Риторика - Колотілова Н.А. -
РОЗДІЛ 7. РИТОРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ

7.1. Становлення християнської гомілетики

Слово гомілія грецького походження і означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Воно вживалося ще в античні часи. На початку християнства це слово стало використовуватися для означення храмової проповіді священників, які переважно не мали відповідної освіти і тому пояснювали Святе Письмо якомога простіше.

Проповідь - одна із характерних і масових форм середньовічної словесності. Більш того, це єдина жива форма публічного мовлення. Відмітною рисою проповідей було те, що вони створювались латинською мовою. А коли проголошувались перед світськими людьми, тоді проповідник переходив на народну мову.

Слід зазначити, що тільки наприкінці середньовіччя, в ХІІІ- XIV ст., з'являються нормативні твори з мистецтва проповіді, в яких дійсно відчувається вплив шкільної риторичної традиції. Але до цього майже протягом тисячі років латинська проповідь розробляється стихійно, без нормативних правил.

Взагалі антична та християнська риторики докорінно відрізняються. Ці відмінності полягають у таких моментах1:

1) в античності мовлення - це вираз думки, в християнстві - вираз істини;

2) в античності не існувало авторитетів, у християнстві авторитет - Святе Письмо.

По-перше, для античного оратора мовлення було виразом думки, що переважає інші думки. Ця перевага вбачалась у кращому обґрунтовані та кращому вираженні. Проповідь же - це вираз істини, яка переважає просто тому, що вона істинна.

Думка оратора перемагала через те, що він підкріплював її своїм талантом. Істина божественного слова перемагала тому, що проповідник доносив її без власного втручання. Проповідник - це лише посередник між божеством і слухачами.

Тобто, якщо аудиторія не сприймала думку оратора, значить оратор погано володів своїм мистецтвом. Якщо ж аудиторія не приймала божественну істину, значить на неї не зійшла благодать, необхідна для такого прийняття. Все, що може зробити проповідник, - це підготувати душу слухача.

Більше того, у риторичному трикутнику "оратор - промова - слухач" антична риторика переважно зосереджувалася на другому елементі, тобто на "промові". Християнська риторика зосереджується на третьому елементі - "слухач". При цьому в Античності велика увага до промови ораторів та теоретиків ораторського мистецтва обумовлювалась не тільки і не стільки вирішенням питання "що" (це було скоріше справою філософів), а вирішенням питання "як". Тоді як у християнських проповідях все відбувалося навпаки.

Звідси випливає неуважне ставлення християнської проповіді до питань композиції. Навіть проповіді Христа і Павла не піддаються композиційному аналізу, а являють собою нагромадження сентенцій, кожна з яких яскрава і дієва, однак мало пов'язана з іншими.

Друга відмінність християнства від античності полягає в тому, що для античного оратора не існувало абсолютного авторитету з будь-якої обговорюваної проблеми, інакше неможлива була б суперечка.

Вся риторична аргументація будувалась не шляхом посилання на авторитети, а на побудові певних міркувань. Для християнського оратора існував абсолютний авторитет - Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше висловлювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посиланнями на Святе Письмо. Для християнського мислення - це останній пункт будь-якого міркування, до якого автор намагається підійти якомога швидше.

Антична риторика була тісно пов'язана з необхідністю переконувати, обґрунтовувати ті думки, які співрозмовники не визнавали. В середньовічних проповідях ці функції поступово відходили на другий план. Звичайно, що проповідник намагався переконати свою паству, але здебільшого проповідь виголошувалась не в ситуації суперечливих точок зору, а в протиставленні знання та незнання, простого пояснення нових істин.

У ХІІ ст. виникає потреба полеміки з єретиками, які не визнавали авторитет Святого Письма. Це було поштовхом до розвитку діалектики, яка стала згодом основою схоластики.

Першим гомілетом у повному розумінні цього слова став блаженний Августин, чий твір "Про християнську доктрину" вважається класикою гомілетики як християнської науки.

Аврелій Августин (354-430 рр.) народився у місті Тагаста в Північній Африці. З підліткового віку готувався до кар'єри ритора. Протягом трьох років навчався у риторичній школі в Карфагені, а потім викладав риторику.

Коли Аврелію було 33 роки (24 квітня 387 р.), він прийняв хрещення. Наступного року Аврелій Августин став священником. Слід зазначити, що він був дуже освіченою людиною. У своїй праці "Про град Божий" він цитує понад 40 античних авторів. Взагалі його творчий доробок вражає. За своє життя Аврелій написав 93 трактати загальним обсягом у 232 книги. Окрім цього, до нашого часу збереглося 500 його проповідей. Не дійшло лише 10 з перерахованих самим Августином творів.

Погляди Аврелія Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень:

1. Існує так звана загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла цей предмет античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові - коментувати писання з погляду догматичного та морального.

2. Але й для проповідника, і для ритора важливо мати мудрість, яка важливіша сама по собі від хисту красномовства. Отож, зміст важить набагато більше від форми навіть для ритора-язичника.

3. Говорити красиво бажано, оскільки й апостол Павло, і старозавітні пророки, й святий Амвросій Медіоланський, один з Отців Церкви, мали гарний склад мови.

4. З часів античної культури існують три стилі мовлення (високий, середній та низький), яких варто дотримуватися.

5. Власний погляд Августина полягає в тому, що він розрізняє в гомілеті натхнення Святого Духа (яке осявало проповідників у минулі, апостольські віки) та допомогу Благодаті Божої, що спостерігається пізніше та є чимось меншим, порівняно з першим. Тобто, замість святих тепер у церквах проповідують люди звичайні (або переважно звичайні).

Але згодом на Заході у зв'язку із загибеллю Римської імперії розвиток риторики на певний час завмирає, проте у Візантії вона продовжує квітнути.

7.1. Становлення християнської гомілетики
7.2. Особливості візантійської риторики
7.3. Риторика в системі середньовічної освіти
7.4. "Studia humanitatis"
7.5. Риторика в епоху Нового часу
7.6. Розвиток риторики в Україні
РОЗДІЛ 8. ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НЕОРИТОРИКИ
8.1. Семістичний характер неориторики
8.2. Загальна характеристика лінгвістичної риторики
8.3. Загальна характеристика аргументативної риторики