Концепції сучасного природознавства - Карпов Я. С. -
1.3.4 Індукція та дедукція

Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізнання, що ґрунтується на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального.

Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості багатьох об'єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у всіх об'єктів даного класу. Наприклад, у процесі експериментального вивчення електричних явищ використовувалися провідники струму, виготовлені з різних металів. На підставі численних одиничних дослідів було сформульовано загальний висновок про електропровідність усіх металів. Поряд з іншими методами пізнання індуктивний метод відіграв важливу роль у відкритті деяких законів природи (всесвітнього тяжіння, атмосферного тиску, теплового розширення тіл та ін.).

Індукція, що використовується в науковому пізнанні (наукова індукція), реалізується у вигляді таких методів:

1) метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереженні якогось явища виявляється лише один спільний фактор, всі інші — різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного явища);

2) метод єдиної відмінності (якщо обставини виникнення якогось явища та обставини, за яких воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізняються лише одним фактором, що присутній тільки в першому випадку, то можна зробити висновок, що цей фактор і є причиною даного явища);

3) з'єднаний метод подібності й відмінності (являє собою комбінацію двох вищевказаних методів);

4) метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища кожного разу спричинюють певні зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причинний зв'язок між цими явищами);

5) метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною" причому деякі з цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).

Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але вія трактував індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці, головним засобом наукового пізнання природи" •■

Насправді ж вищевказані методи наукової індукції використовуються головним чином для встановлення емпіричних залежностей між властивостями об'єктів і явищ, які виявляються в процесі експерименту. У цих методах систематизовано найпростіші формально-логічні прийоми, які вчені-натуралісти стихійно використовували в ході будь-якого емпіричного дослідження. З розвитком природознавства стало зрозуміло, що в науковому пізнанні методи класичної індукції насправді не є такими всеосяжними, як це здавалося Ф. Бекону та його послідовникам аж до кінця 19 століття.

Таке невиправдано перебільшене розуміння ролі індукції в науковому пізнанні дістало назву всеіндуктивізму. Його наукова неспроможність пояснюється тим, що індукція розглядається ізольовано від інших методів пізнання й перетворюється на єдиний, універсальний засіб пізнавального процесу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Наприклад, із загального положення, що всі метали мають електропровідність, можна зробити дедуктивний умовивід про електропровідність конкретного мідного дроту (знаючи, що мідь — метал). Якщо вихідні загальні положення є встановленою науковою істиною, то завдяки методу дедукції завжди можна дістати вірний висновок. Загальні принципи й закони не дають ученим у процесі дедуктивного дослідження збитися зі шляху: вони допомагають правильно зрозуміти конкретні явища дійсності.

Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике значення дедуктивного методу в математиці. Оперуючи математичними абстракціями й будуючи свої міркування на дуже загальних положеннях, математики вимушені найчастіше вдаватися до дедукції. І математика є, мабуть,* єдиною власне дедуктивною наукою.

У науці Нового часу пропагандистом дедуктивного методу пізнання був відомий математик і філософ Р. Декарт. Натхненний своїми математичними успіхами, переконаний у безпомилковості розуму, завдяки якому мислення уникає помилок,

Декарт односторонньо перебільшував значення інтелектуальної сторони за рахунок емпіричної у процесі пізнання істини. Дедуктивна методологія Декарта була прямою протилежністю емпіричному індуктивізму Бекона.

Але незважаючи на спроби, що мали місце в історії науки й філософії, відірвати індукцію від дедукції, протиставити їх у реальному процесі наукового пізнання, ці два методи не застосовуються ізольовано, відособлено один від одного. Кожен із них використовується на відповідному етапі пізнавального процесу.

Більше того, у процесі використання індуктивного методу найчастіше "в прихованому вигляді" присутня й дедукція.

1.4 Загальнонаукові методи, що застосовуються на емпіричному й теоретичному рівнях пізнання
1.4.1 Аналіз і синтез
1.4.2 Аналогія та моделювання
Розділ 2. ЗАРОДЖЕННЯ, СТАНОВЛЕННЯ Й І РОЗВИТОК ПРИРОДОЗНАВСТВА
2.1 Зародження й розвиток наукових знань у стародавньому світі
2.1.1 Нагромадження раціональних знань у первісну епоху (від неандертальця до homo sapiens)
2.1.1.1 Повсякденне, стихійно-емпіричне знання
2.1.1.2 Зародження рахунку
2.1.1.3 Астрономічні знання та календар
2.1.2 Міфологія