Естетика - Мовчан В.С. - 5.4. Естетика митців Високого Відродження

Високе Відродження у культурі Італії характерне особливим розквітом творчості геніальних митців — Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тиціана. У культурі німецького Відродження такою універсальною постаттю був Альбрехт Дюрер. Чуттєва краса світу та людини досягає в їхній творчості вершин досконалості, оскільки постає єдністю художньої ідеї та чуттєво досконалого способу її ідеального буття в мистецтві. Естетична теорія митців — наслідок осмислення закономірностей творчого процесу. Чуттєво-даний образ досконалості, який розробляла естетика гуманізму та неоплатонізму, най-адекватніше втілений мистецтвом у живописному образі краси. Саме живописність становить характерну особливість мистецтва Відродження. Як уже згадувалося, Ренесанс є явищем відходу особи від споглядального способу життя й активним утвердженням діяльного ставлення до світу. Діячі Відродження активно реалізують власні творчі можливості у різних видах творчості, започатковуючи універсалізм особистості, характерний саме для Відродження. Ми вже мали змогу переконатися, що універсальними особистостями були практично всі відомі діячі Відродження: Дайте, Петрарка, Альберті, Мірандола та ін. Особливо вирізняється розвитком універсалізму особистості доба Високого Відродження. Скажімо, Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був художником, скульптором, архітектором, анатомом, математиком, фізиком, природодослідником, інженером, винахідником, ученим-експериментатором і под.

Рукописна спадщина Леонардо да Вінчі засвідчує універсальну обдарованість геніального майстра. Вона містить великий розділ "Наука", а також розділи "Мистецтво" та "Художня проза" [13]. Особливий інтерес для теорії естетики мають праці, присвячені питанням теорії живопису: "Суперечка живописця з поетом, музикантом і скульптором", "Про живопис і перспективу", "Про світло і тінь, колір і фарби", "Про композицію", "Про скульптуру і зодчество" та ін. Митець висуває проблему належності живопису до вільних мистецтв, доводячи правомірність такого бачення, оскільки предметом його є не лише природа, а й "безмежне число речей, які природа ніколи не створювала" [13, с. 242]. Причини, чому живопис не знайшов свого місця серед вільних мистецтв, Леонардо да Вінчі пояснює тим, що не було створено наукового обґрунтування його естетичних засад. Особливе місце живопису серед вільних мистецтв він вбачає у здатності "повідомляти свої кінцеві підсумки всім поколінням всесвіту, оскільки його кінцевий підсумок є предметом здатності зору... а отже, не потребує, як письмо, тлумачників різних мов, а безпосередньо задовольняє людський рід..." [13, с. 243]. Порівнюючи різні мистецтва з властивим їм предметом і засобами зображення, вчений не протиставляє їх одне одному, а зазначає важливість кожного для сприймання та переживання.

У його трактатах звучить думка (вона неодноразово простежується в працях філософів-гуманістів і неоплатоніків) стосовно творчої природи людської особистості, яка у своїх можливостях рівна Богу. "Науки доступні наслідуванню, такі, що з їх допомогою учень стає рівним творцю і також створює свій плід". Стосовно живопису, то, на думку генія, він не піддається копіюванню, а отже, його не можна навчитись. "Він єдиний лишається благородним, він єдиний дарує славу своєму творцю".

Леонардо да Вінчі належить теоретичне обґрунтування специфіки художньо-образної мови живопису, предмета живописного зображення (чуттєва даність явищ світу) та засобів, що надають життєвості зображенням. Живопис він називає наукою. Порівнюючи філософію та живопис, митець наголошує: живопис своїми засобами охоплює істину тих тіл, котрі філософія прагне осягнути, проникаючи всередину цих тіл. Тобто, істину осягають і живопис, і філософія, але кожен володіє для цього власними засобами. Живописець здатний осягати істину й відображати сутність речей, надаючи їм внутрішньої життєвості, в якій відсвічує душа зображеного. Справді, все, що існує у всесвіті як сутність, як явище або як уявлення, художник "має спочатку в душі, потім у руках, котрі настільки чудодійні, що в один і той самий час створюють таку ж пропорційну гармонію в одному-єдиному погляді, яку утворюють предмети" [13, с. 249]. Він розглядає чудодійні властивості ока осягати красу всесвіту, завдяки чому око — це "вікно душі".

Цінність живопису полягає в тому, що, на відміну від речей предметного світу, котрі зазнають руйнування часом, мистецтво увічнює їх красу, а отже, дає оку насолоду від її сприймання. Леонардо да Вінчі розкриває відмінність живопису від поезії у зображенні краси на користь першого, адже остання, називаючи красу окремих предметів, "не може скласти з них гармонійну пропорційність". В об'єктивному аналізі можливостей кожного з мистецтв митець доходить висновку, що кожне має свої можливості відображення краси й істини про речі. І якщо поет опише рай або пекло, то живописець поставить перед людиною речі, котрі мовчки будуть розповідати про насолоди чи жахи [18, с. 257]. Рознюансування відмінностей між поезією, музикою, з одного боку, та живописом — з іншого покликане засвідчити, що живопис має такі самі права називатися вільним мистецтвом, як і вони.

Велика увага в трактатах приділяється питанням професіоналізму в мистецтві, зокрема висуваються вимоги до живописця відповідати своєму призначенню, а отже, не лише вміти малювати, покладаючись на судження ока, а й мати знання про предмети, що зображуються. На цій підставі живопис розглядається і як мистецтво, і як наука. Пояснюючи, чому живопис є наукою, Леонардо да Вінчі визначає ті засоби творення живописного образу, без котрих існування цього мистецтва загалом неможливе. Він називає їх "десятьма категоріями ока". Це наука про перспективу, пропорції, світло й тіні, про колір і фарби, зображення фігур і обличчя, про композицію та ін. Авторський аналіз мови живопису цінний не лише як практичні настанови для живописця, не лише як підсумок власних пошуків і творчих здобутків митця у мистецтві живопису. Теоретична цінність трактату полягає в тому, що він обґрунтовує естетичні особливості мистецтва живопису та його рівноправність з-поміж інших вільних мистецтв.

Видатним теоретиком естетики був німецький художник Альбрехт Дюрер (1471—1528). Його творчість складалася під впливом мистецтва італійського Відродження. Однак він створив власний стиль і свою проблематику, що розкривала своєрідність німецького гуманізму та реформаційного руху в Німеччині. Значущі його праці з питань теорії живопису — трактат "Керівництво до вимірювання" та "Чотири книги про пропорції", фрагменти незакінченої праці "Книга про живопис". Трактати А. Дюрера мають більш прикладний характер порівняно з трактатами Леонардо да Вінчі, сповненими філософської глибини. Дюрер дає митцям практичні настанови про моделювання людської фігури та пропорційні відношення її частин, про колір та світлотінь і техніку творення об'ємності живописних зображень.

Гуманістичний погляд на людину та її творчі можливості А. Дюрер обґрунтовує в аспекті, спорідненому з італійським гуманізмом. Він бачить людину здатною пізнавати істину й відтворювати її в чуттєво-образному способі, вважаючи, що необхідними умовами для цього є "бажання багато знати і через це осягнути істинну сутність усіх речей" [15, с. 322]. Потребу знати він вважає закладеною в природі людини. Однак умова здобуття істини, на його думку, є навчання і вправи з удосконалення знань та умінь. Велику увагу художник приділяє зору як джерелу знання про світ, називаючи зір (ймовірно, не без впливу ідей Леонардо да Вінчі) "почуттям людини", тобто розглядає його як синтез чуттєвих й інтелектуальних здібностей людини. Так само близька до Леонардо да Вінчі ідея про своєрідність живописного образу, що дає цілісний образ предмета, на відміну від слухових вражень про нього. Синтез почутого та побаченого створює повноту знання про явище та глибину враження про нього. Завдяки очам, наголошує А. Дюрер, у нашу душу проникає всяка фігура, яку ми бачимо. Звернемо увагу: йдеться саме про здатність живопису як зорового мистецтва організувати духовний настрій людини, формувати її небайдуже ставлення до предмета сприймання. Однак цій меті слугує не будь-яке зображення, а лише те, що відповідає поняттю про красу. "Гарну фігуру створюють правильні пропорції, і це не лише в живопису, айв усіх речах, котрі можуть бути створені" [15, с. 322].

У трактаті "Керівництво до виміру" А. Дюрер, так само, як і Леонардо да Вінчі, вважає, що навчання мистецтва живопису лише на основі повсякденної практики, без вивчення теорії, не здатне сформувати справжнього живописця, оскільки він не спроможний діяти помірковано, тобто дотримуватися логіки предмета зображення, а натомість дослухається лише власної примхи [15, с. 326]. Логіка зображення зумовлена логікою предмета зображення. Мовиться про душу, або сутність предмета зображення, яка відсвічує в зображеному, на що звертав увагу також Леонардо да Вінчі. Акцент на знанні законів художнього зображення, тобто законів мови живописного мистецтва та практичні й теоретичні настанови стосовно науки справді мистецького зображення становлять зміст трактату "Чотири книги про пропорції". Актуально в контексті сьогодення звучить така думка А. Дюрера: "...He маючи правильної основи, ти не можеш зробити нічого правдивого і хорошого, навіть якби ти володів кращими в світі навичками свобідної роботи. Це пастка, яка погубить тебе" [15, с. 343].

Звернемо увагу на перегук думок Леонардо да Вінчі та А. Дюрера, що ми вже зазначали. Митці відкрили закони художнього формування образу в живопису, визначили їх як умову естетично-художньої виразності та глибини художнього твору і як умови існування мистецтва живопису загалом. Це був вагомий доробок у теорії естетики митців Відродження. Значним внеском естетики Ренесансу в теорію мистецтва й естетику стало подолання середньовічної канонічності мистецтва та творення підстав для свободи художньої творчості.