Економічна політика - Бєляєв О.О. - § 1. Зростання ролі інституціональних факторів економічного розвитку

Об'єктивні процеси, що відбуваються в українському суспільстві й у першу чергу в економіці, передбачають адекватне реагування економічної політики. Тут посилюється значення інституціональних факторів, ідеологічних відносин, моральних аспектів у формуванні стратегії і тактики соціально-економічного розвитку країни в перехідний період. Саме ці засадничі складники економічної політики і визначають змістовний бік даного розділу.

§ 1. Зростання ролі інституціональних факторів економічного розвитку

Реалії соціально-економічного життя людства свідчать про те, що на рубежі XXI ст. трапився перелом, якісний стрибок у суспільних відносинах, пов'язаний з усвідомленням нової парадигми суспільного прогресу — розвитку людини — особистості — з усім різноманіттям її здібностей і потреб. Економічну людину в цьому розумінні замінює людина соціальна. Постіндустріальне суспільство знімає з неї провідну до цього роль — бути фактором виробництва. Людина, за К. Марксом, виходить із процесу виробництва, "стає над ним", починає його контролювати й регулювати. У зв'язку з цим об'єктивно посилюється роль пост економічних, а точніше, над економічних факторів економічного розвитку: духовних, морально-етичних, соціокультурних, які, своєю чергою, змінюють зміст та напрямок економічної політики. Інакше кажучи, орієнтація на задоволення потреб людини стає доконечно потрібною умовою проведення економічної політики.

Ось чому, на нашу думку, доцільно дослідити основні причини тих змін у суспільному розвитку, котрі якісно впливають на характер економічної політики, формують її згідно з новою домінантою соціально-економічних відносин.

По-перше, науково-технічна революція та передусім перетворення творчої праці на головний фактор соціально-економічного прогресу обумовлюють потребу переорієнтації економіки на людину, що виступає необхідною передумовою функціонування та розвитку ефективної системи соціально-економічних відносин.

По-друге, революція в продуктивних силах, які вперше за весь час існування людства переросли планетарний масштаб (і кількісно, і якісно), містить загрозу руйнування всієї ноосфери, усієї царини життя та розуму на Землі. Ядерна зброя, загальна глобалізація, світова взаємозалежність соціально-економічного, політичного та соціально-культурного розвитку людства перетворюють такого роду конфлікти в загрозу виживання людства в цілому. Розуміння цих глобальних проблем потребує певного пом'якшення соціально-економічних суперечностей, орієнтації на "загальнолюдські цінності", що є першорядною метою сучасного соціально-економічного та суспільного розвитку загалом.

По-третє, загострення екологічних проблем як проблем загальносвітових, пов'язаних із переходом до нової якості взаємовідносин людини та природи, також актуалізує переорієнтацію економіки на розв'язання соціальних завдань.

Отже, наприкінці XX ст. створюються об'єктивні передумови соціальної орієнтації економіки, гуманізації економічних відносин, підпорядкування економічної політики завданням розвитку людини. У зв'язку з цим постає завдання виявити ту системну якість, що відрізняє сучасну епоху від "передісторії". Ключем до з'ясування сутності переорієнтації економіки на людину є, на нашу думку, проблема відчуження: закінчується епоха, де відчуження панувало, зароджується епоха, де відчуження зникає. Нашу "передісторію" можна охарактеризувати як "царювання необхідності", перш за все економічної необхідності. Економічні закони були непізнані, діяли "сліпо", непідконтрольної суспільству, і тому не використовувалися суб'єктом.

За цих умов людина підвладна системі відносин відчуження в усіх її різновидах: від "примітивного" поглинання особистості первісним суспільством та підпорядкування індивідуальності людини традиціям до товарного фетишизму, уречевлення людських відносин, експлуатації та тоталітарно-бюрократичного пригнічення. У розвинутій економіці від людини відчужуються засоби виробництва, праця та її продукт, суспільство, сім'я та її власне економічне життя. Людина всім своїм єством поринає в соціальний простір відчуження— пануючих над людиною зовнішніх, незалежних та непізнаних нею суспільних сил.

У цьому світі людина відчуває себе вже не стільки особистістю зі своїми характером, здібностями, пристрастями, скільки функцією зовнішніх сил, які панують над нею.

Але в процесі суспільного розвитку зароджується "нова людина", яка поступово стає внутрішнім "нервом" соціально-економічного прогресу. Людина, що свідомо створює цей світ, починаючи з форм науки та мистецтва і закінчуючи соціальними революціями, стає максимально вільною — відчуження над нею не владне. Така людина максимально єдина із суспільством, вона перебуває в діалозі з усіма творцями культури, "розпредмечуючи" предмети їхньої діяльності.

По той бік цього відчуженого світу зароджується якісно інша соціальна реальність, в якій індивіди "набувають свободу в асоціації та за її допомогою" (К. Маркс). Подолання економічної необхідності, відчуження, зародження свободи — така системна якість нового суспільства. Нове пост індустріальне суспільство, на нашу думку, є не тільки новим способом виробництва, а й новим видом соціального розвитку; це епоха, що характеризується новою домінантою прогресу — "виробництво" особистості, а не речей; це відносини суб'єктів, особистостей, а не економічних "осіб-маріонеток"; це спільна творчість, діалог, а не відчуження.

Посилення соціальної орієнтації економічної політики виявляється в різних формах гуманізації праці, у зміні статусу працівників на підприємствах, в активізації їхньої участі в акціонерному капіталі та в керуванні. Воно виражається в тенденції до розмивання класових відмінностей, у пом'якшенні соціальної диференціації, у русі до балансу економічних та соціальних факторів розвитку, у соціальному партнерстві, перерозподілі доходів на тлі загального збільшення їх рівня на користь найуразливіших груп населення.

Так, у 1970—2000 рр. реальні доходи на душу населення в розвинутих країнах Заходу та Японії збільшились у 1,5—2 рази. Не менше 60 % загальної суми доходів їхніх громадян припадає на заробітну плату, а доходи найзаможніших 10 % населення перевищують доходи 10 % найбідніших не більше ніж у 6—7 разів.

Соціальна переорієнтація економічної політики нерозривно пов'язана також зі зміцненням "соціально-трансфертної" ролі держави в розвинутих країнах. Витрати на соціальні потреби в цих країнах зростають як в абсолютному, так і у відносному вимірі. На сучасному етапі в розвинутих країнах на соціальні потреби витрачається 20—-30 % ВНП.

Соціалізація економічної політики змінює також структуру національного господарства. Усе більше коштів іде на розвиток людського потенціалу та соціальної інфраструктури на рівні окремих суб'єктів економіки, регіонів, усього суспільства. Інвестиції в соціальну сферу, і перш за все вкладення в людський капітал, збільшуються швидше, ніж капіталовкладення в матеріально-речові елементи національного багатства.

Отже, трансформація значення особистісних факторів виробництва, а саме: перехід індивіда від існування в рамках економічної необхідності до соціальної самореалізації через набуття особистістю свободи— усе це кардинально відбивається на змісті економічної політики — її соціальній орієнтації.