Естетика - Мовчан В.С. - 5.5. Естетичні ідеї ренесансної натурфілософії

Новий етап у розвитку естетики Ренесансу пов'язаний з творенням філософських і натурфілософських систем XVI ст. Видатними представниками філософії цього періоду були вчені та мислителі: Дж. Бруно, Т. Кампанелла, Ф. Патриці, Т. Мор, М. Монтень. У спадщині названих філософів немає спеціальних праць з теорії естетики. Однак їх космогонічні та соціально-етичні побудови органічно охоплюють естетичні ідеї. Як зазначає О. Лосев, нові тенденції у розвитку філософії були пов'язані з опорою на чуттєвий досвід й експеримент (завдяки розвинутому на той час математичному природознавству). Новою тенденцією філософії та естетики було трактування світу без усілякої опори на категорію особистості, отже, й безособово. Світ, який утверджувався в італійському пантеїзмі, був одушевленим і побудованим на безособовому принципі [14, с. 453]. Перший з-поміж найвидатніших філософів цього напряму — Джордано Вруно (1548—1600), автор праць "Про безконечність, всесвіт і світи", "Про героїчний ентузіазм", "Бенкет на попелищі", "Вигнання торжествуючого звіра", "Про безмірне і незчисленне", "Про трояке, найменше і про світ", "Про монаду, число і фігуру". Філософія Дж. Бруно не розглядає ані особи творця світу, ані ізольованого чуттєвого досвіду, а увесь неоплатонізм набуває надзвичайної моністичної форми, причому безособової [14, с. 453].

Дослідники філософії Дж. Бруно зауважують естетичну спрямованість його праць і виокремлюють два її аспекти. По-перше, стиль творів вирізняється поетичністю: багатством образних порівнянь, алегорій, виявів настрою. По-друге, естетичною є спрямованість змісту праць філософа. Останнє зумовлене пантеїстичним світорозумінням. Бога і природу вчений розглядає як тотожні явища. Божественне начало розчинене в природі. За словами Дж. Бруно, Бог перебуває не поза природою і не над нею, а всередині неї самої. "Бог є безконечне в безконечному: він перебуває всюди і повсюдно, не зовні й не над, а як найприсутніший..." [4]. Пантеїстичне витлумачення природи зумовлює погляд на неї як живе і духовне начало, сповнене потреби розвитку та самовдосконалення. На цій підставі філософ вважає природу вищою за мистецтво. Цей погляд цікавий тим, що прокладає шлях розумінню творчості як неусвідомленого поривання, адже саме така властивість характерна для природи. У праці "Про безмірне і незчисленне" Дж. Бруно зауважує: "Мистецтво під час творчості розмірковує, мислить. Природа діє не розмірковуючи, зразу... Мистецтво перебуває поза матерією, природа — всередині матерії, окрім того: вона сама є матерія". Філософ вбачає природу "внутрішнім майстром, живим мистецтвом". "Природа — це Бог у речах". Розуміння природи як носія творчих потенцій і прославлення її "належить до кращих сторінок філософської естетики Відродження — тут зароджується матеріалістичне розуміння краси та філософії творчості", — вважають дослідники [4, с. 158]. Видається, Дж. Бруно у названій праці висуває ідею інтуїтивізму як умову творчості, протиставляючи митцеві природу, що "не розмірковує, вагаючись і обдумуючи, а з легкістю все створює з себе самої". Митець, який замислюється над своїм твором, на думку Дж. Бруно, насправді ще не є творцем: "Не є вправними ті живописець і музикант, котрі замислюються, — це означає, що вони лишень почали вчитися" [4, с. 158—159].

Рух філософ розглядає як форму буття, а різноманітність його виявів — як джерело насолоди. Зміна однієї крайності на іншу, рух від однієї протилежності до іншої задовольняється завдяки своїм серединам. "...Наскільки велика спорідненість між крайнощами, ми можемо спостерігати з того, що вони швидше сходяться між собою, ніж подібне з подібним собі".

Обґрунтована Дж. Бруно ідея "героїчного ентузіазму" має пантеїстичне підґрунтя й оперта на платонівську ідею "пізнавального безумства". На думку Дж. Бруно, філософське пізнання потребує особливого духовного піднесення почуттів і думок, що забезпечують "пригадування" про істинну красу і добро (автор дотримується відомої ідеї Платона, сформульованої у трактаті "Федр" стосовно пізнання як "пригадування" душі про вище, істинне буття). Близькою до Платона є думка Дж. Бруно щодо ієрархічних сходинок краси. Він згідний з Платоном у тому, що чуттєву красу, зокрема красу тіла, вважає лише нижчою сходинкою в ієрархії краси, яка веде до краси душі.

Натурфілософська позиція Дж. Бруно виявляє себе в тому, що краса тілесна постає для філософа "виявом краси духу". Почуття небайдужості, спричинене тілесною красою, зауважує філософ у праці "Про героїчний ентузіазм", має духовний характер, оскільки зумовлюється "певною духовністю", видимою в ньому, яку ми називаємо красою. "...Полягає вона не в більших і менших розмірах, не у визначених кольорах і формах, а в деякій гармонії та узгодженості частин і фарб" [9, с. 169]. Звернемо увагу на згадану автором об'єктивність ознак предмета: вони зумовлені відношенням частин в об'єкті й постають як гармонія їх, що зумовлює гармонійну в собі життєвість предмета небайдужого відношення.

Відомим представником ренесансного пантеїзму був Франческо Патриці (1529—1597). Його філософія позначена вираженим впливом античного неоплатонізму, зокрема ідей філософії Плотина про діалектику першоєдиного. Естетичні аспекти його філософії відображені в утвердженні чуттєвої краси світу та радості від його сприймання. Особливо цінними філософ вважає зорові враження, що відповідало духу Ренесансу. "Всяке пізнання бере початок від розуму і почуттів. Серед почуттів і за шляхетністю природи, і за перевагою сил, і за гідністю дій перше місце належить зору. Перше, що сприймає зір, — це світло і сяйво" [1, с. 149]. Світлої сяйво слугують джерелом милування і захоплення. Від світла, першого з чуттєво сприйманих речей, відкритого почуттям і пізнанню, зазначає Ф. Патриці, ми починаємо основи нашої філософії. У XX ст. побачив світ незакінчений твір Ф. Патриці "Любовна філософія", в якому моральна й естетична проблематика поєднані на основі ідеї переживання почуття любові до себе самого (філавтія). Це почуття філософ вважає основою пізнання іншої людини та переживання її буття.

У низці духовних феноменів, що дають змогу поглибити знання закономірностей ренесансного типу свідомості, важливе значення мають соціально-політичні утопії. У цілісних естетичних формах вони відображали уявлення про можливу досконалість соціального життя ("Утопія" Т. Мора, "Місто Сонця" Т. Кампанелли, "Телемське аббатство" Рабле). Естетика Томмазо Кампанелли (1568—1639) дотримується неоплатоністичного розуміння буття як ієрархічного, оскільки вважає його результатом еманації з першоєдиної сутності. У його філософії відображено активний вплив емпіризму, що зумовив внутрішні суперечності погляду на світ. З одного боку, філософ ставить над світом особистісного Бога, а з іншого — утверджує цінність чуттєвих вражень про світ. Тому це заважало пізнанню закономірностей дійсності на основі логіки понять, обмежувало пізнання лише чуттєвими враженнями, не даючи змоги осягати сутності речей і явищ. Виражене естетичне спрямування має соціальна утопія Т. Кампанелли "Місто Сонця". У творі змодельовані людські стосунки, що допомагають уникати ворожнечі й конфліктів, будувати життя на засадах краси і злагоди. Названі риси характерні також для твору Томаса Мора (1478—1535) "Утопія", де розглянуто проблеми джерел насолоди життям, багато в чому подібні до ідей Л. Валли, висловлених у трактаті "Про насолоду". Моральне й естетичне у книзі Т. Мора органічно поєднані. Краса живиться моральністю ставлення людини до життя та його цінностей. Цінність праць названих філософів полягає в тому, що вони підносяться до гуманістичного осмислення проблем соціального життя в сенсі цінності людини та важливості творення гідних умов її життя, виходячи за межі ренесансного розуміння людини як творця себе самої.