Естетика - Мовчан В.С. - Тема 5. ЕСТЕТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

5.1. Загальні тенденції розвитку естетики Відродження

Естетика доби Відродження постає закономірним продовженням ідей естетики попередніх епох, зокрема античної. Водночас вона є цілком оригінальним явищем, що відображає цілісний, досвідно-чуттєвий і розумно-осмислювальний підхід до природного світу й людини. В епоху Відродження складалася нова світоглядна парадигма. Вона органічно вписує людину в земне життя, не протиставляючи ідеальне та реальне, духовне й тілесно-чуттєве начала її єства, причому дух вважається активною силою, яка "обробляє" матерію життя й організує її вияви у формах досконалості. Доба Відродження долала аскетизм середньовічного образу краси, надаючи йому життєвої повноти виявів у формах художньо-прекрасного. Уособленням прекрасного постає людина, її розглядають як творче начало життя: "земний Бог". Виражене творче спрямування стосунків людини зі світом — характерна риса ренесансної епохи. Саме з неї розпочався бурхливий розвиток різних галузей наукового пізнання, утверджувалося наукове природознавство, становилося мистецтво — особлива сфера духовного досвіду, зміцнювалася свобода творчого само-здійснення митця.

Першим видом наукового пізнання, що цілком відповідає духу епохи й слугує своєрідною її характеристикою, є гуманітарне знання, а першим предметом — культура людства, зокрема культура грецької та римської античності. Критичного переосмислення зазнала культура Середньовіччя. Звертання до життєрадісної культури античного світу, центром якої була людина, дало змогу звільнитися від почуття гріховності та страху існування, яким жила середньовічна європейська культура.

Культура Ренесансу звернула увагу людини на земний світ і його принади, відкриваючи очі на його красу та формуючи потребу активної взаємодії в пізнанні таємниць, а також в творчому переформуванні й увічненні його образу художньо-естетичними засобами. Краса світу стала естетичною моделлю творчо-формуючої діяльності митців, надаючи їй високого (піднесеного, величного) звучання та неповторної краси. Інтерес до пізнання земних речей, відкидання безперечного авторитету церкви, зростання світських елементів у культурі дослідники називають характерною прикметою Відродження [19, с. 414].

Людина Відродження вперше звернула погляд на себе не як на предмет гріха і заперечення себе — гріховної. Діяльна творча особистість утверджується в культурі як найдосконаліший вияв краси природного світу. Вона усвідомлює власні творчі сили, сповнюється самоповаги та потреби об'єктивації досвіду в різних видах духовної та предметно-формуючої діяльності. Універсалізм — характерна риса особистості доби Відродження. За відомою характеристикою Ф. Енгельса, епоха Відродження — це "найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством, епоха, що потребувала титанів і яка породила титанів щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості" [7, с. 326]. Це епоха, яка проклала шлях поступу європейській культурі наступних епох.

Щоправда, саме з доби Відродження критерієм і виміром досконалості для людини постає вона сама. Ідеал Відродження — Людина з великої літери, майже рівна Богу. "Божественне в естетиці та мистецтві Відродження тяжіє до людського, але, з іншого боку, і людське тяжіє до божественного (чи, можливо, демонічного, але в будь-якому випадку — "не смертного")" [8, с. 470]. З поступом історії абсолютизація людського начала призведе до суб'єктивізму та втрати об'єктивного критерію естетичної цінності явищ. На суб'єктивізмі героїв пізнього Відродження наголошує, зокрема, В. Гегель, характеризуючи творчість В. Шекспіра.

Дух Відродження формувався на певних соціальних і духовних передумовах. Розпочинався він в Італії, батьківщині римської античності (на неї значно вплинула грецька античність), щоби згодом поширитися в усіх країнах Західної, Центральної та Східної Європи. Соціальними передумовами Відродження були насамперед демократичні засади італійських міст, що ґрунтувалися на принципах самоуправління.

Розпочиналася епоха Відродження в останній чверті ХІІІ ст. і продовжувалася до XVI ст. у країнах Західної Європи, а в східноєвропейському регіоні Відродження тривало до ХVII ст. Дослідники поділяють культуру Відродження на кілька етапів. Кожен з них характерний своєю специфікою та здобутками. Перший — Проторенесанс (кінець XIII—XIV ст.), другий — ранній Ренесанс (XV ст.), третій — високий Ренесанс (кінець XV — 30-ті роки XVI ст.) четвертий — пізній Ренесанс (до кінця XVI ст.).

Від XV ст. ідеї ренесансного гуманізму, його світоглядні засади й естетично-художні принципи поширювалися в інших країнах Західної Європи, засвідчуючи становлення світської культурної парадигми. Зростав масштаб домінування ідей Ренесансу в філософії, гуманітарних науках, природознавстві, естетиці й мистецтві, в стилі життя, етичних та естетичних ідеалах епохи. Найяскравішими виразниками духу Відродження в Італії були Данте (від його творчості Відродження розпочинає відлік), Петрарка, Бокаччо, Альберті, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело Буонаротті, Марсіліо Фічіно, Джованні Піко де ла Мірандола, Джордано Бруно, Томазо Кампанелла. У Німеччині видатним представником ренесансної естетики був Альбрехт Дюрер, Англії — Вільям Шекспір, Франції — Франсуа Рабле, Іспанії — Мігель Сервантес. О. Лосєв зауважує: "Вже за поверхневого розгляду матеріалів Західного Ренесансу... нас дивує величезна і, можна сказати, незчисленна кількість різноманітних імен, країн, періодів розвитку, напрямів і стилів, що зазвичай іменують ренесансними" [14, с. 37].

Саме поняття "ренесанс" (лат. re — знову і nasci — народжуватися) вперше використав Дж. Вазарі у праці "Життєпис найзнаменитіших живописців, скульпторів і зодчих" (1550).

Естетичні ідеї Відродження органічно вплетені у філософські, етичні, соціальні, природничі знання, художню творчість, утворюючи духовний синтез і визначаючи загальне естетичне забарвлення епохи. Тому правомірно зазначити всепроникний характер естетичного, властивий культурі Відродження, що зближує її з культурою античності, живлячись духом якої вона, власне, і формувалась.