Філософія - Подольська Є.А. - Свідомість як об'єкт гносеологічних досліджень

Людина володіє найпрекраснішим даром - свідомістю, мислячим розумом з його здатністю сягати в далеке минуле і майбутнє. Що ж таке свідомість, як вона виникла, як вона співвідноситься з мозком людини?

Над таємницею своєї свідомості людина почала замислюватися ще з давніх давен. Кращі уми людства протягом багатьох століть намагалися розкрити природу свідомості. Вони шукали відповіді на питання про те, як нежива матерія на певному рівні свого розвитку породжує живу, а остання - свідомість, яка її структура і функції, який механізм переходу від відчуттів, сприйнять до думки, від чуттєво-конкретного до абстрактно-теоретичного, яким чином свідомість співвідноситься з матеріальними фізіологічними процесами, що відбуваються в корі головного мозку.

У трактуванні явищ свідомості великого поширення набули різні концепції. Так, ще в ранньому суспільстві виникло уявлення про свідомість як прояв якоїсь нематеріальної субстанції - "душі", нібито не залежної від матерії взагалі, від людського мозку зокрема, здатної вести самостійне існування, безсмертної і вічної. Не вміючи пояснити природними причинами сновидіння, непритомність, смерть, різні пізнавальні і емоційно-вольові процеси, люди приходили до розуміння душі. Так, сновидіння тлумачилися як враження "душі", яка покидає уві сні тіло і мандрує в різних місцях. Смерть уявлялась як різновид сну, коли "душа" з невідомих причин не повертається в покинуте тіло. Ці наївні, фантастичні погляди дістали надалі своє теоретичне обгрунтування і закріплення в різних ідеалістичних філософських і богословських системах.

Вперше ці погляди були розвинуті в філософії Сократа і його учня Платона. До Сократа і Платона філософія не мала поняття ідеального. Душа розглядалась як повітря, вогонь, комбінація атомів. Так, Геракліт стверджував, що душа - то вогонь. Основа усвідомлених дій людини позначалася Гераклітом терміном "логос", який тлумачився як слово, думка, сутність самих речей. Цінність людського розуму визначалася залежно від міри залучення до цього логосу - об'єктивного світопорядку. У вченнях давньогрецьких мислителів психічні процеси нерідко ідентифікувалися з матеріальними (псюхе).

Тільки Сократ, а за ним Платон стали розуміти під душею щось ідеальне, протиставляти його матеріальному. Платон сформулював ідеалістичне вчення про душу. Душа і тіло в нього -це дві самостійні субстанції. Мислитель вважав, що як для всього космосу безтілесний розум є першодвигуном, джерелом гармонії, силою, котра здатна адекватно осмислювати саму себе, так і в кожній індивідуальній душі людини розум споглядає самого себе і разом з тим виступає активним першопочатком, який регулює поведінку людини. Арістотель присвятив цій проблемі свою працю "Про душу". Важливими є його погляди на пам'ять, емоції тощо. У своїх філософських поглядах він намагався подолати ідеалізм Платона. Для Арістотеля душа і тіло знаходяться в єдності, невіддільні одне від одного.

Важливу роль у формуванні поглядів на свідомість як особливу форму психічного, на відміну від інших її форм, відіграли досягнення природознавства і медицини. Вони дали можливість відокремити свідомість як здатність людини усвідомлювати власні вольові і розумові акти від інших проявів психічного (Гален). Свідомість співвідносилась із своєрідністю функціонування організму, у якому матеріальний носій психіки -пневма локалізувалась у різних частинах організму.

Взагалі ж в античній філософії свідомість причетна до розуму, що є космічним, і виглядає як узагальнення дійсного світу, як синонім універсальної закономірності.

Ідеалістичні погляди на свідомість продовжували домінувати і в філософії середніх віків. Бог створив людину за своєю подобою і вдихнув у неї душу. Душа - дар, або іскра Божа. Вона безсмертна. Будь-яка ідеалістична система так чи інакше проголошувала свідомість (розум, ідею, дух) самостійною надприродною сутністю, що не тільки не залежить від матерії, а й більше того, творить весь світ і керує його рухом, розвитком. Розум у середні віки тлумачиться як атрибут Бога, а за людиною залишається лише крихітна "іскорка" всепронизуючого полум'я божественного розуму. Разом з тим у глибинах християнства виникає ідея спонтанної активності душі. За Августином, усе знання закладено у душі, яка живе і рухається у Богові, накопичуючи внутрішній досвід. Для Фоми Аквінсько-го внутрішній досвід - це засіб самозаглиблення і спілкування із Всевишнім у формі свідомого розуму. Несвідома душа - у рослин і тварин, а в людини усі психічні акти, починаючи з відчуттів, наділені ознаками свідомості. Було введено поняття інтенції як спрямованості на зовнішній об'єкт. Матеріалістичну традицію в епоху середньовіччя розвивали арабомовні мислителі Разі та Ібн Сіна, а також Іоанн Дунс Скотт, який доводив, що матерія мислить.

Разом з тим проблема свідомості виявилась надзвичайно важливою і для матеріалістично мислячих філософів і психологів. Деякі матеріалісти опинилися у скрутному становищі перед проблемою виникнення свідомості, почали розглядати її як атрибут матерії, як її вічну властивість, притаманну всім -як вищим, так і нижчим її формам. Вони оголосили всю матерію здатною мислити. Цей погляд отримав назву гілозоїзму (від грец. - гіле - речовина, зое - життя). Це філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії. Сам термін з'явився в XVII ст. Але ці погляди зустрічаються ще в давньогрецьких філософів (Фалес, Геракліт). Гілозоїзм ототожнює "живе" і "сутність", висловлює ідею наявного буття як результату проростання у світі. Звідси - назва простіших онтологічних сутностей (елементів) "коренями" (Емпедокл) або "насінням" (Анаксагор). Фалес стверджує, що "все заповнено богами", що магніт і янтар мають душу.

Елементи гілозоїзму відображуються у вченнях Дж. Бруно і Б. Спінози, філософських системах французьких матеріалістів XVIII ст. (Д. Дідро, Ламетрі). Гілозоїсти твердили, що відчуття, мислення є іманентною властивістю матерії, і заперечували ідеалістичні положення про нематеріальну, духовну субстанцію.

Незважаючи на загальну помилковість гілозоїзму, він таки містив раціональну думку, що носієм свідомості може бути тільки матерія, що свідомість слід тлумачити як властивість матерії.

На розробку проблеми свідомості у філософії Нового часу значно вплинув Декарт, який розглядав свідомість як внутрішнє споглядання суб'єктом змісту власного внутрішнього світу як субстанцію, яка протистоїть простору. Важливо, що свідомість починають ототожнювати зі здатністю суб'єкта мати знання про власний психічний стан. На противагу Декарту було висунуто вчення про несвідому психіку (Лейбніц). Французькі матеріалісти XVIII ст. (особливо Ламетрі і Кабаніс), спираючись на досягнення передової фізіології і медицини, обгрунтували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку, котра відрізняється від інших функцій тим, що завдяки їй людина здатна набувати знання про природу і саму себе.

Нову епоху в поясненні генезису і структури свідомості було відкрито німецьким класичним ідеалізмом, який показав різні рівні організації свідомості, її активність, історизм, діалектику чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального.

Позитивне знання про свідомість суттєво збагатилося завдяки досягненням нейрофізіології (зокрема, вченню Сєченова і його послідовників про рефлекторну діяльність мозку) і експериментальної психології (дослідження закономірностей зв'язку феноменів свідомості у працях Е. Вебера, Бюхнера, Вундта, Джемса та ін.).

Частина матеріалістів, яка одержала назву вульгарних матеріалістів, ототожнювала свідомість з матерією і розглядала її як різновид матерії. Наприклад, Демокріт вважав душу матеріальною, яка складається з особливого виду атомів. Спроби звести мислення, свідомість до певного виду матерії трапляються і пізніше. Вульгарно-матеріалістична точка зору на свідомість одержала досить значне поширення у 50-ті роки минулого століття. Німецькі філософи Бюхнер, Фогт, Молешотт розглядали свідомість як різновид матерії, вважали, що мозок виділяє думки так само, як шлунок - шлунковий сік, печінка - жовч. Таке тлумачення свідомості ігнорує якісну відмінність свідомості від матерії, викривлює дійсну природу свідомості.

Не дивлячись на те, що вульгарно-матеріалістична точка зору заперечена досягненнями сучасної науки, особливо вченнями Сєченова і Павлова та їх послідовників, спроби звести свідомість до певного виду матерії виникають і досі. Наприклад, у зв'язку з успіхами електрофізіології було висунуте положення, начебто думка є просто електромагнітні коливання, випромінювані мозком. Дійсно, мозок безперервно випромінює електромагнітні хвилі, які змінюють свій характер, якщо мозок починає активно працювати. Дослідження цих хвиль у разі хвороби дозволяє виявити, які ділянки мозку пошкоджені. Однак зміст думок по записаному на плівку визначити неможливо, бо думка не є матерія, а являє собою лише особливу властивість матерії відображати матеріально-ідеальні процеси, які відбуваються зовні свідомості людини. Саме це відмічав Брей Уолтер у праці "Живий мозок": у електроенцефалограмі записується не думка, не зміст понять мислення і психічних образів, а лише електрична активність мозку, фіксується фізіологічна, матеріальна основа психічної діяльності пацієнта [37].

Взагалі ж свідомість - це одне з понять філософії, психології і соціології, яке позначає вищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Своєрідність цієї активності полягає в тому, що відображення реальності у формі чуттєвих і уявних образів попереджує практичні дії людини, надаючи їм цілеспрямованого характеру.

Здатність людського мозку відображати дійсність - це результат тривалого розвитку високоорганізованої матерії. Всій матерії притаманна властивість відображення. Як загальна властивість матерії відображення зумовлено тим, що предмети і явища перебувають в універсальному взаємозв'язку і взаємодії, отже, впливаючи одне на одного, вони викликають при цьому ті або інші зміни. Ці зміни виступають у вигляді певного "сліду", який відображує особливості предмета, явища, що впливає. Форми відображення залежать від специфіки і рівня структурної організації взаємодіючих тіл. А зміст відображення виражається в тому, які зміни сталися в предметі відображення і які сторони в предметі впливу і явища вони відтворюють.

Відображення властиве матерії на всіх рівнях її організації. В неживій природі падіння метеориту на землю залишає певний слід. Найпростішими прикладами властивості відображення, притаманного усій матерії, є звичайне відображення предметів і явищ у дзеркалі, сліди людини на піску, відображення дерев і хмар на поверхні води і т. ін.

У більшості випадків відображення як загальна властивість матерії пов'язане із зміною внутрішньої структури тих матеріальних об'єктів, які відображують зовнішній вплив. Так при взаємодії куска заліза з магнітом залізо одержує властивості магніту внаслідок перегрупування молекул заліза. У цьому разі ми маємо таке відображення, коли внутрішній стан відображуючого предмета відтворює стан відображеного. Відомо також, що будь-яке фізичне і хімічне тіло відображує зміни навколишніх умов: матеріальні тіла скорочуються або розширюються залежно від коливань температури. На цій елементарній формі відображення заснована дія усіх приладів, які вимірюють температуру. Явища відображення широко застосовуються в різних технічних устроях: у радіотехніці, телебаченні, в електронно-вимірювальних приладах.

Співвідношення між результатами відображення (слідами) і відображуваним (впливаючим) предметом може виражатися у вигляді ізоморфізму і гомоморфізму. Ізоморфізм - це схожість між якими-небудь об'єктами, подібність їх форми, структури, як це має місце, наприклад, у фотографії. Гомоморфізм - це тільки приблизне відображення, наприклад, зображення місцевості на карті.

Відображення виявляється у якісно різних формах і залежить від ступеня організації і розвитку самої матерії. Чим вища і складніша структура матерії, тим вища форма її руху, тим вища і складніша форма відображення. У зв'язку з цим необхідно виділити кілька рівнів розвитку властивості відображення, де кожний наступний рівень складніший, ніж попередній. Перший рівень відтворення - це відображення в неживій природі, це механічне, фізичне і хімічне відображення. Другий рівень - це відтворення у живій природі. Матеріальним носієм цього рівня відображення є живі організми, білкові поєднання - це подразливість, відчуття, сприймання, уявлення. Третій рівень - це соціальне відображення за допомогою людської свідомості, яка є функцією головного мозку.

Вищі форми відображення пов'язані з життям, яке є особливою формою руху матерії. Матеріальним носієм життя є досить високоорганізована матерія - білок і нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК). До головних функціональних ознак живого належить: обмін речовин, без якого усе живе гине; особлива структурна організація, в основі якої лежить органічна клітина, здатність до відтворення собі подібних; пристосування до змінних умов зовнішнього середовища.

Життя - це насамперед процес взаємодії організму і навколишнього середовища. На нашій планеті воно представлене безліччю різних організмів, починаючи від найпростіших до найскладніших, таких, як людина. В процесі біологічної еволюції разом з ускладненням їх будови, поведінки вдосконалюються і властиві живій матерії форми відображення.

Елементарною і вихідною формою відображення, властивою всім живим організмам, є подразливість. Вона виявляється у вибірковому реагуванні живих тіл на зовнішні впливи (на світло, зміни температури і т. д.). Подразливість притаманна не тільки живим організмам з нервовою системою, а й усім живим істотам, які не мають нервової системи, а також для всього рослинного світу. Найелементарнішою формою подразливості є таксиси, тобто рух до джерела подразнення (світлу, запаху та ін.) або від нього (наприклад, рух одноклітинного організму амеби). Прикладом подразнення в рослин є геотропізм, коли рослини реагують на земне тяжіння, і їх органи займають певне положення відносно Землі. Наприклад, корені дерева, посадженого на схилі, будуть тягнутися не перпендикулярно до схилу, а в напрямку дії сили тяжіння. Прикладом подразливості у рослин є також геліотропізм, коли рослини реагують схилянням або повертанням відносно джерела світла.

На вищому рівні еволюції живих організмів подразливість переходить у якісно нову властивість - чутливість, тобто здатність відображувати окремі властивості речей у вигляді відчуттів. Вищого рівня відображення досягає у хребетних тварин. У них виникає здатність аналізувати складні комплекси одночасно діючих подразників і відображати їх у вигляді сприймання - цілісного образу ситуації. Відчуття і сприймання є образами речей. Це означає появу елементарних форм психіки як функції нервової системи і форм відображення дійсності.

Розрізняють два типи поведінки тварин: інстинктивна -природжена, яка передається спадково, й індивідуально набута. Тваринам властива здатність відображувати біологічно значущі, тобто такі, що допомагають задовольняти потреби в їжі, уникати небезпек, властивості предметів навколишнього світу. З удосконаленням цієї здатності пов'язане формування різних складних форм поведінки. У вищих тварин (мавп) вони виражаються, наприклад, у знаходженні обхідних шляхів для досягнення мети, в застосуванні різних предметів як знарядь, словом, у тому, що в побуті називається "кмітливістю" тварин.

Високий рівень розвитку психіки тварин показує, що свідомість людини має свої біологічні передумови, що між людиною та її тваринними предками не існує непрохідної безодні. Органи чуття та їх спеціалізація у тварин і людини є результатом тривалого розвитку. Спеціалізація органів чуття протягом мільйонів років у ході еволюції живих істот досягла найвищого розвитку в органах чуття людини. В той же час органи чуття людини якісно відрізняються від органів чуття тварин, оскільки вони розвивались у ході суспільної, трудової діяльності людей, тобто головним фактором розвитку органів чуття була праця. Завдяки п'яти органам чуття людина сприймає світ змістовніше, яскравіше, ніж тварина. І хоча орел бачить далі ніж людина, він не розрізняє і сотої частки того, що пізнає людина.

Крім того, відчуття людини носять усвідомлений характер, є суб'єктивним образом об'єктивного світу. Вони суб'єктивні за своєю формою, тобто насамперед залежать від будови органів чуття і стану організму. Разом з тим у них є об'єктивний зміст, який не залежить ні від структури органів чуття, ні від стану організму і його свідомості. Отже, відчуття являють собою новий етап у розвитку форм відображення, притаманних живій матерії.

Свідомість людини виникла і розвивається в тісному зв'язку з виникненням і розвитком специфічно людського мозку під впливом трудової діяльності, суспільних відносин, спілкування.

На противагу ідеалістичним поглядам матеріалізм виходить з того, що свідомість є функцією людського мозку, сутність якої полягає в активному цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість - властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові.

Свідомість є властивістю не всякої, а тільки високоорганізо-ваної матерії, вона пов'язана з діяльністю людського мозку. Ця властивість полягає в створенні образів об'єктивного світу, в одержанні й переробці інформації. Матеріалістична концепція свідомості грунтується на принципі відображення, тобто психічного відтворення об'єкта в мозку людини у вигляді відчуттів, сприймань, уявлень, понять, суджень, висновків. Зміст свідомості визначається в кінцевому підсумку навколишньої дійсності, носієм її служить головний мозок людини у сукупності психічних процесів. Сюди входять: усвідомлене (мислення, чуття, увага, пам'ять, воля, емоції, інтуїція) і неусвідомлене (навички, автоматичні дії, інстинкти, а також емоції, інтуїція).

Отже, під психічними явищами мають на увазі всі усвідомлені і неусвідомлені пізнавальні процеси, а також усі психічні властивості людини, тобто всю сукупність явищ і станів внутрішнього суб'єктивного світу особи. Свідомість як психічне явище є вищою формою психічного. Це частина психіки, а саме -знання про зовнішній об'єктивний світ і його закони. Таким чином, слід зауважити, що поняття психічного ширше від поняття свідомості.

Свідомість притаманна лише найбільш досконалій формі організації матерії - мозку людини, котрий являє собою витончений нервовий апарат, який складається з множини нервових клітин - близько 15 мільярдів. Якщо їх розмістити у ряд, то це буде ланцюг у 15 тисяч кілометрів. Кожна з клітин при цьому завдяки відросткам у контакті з тисячами інших.

Мозок людини - це орган свідомості, а свідомість - функція людського мозку. За допомогою мозку ми думаємо, бачимо, чуємо, відрізняємо потворне від красивого, погане від доброго, приємне від неприємного. Інакше кажучи, завдяки мозку відбувається усе духовне, психічне життя людини. Врешті-решт, свідомість поза людським мозком не існує. Вона пов'язана з ним необхідно і нерозривно. Мозок людини має надзвичайно складну "ієрархічну" будову. Найпростіші форми відображення, аналізу і синтезу зовнішніх впливів і регуляцій поведінки здійснюються нижчими відділами центральної нервової системи - спинним, довгастим, середнім і проміжним мозком, а найскладніші форми - вищими "поверхами", і насамперед великими півкулями головного мозку.

Взаємодія між організмом і навколишнім світом, а також між окремими частинами організму, його органами забезпечується за допомогою рефлексів, тобто реакцій організму, які викликаються подразненням органів чуття і здійснюються за участю центральної нервової системи. Рефлекси поділяються на дві основні групи - безумовні й умовні. Безумовні рефлекси- це природжені, успадковані реакції організму на вплив зовнішнього середовища. Умовні рефлекси є набутими в процесі життєдіяльності реакціями організму. Вчення про рефлекторну діяльність мозку розвивалось багатьма вченими, а саме: І. Сєченовим, І. Павловим, М. Введенським, О. Ухтомським, Л. Орбелєм.

Мозок являє собою винятково складну функціональну систему. Ідея про те, що мозок - це орган думки, виникла в глибоку давнину і нині загальноприйнята у науці. Свідомість тлумачиться як діяльність мозку, і вона виникає тільки завдяки зовнішньому впливові на мозок через органи чуття.

Органи чуття - це "апарати", призначені для відображення, для інформування організму про зміни в навколишньому середовищі або всередині самого організму, а тому вони поділяються на зовнішні і внутрішні. Зовнішні органи чуття - це зір, слух, нюх, смак і чутливість шкіри. Сигнали, що надходять від них до мозку, несуть інформацію про властивості речей, їх зв'язки, відношення. Сукупність органів чуття і відповідних нервових утворень І.П.Павлов назвав аналізаторами. Аналіз впливів середовища починається в периферійній частині аналізаторів - рецепторах (кінцевих утвореннях нервових волокон), де з усієї різноманітності видів енергії, що діють на організм, виділяється який-небудь певний. Найвищий і найтонший аналіз досягається тільки за допомогою кори головного мозку.

Взаємозв'язок матеріального і ідеального, а також фізіологічного і психічного виявляється лише за умов органічного поєднання філософського підходу до свідомості з природничо-науковим. Сучасне природознавство дозволяє зробити такі висновки відносно природи свідомості: по-перше, усі найскладніші явища психіки мають свою матеріальну, нейрофізіологічну основу; по-друге, нейрофізіологічна діяльність людини сформувалась історично в процесі людських взаємовідносин під впливом суспільного середовища і трудової діяльності.

Труднощі, пов'язані з виявленням сутності свідомості, створюють певні передумови для існування вульгарного матеріалізму, філософською основою якого був метафізичний матеріалізм. З одного боку, для нього взагалі характерна спроба удати свідомість загальною властивістю матерії. Так, наприклад, згідно з пантеїзмом, Бог розчинений у природі, наявний у ній як внутрішня доцільність розвитку (Д. Бруно), а згідно з гілозоїзмом, вся матерія міркує, бо їй притаманна властивість відображення (Б. Спіноза, Д. Дідро, Ж. Б. Рабіне). З іншого боку, метафізичний матеріалізм пояснює свідомість як звичайний фізіологічний процес. Так, вульгарні матеріалісти стверджують, що мозок виділяє думку, як печінка - жовч, обстоюють матеріалізацію свідомості (К. Фогт, Л. Бюхнер, Я. Молешотт). Різновидом вульгарного матеріалізму є і біхевіоризм, який зводить свідомість до поведінки, ототожнює психіку людини і тварини, зводить психіку до фізіологічних реакцій. Не менш хибною є дуалістична концепція психофізичного паралелізму, згідно з якою психічні і матеріальні (фізіологічні) процеси являють собою абсолютно різнорідні сутності, між якими лежить безодня (Вундт, Рібо).

Проте, свідомість- це не особлива, відокремлена від матерії сутність. Створений у голові людини образ предмета не зводиться ні до самого матеріального об'єкта, що перебуває поза суб'єктом, ні до тих фізіологічних процесів, які відбуваються в мозку і породжують цей образ. Думка, свідомість реальні. Але це не об'єктивна реальність, а щось суб'єктивне, ідеальне.

Свідомість є суб'єктивний образ об'єктивного світу. Коли ми говоримо про суб'єктивність образу, то маємо на увазі, що він являє собою не спотворене відображення дійсності, а щось ідеальне, тобто перероблене в голові людини матеріальне. Річ у свідомості людини - це образ, а реальна річ - її прообраз. Свідомість неможлива без пізнавального відношення людини до об'єктивного світу.

Психіка притаманна і тваринам, але в них немає свідомості. Психічне життя властиве новонародженій дитині, але у неї ще немає свідомості.

Життя вимагає від людини не тільки усвідомлених форм поведінки, а й несвідомих, які звільняють її від постійного напруження свідомості там, де в цьому напруженні немає потреби. Діапазон неусвідомленого досить широкий. Він охоплює відчуття, сприйняття, уявлення, коли вони відбуваються поза фокусом свідомості, а також інстинкти, навички, інтуїцію, установки. Людина йде вулицею і про щось думає, а в цей час бачить майже або зовсім неусві-домлюючи цілий калейдоскоп явищ, орієнтується в потоці людей.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої боротьби матеріалізму й ідеалізму. Найпоширеніше з учень про несвідоме є вчення австрійського психіатра 3. Фрейда. Він дослідив сферу несвідомого, її місце і роль у душевних розладах. Але Фрейд помилково твердив, що свідомість визначається несвідомим, яке він розглядав як заряджену високою енергією сукупність інстинктивних прагнень. За Фрейдом, структура особистості, її поведінка, характер, а також вся людська культура визначається в кінцевому підсумку природженими емоціями людей, їхніми інстинктами, потягом, ядром яких є статевий інстинкт. Звісно, Фрейд перебільшував значення біологічних факторів, адже вихідним чуттєвим образом, найелементарнішим фактом свідомості є відчуття, через яке здійснюється безпосередній зв'язок з об'єктивною реальністю.

Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів об'єктивного світу під час безпосереднього впливу їх на органи чуття. Якщо відчуття відображають лише окремі властивості речей, то річ у цілому, в єдності її різних чуттєво відтворюваних властивостей відображається у сприйнятті.

Сприймання в людини звичайно включає в себе осмислення предметів, їх властивостей і відношень. Характер сприймання залежить від рівня знань, якими володіє людина, від її інтересів.

Уявлення (найвища форма чуттєвого відображення) - це образне знання про об'єкти, які сприймалися нами в минулому, але які не впливають у даний момент на інші органи чуття. Уявлення виникають внаслідок сприйняття зовнішніх впливів і їх збереження потім у пам'яті. Людина може творчо комбінувати і відносно вільно створювати нові образи в своїй свідомості. Відносна свобода від безпосереднього впливу об'єкта і узагальнення сукупності показників органів чуттів у єдиний наочний образ робить уявлення важливим ступенем процесу відображення, що йде від відчуттів до мислення.

Мислення, що виступає у формі понять, суджень і умовиводів, являє собою відображення суттєвих, закономірних відношень речей. На основі видимого, відчутного на дотик, почутого і т. п. ми завдяки мислительній діяльності проникаємо в невидиме, в те, що не сприймається на дотик і що не можна почути. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв'язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.

Свідомості як функціональній властивості особливим чином організованої матерії притаманні свої якісні особливості, які відрізняють її від матерії. За своєю природою свідомість є не матеріальною, а ідеальною. Це не річ, а лише суб'єктивний образ; свідомість неможливо виявити за допомогою органів чуття. На ступені живого споглядання ідеальність свідомості виявляється у відчуттях, сприйманні, уявленнях, а на ступені абстрактного мислення - у поняттях, судженнях, умовиводах, а також типових художніх образах.

Як ідеальне буття свідомість за своєю природою суб'єктивна, бо, по-перше, належить суб'єкту, людині або соціальній групі і залежить від розвитку нервової системи і мозку, від стану орґанізму в цілому, від багатства або бідності практичного досвіду людини, рівня історичного розвитку, знань людства, тобто за змістом вона різниться у кожної людини. По-друге, вона суб'єктивна у тому відношенні, що відображує дійсність відносно, більш-менш вірно, але не повно. Оригінал завжди багатший за копію, тобто думка про предмет не охоплює його повністю. Суб'єктивність свідомості виявляється також і в тому, що в образи про об'єкти суб'єкт додає щось своє, суб'єктивне припущення. Прикладом такої суб'єктивності може бути художня творчість: один і той же ландшафт різні художники зображують по-різному в залежності від суб'єктивних моментів.

Однак суб'єктивність свідомості не можна абсолютизувати, адже хоч за формою свідомість суб'єктивна, але за змістом - об'єктивна. Змістом її є об'єктивна реальність, яку вона відображує. По-друге, свідомість об'єктивна і тому, що свідомість усіх людей, окрім моєї власної, знаходиться зовні мене і існує незалежно від мене, тобто об'єктивно. З цієї причини ми можемо вивчати свідомість, як і всяке інше явище природи, об'єктивними методами, які застосовують фізіологія і психологія. По-третє, свідомість об'єктивна у тому відношенні, що вона, виявляючись у мові, у діях людей, стає доступною для інших людей.

Таким чином, у свідомості суб'єктивне і об'єктивне діалектичне пов'язані. Такий зв'язок забезпечує можливість відтворення в ідеальних образах об'єктивної дійсності.