Концепції сучасного природознавства - Бобильов Ю.П. -
13.7. Хоспіси

Усі релігії приділяють велику увагу останнім хвилинам умираючих: у них просили пробачення, соборували, виконували останню волю. Зараз на Заході, а недавно й у нашій країні, для безнадійно хворих з'явилися спеціальні відділення при госпіталях – хоспіси. Інтерес до цієї проблеми збудила швейцарський лікар Елізабет Кублер-Росс, що написала книгу про смерть і вмирання. У книзі висловлювалися ідеї про те, яка важлива для вмираючих свідомість, що життя не пройшло даремно і що вони встигли в останні дні щось доробити, з кимось помиритися, щось продумати й усвідомити...

Реальне втілення ідей Кублер-Росс здійснила англійка Сесілі Сондерс, яка відкрила в Лондоні хоспіс. Хоспіс – це слово, взяте з давньої англійської мови, означає щось середнє між притулком, богадільнею і госпіталем, де, за старою традицією, більше піклувалися про душу, ніж про тіло пацієнта. У хоспіс приймаються особи в такій стадії хвороби, коли ясно, що активне їх лікування вже безнадійне. Тут лікують біль, кашель, порушення дихання, діяльності кишечника, – усі ті симптоми, що завдають неприємностей пацієнтам. Одна з філософських основ усього персоналу полягає в тому, що смерть – це природний кінець життя, що чи рано пізно "усі там будемо", і що людина, яка виконала свій обов'язок, свої бажання, закінчила земні справи, переходить до наступного, до речі, неминучого, етапу буття. Цей підхід вони й намагаються передати пацієнтам хоспісу.

На жаль, найчастіше люди вмирають, не знаходячись у такому благодушному стані. Причини найчастіше бувають такі.

На першому місці стоїть біль і страх перед болем. Лікарі утримуються давати вмираючим тяжкохворим знеболювальні препарати в достатніх дозах, побоюючись, що пацієнт звикне до наркотику (умираючий!). Тому подібні ліки дають лише тоді, коли терпіти біль йому вже несила. Але сам біль створює ще й страх перед болем. А страх теж вимагає заспокоєння наркотиками. У Монреалі в госпіталі при університеті Мак Гілл, де також відкрито відділення для вмираючих пацієнтів, проводили спеціальні дослідження. Насамперед, було розроблено шкалу для визначення ступеня болю. А потім досліджувалися різні методи запобігання болю. Виявилося, що ефективність болезаспокійливих речовин у багато разів вища, коли хворий знаходиться в сприятливих душевних умовах. Звідси і велика роль гіпнозу в створенні почуття душевного спокою, який і порушується найчастіше болем. Тому всім (чи майже усім) пацієнтам хоспісу дають коктейль, що складається з набору болезаспокійливих засобів, речовин, які підвищують загальний тонус і просвітлюють розум. І тут несподівано виявилося, що потреба в цьому коктейлі у хворих не збільшувалася, а падала. Адже піднесений настрій менше потребує допінгу.

Друга причина, що ускладнює смерть, полягає в тому, що людину гнітить, якщо вона не може виконувати якихось функцій свого тіла самостійно. І тут велику роль відіграє обслуговуючий персонал. Усім своїм виглядом нянечки показують, що в тому, що хворий користується "судном" чи "качкою", немає нічого особливого, що тіло людини – лише оболонка, яка може з часом виходити з ладу, що головне – його дух, душа...

І, по-третє, людині дуже важко буває примиритися з утратою життєвих звичок – роботи, захоплень, родини. Тому дуже важливо зацікавити умираючого пацієнта чимось для нього новим, спрямувати на релігійні міркування, запропонувати йому поділитися життєвим досвідом – писати або диктувати мемуари, створити довкола нього атмосферу любові і спокою.

Коли умираючий бачить навколо себе членів родини, з якими він, звичайно, не раз сварився, але які зараз, сидячи біля ліжка, не голосять, а просто виражають свою любов, розуміння і співчуття умираючому, то в нього часто з'являється на обличчі вираз блаженства.

Звичайно, робота з умираючими вимагає напруги всіх душевних сил як від персоналу хоспісу, так і від близьких людей. З ними також ведеться робота. Довідавшись про невиліковну хворобу, вмираючий проходить кілька фаз її сприйняття. Спочатку з'являється думка: "А може, це помилка?". Потім надія: "Либонь, усе минеться". Туту свідомості хворого звичайно з'являється торгівля з Богом, з долею: "От якщо виживу, то не буду робити того й того, буду хорошим з тим і тим". Нарешті, приходить думка: "Так, я незабаром умру. Неважливо, скільки часу я ще проживу, важливо – як я проживу цей час". І ось тут виявляється талант лікарів хоспісу, щоб вселити в умираючого віру в те, що останні його дні можуть бути дуже змістовні.

Чи потрібно привчати дітей до думки про смерть? Виявляється – так, потрібно. Адже коли маляті говорять про померлу бабусю, що та "заснула", а маля бачить, що бабуся, принаймні з його життя, пішла, він часто починає боятися засинати – як би теж не піти з життя. Досліди показали, що діти набагато спостережливіші і кмітливіші, ніж про це думають дорослі. Колись було прийнято не посвячувати дітей у таємницю народження. Однак казки про лелек, версія "купили на базарі" та інше ні до чого хорошого не привели, і зараз дітей прийнято посвячувати в таємницю дітонародження раніше, ніж вони про це довідаються на вулиці*

А от щодо смерті думки розходяться. Батьки одного хлопчика, хворого лейкемією, наполягали на тому, щоб йому не говорили про неминучість його швидкої смерті. Лікарі зобов'язані були виконувати волю батьків. І тільки коли в дитини наступила передсмертна агонія, причому свідомість залишалася зовсім ясною, лікар запитав: – А якщо б тобі сказали, що ти незабаром помреш, що б ти хотів зробити? Хлопчик відповів: – Тепер занадто пізно. Я все одно не встигну. – Заплакав і помер...

Те, що питання умирання осмислюються не тільки "зовні" – лікарями, але, так би мовити, і "зсередини", самими пацієнтами, відкрило багато додаткових деталей, наприклад, допомогу музики в знаходженні душевного спокою. Умираючий сприймає ритм і мелодії набагато чутливіше, ніж це буває у повсякденному житті. Музика допомагає йому самовиразитися, знайти себе. Одні мелодії дають хворому насолоду, інші неприємні, і от за вибором тієї чи іншої музики лікар може судити про психічний склад і стан хворого.

Робота і навіть спілкування з умираючим вимагають великого психічної витримки. Насамперед, у присутніх з'являється "синдром тих, хто вижив", синдром провини. Виявляється, майже в кожного десь у душі звучить підленька струнка: "А добре, що помирає він, а не я". Але через те, що вмирає близька, іноді кохана людина, звук цієї струнки боляче резонує в душі... Спілкування з умираючим, прояв до нього любові, терпимість до капризів, а іноді й образ, вимагають колосальної напруги душевних сил. Тому в хоспісах персонал підтримує один одного, проводить між собою щось на зразок сеансів психотерапії. Усі почувають кругову моральну підтримку і цю підтримку надають близьким умираючих і померлих.

Робота в хоспісах дуже нелегка, і часто люди там надовго не затримуються. Однак у деяких з подібних закладів дивовижна стабільність кадрів. Обслуговуючий персонал – єдине ціле, схоже на сім'ю. А поєднують цих людей Віра, Надія і Любов. Віра в те, що вони роблять потрібну справу, надія на те, що вони можуть полегшити страждання вмираючих, і любов як до кожного вмираючого зокрема, так і до людства в цілому.

Виявляється, що в наше століття прагматизму воскрешаються на науковій основі старі забуті традиції. Адже акт смерті був священним майже у всіх релігіях, що існували. До нього готувалися, його обставляли урочисто. І смерті не боялися.

Ставлення до неї сильно залежить і від національно-етнічних традицій. У деяких народів, що населяють Китай, за традицією старим людям дарують труну. Власник до неї звикає і не боїться перспективи залишити обридлий світ. У деяких місцях Росії й України поминки по небіжчику закінчувалися веселими танцями і частівками. Те, що становило живе тіло, стає дійсно лише конгломератом молекул. Хімічні перетворення в ньому йдуть лише відповідно до другого закону термодинаміки.

Розділ 14. НАУКОВИЙ МЕТОД
Додаток 1. Біблійні уявлення і розвиток природознавства
Висновок. Типи наукової раціональності
Додаток 2. Інформаційна модель фізичного світу
Додаток 3. Криза інфекційного підходу. Еволюційний підхід до лікування ран
Література
Іменний покажчик
Передмова
Розділ 1. ПРИРОДОЗНАВСТВО, НАУКА, НАУКОВИЙ МЕТОД, ПІЗНАННЯ І ЙОГО СТРУКТУРА
1.1 Що таке природознавство. Види природничих наук, предмет та мета вивчення. Класифікація методів наукового пізнання