договорами України з Молдовою та Польщею. За договорами України з Грузією, Литвою, Естонією, Латвією клопотання про дозвіл на виконання рішення надсилається до суду, що ухвалив його у першій інстанції, який у свою чергу надсилає його до суду, компетентного ухвалити рішення за клопотанням.

Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, суд бере до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.

Наприклад, відповідно до договорів між Україною і Китайською Народною Республікою, між Україною та Монголією клопотання про визнання і виконання судового рішення подається до суду, який його ухвалив, і пересилається останнім до суду іншої договірної сторони через їх центральні установи.

Отже, якщо міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, таким органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо зазначено в міжнародному договорі, а за відсутності в ньому прямого застереження — Верховний Суд України, який є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

У випадку, коли клопотання, яке згідно з установленим порядком обов'язково має подаватися лише через суд, що ухвалив рішення, або через відповідний центральний орган договірної сторони, подано безпосередньо компетентному суду України, останній має відмовити у його прийнятті на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК, оскільки за таких умов воно не може бути предметом судового розгляду у порядку цивільного судочинства. Втім, якщо клопотання, з яким сторона у справі мала право звернутися безпосередньо до компетентного суду України, направлено зазначеному суду через центральний чи інший орган договірної сторони, це не є перешкодою для розгляду такого клопотання.

Стаття 394 ЦПК передбачає обов'язкову письмову форму для клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Таке клопотання має містити: 1) найменування суду, до якого воно подається; 2) ім'я (найменування) стягувача або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 4) зміст вимог, які стягувач пред'являє до суду, тобто про визнання і виконання якого рішення іноземного суду він клопоче перед судом (зокрема, слід зазначити іноземний суд, що ухвалив відповідне рішення, дату його ухвалення, номер цього рішення або справи, у якій воно ухвалено); 5) мотиви подання клопотання. Стягувач повинен викласти обставини, що стали підставою для його звернення до суду із цим клопотанням; 6) зазначення доказів, які підтверджують необхідність проведення процедури визнання і виконання відповідного рішення; 7) перелік документів, що додаються до клопотання. Клопотання підписується стягувачем або його представником із зазначенням дати його подання.

Після того, як до суду надійшло клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, суд повинен: 1) письмово повідомити про це боржника; 2) запропонувати боржникові у місячний строк подати можливі заперечення проти зазначеного клопотання. Такі заперечення мають подаватися у письмовій формі. Ці дії здійснюються судом одночасно. На їх вчинення дається 5-денний строк.

Про призначення судового розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суддя постановляє ухвалу, в якій обов'язково визначає час і місце його проведення. Така ухвала постановляється у разі, якщо: 1) боржник у встановлений законом місячний строк подав заперечення щодо зазначеного клопотання у письмовій формі; 2) боржник відмовився від подання заперечень щодо клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; 3) у місячний строк з часу, коли про одержання зазначеного клопотання суд повідомив боржника, останній не подав щодо такого клопотання заперечень. Це положення передбачає, що боржник, звичайно, також не відмовився і від подання заперечень щодо клопотання.

ЦПК у ст. 395 окремо зазначає умови, наявність яких не перешкоджає розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Так, суд має право розглядати це клопотання за таких умов у сукупності: 1) стягувач, боржник або їх представники не з'явилися у судове засідання без поважних причин; 2) суду відомо про своєчасне вручення цим особам повістки про виклик до суду; 3) жодною із сторін не було порушено питання про перенесення часу судового розгляду.

Розглянувши усі документи, що були подані до суду у зв'язку із вирішенням питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а також вислухавши пояснення сторін, суд постановляє одну із таких ухвал: І) про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Така ухвала постановляється у разі, коли дотримано усіх необхідних умов, передбачених у міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та у ЦПК і немає підстав для відмови в задоволенні відповідного клопотання; 2) про відмову у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, якщо для цього наявні підстави.

Відповідно до ст. 398 ЦПК на підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.

Ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду набирає законної сили відповідно до ст. 223 ЦПК.

Суд видає виконавчий лист за наявності 2 документів у сукупності: 1) рішення іноземного суду, яке визнано в Україні і на виконання якого уже надано дозвіл; 2) ухвали про надання дозволу на примусове виконання цього рішення, що набрала законної сили.

Примусове виконання рішення іноземного суду на території України здійснюється за відповідними правилами Закону "Про виконавче провадження", у тому числі й щодо відшкодування витрат на проведення виконавчих дій.

На цьому наголошується й у деяких міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, де, зокрема, зазначається, що порядок виконання рішення іноземного суду регулюється законодавством тієї договірної сторони, на території якої повинно бути здійснене його виконання. Щодо судових витрат, пов'язаних з таким виконанням, також застосовується законодавство цієї договірної сторони.

1. Поняття визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні
2. Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню
3. Цивільне процесуальне становище іноземних осіб
4. Позови до іноземних держав та міжнародних організацій. Дипломатичний імунітет
5. Підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземці
Глава 29. Третейське судочинство
1. Поняття та суть третейського судочинства. Види третейських судів
2. Загальні умови третейського розгляду справи
3. Порядок третейського розгляду і вирішення справи