Європейська та євроатлантична інтеграція України - Кордон М.В. - Історія створення і розвитку HATO

Історія створення і розвитку HATO

Організація Північноатлантичного договору (HATO - North Atlantic Treaty Association), яку також називають Північноатлантичним альянсом, була заснована 4 квітня 1949 року. її засновниками стали дванадцять країн:

- дві північноамериканські країни - США, Канада;

- три країни Західної Європи - Франція, Італія, Великобританія;

- три країни Бенілюксу - Бельгія, Нідерланди, Люксембург;

- три країни Північної Європи - Норвегія, Ісландія, Данія;

- одна країна Південної Європи - Португалія.

Договір підписали у Вашингтоні, через це його часто називають Вашингтонським договором. Він передбачав взаємний захист і колективну безпеку. Колективна оборона залишається головним завданням Альянсу Договір безстроковий. Це був перший союз післявоєнного часу. Приводом для його створення стала холодна війна, розмах якої весь час збільшувався. Оскільки західноєвропейські країни почували себе надто слабкими для індивідуального захисту, вони в 1947 році почали створювати структуру для співробітництва в захисті. В березні 1948 року п'ять країн - Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди і Великобританія підписали Брюссельський договір. Він і став основою для НА ТО роком пізніше.

Договір поважає індивідуальні права всіх держав-членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання згідно зі статутом ООН. Він зобов'язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

НАТО є втіленням життєво важливих партнерських відносин між Європою і Північною Америкою. Це - міст через Атлантику. Північноатлантичний договір містив чотирнадцять загальних статей.

Найвідомішою є п'ята стаття. В ній говориться про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї. Вона відома під назвою "ядерна парасолька США". Така норма повністю відповідає Статутові Організації Об'єднаних Націй (ООН), котрий визнає "невід'ємне право на індивідуальну або колективну оборону, якщо відбудеться військовий напад на Члена Організації.

Ключовими є також статті 1 та 2. Стаття 1 констатує, що держави - члени НАТО - зобов'язуються "вирішувати всі міжнародні спори, учасником яких вони можуть стати, мирними засобами і таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість, а також утримуватись від погроз силою чи застосуванням сили у будь-який спосіб, несумісний з цілями Організації Об'єднаних Націй".

Стаття 2 фіксує намір держав - членів НАТО - сприяти "подальшому розвитку мирних і дружніх міжнародних відносин, зміцнюючи свої незалежні інституції, домагаючись кращого .розуміння принципів, на яких ці інституції засновані, та створюючи умови для забезпечення стабільності і добробуту."

Альянс ніколи, навіть у роки "холодної війни", не використовував військову силу ані проти третіх країн, ані, тим більше, проти своїх держав-членів. Зобов'язавши Північну Америку захищати оборону Західної Європи, Альянс довів, що будь-яке намагання політичного та військового тиску на Західну Європу приречене на поразку. Водночас у такий спосіб було гарантовано, що політика окремих країн у галузі оборони поступово стане більш гармонійною та взаємозалежною.

Роль НАТО як політичного та військового союзу полягала у забезпеченні колективної, оборони від будь-якого можливого прояву агресії та підтриманні безпечного середовища для розвитку демократії та економічного зростання. Для стабілізації економіки західноєвропейських країн у період з 1947-го до 1952 р. були виділені кошти у рамках плану Маршалла. За словами тодішнього президента США Гаррі С.Трумена, план Маршалла та НАТО - "дві половинки одного горіха".

У 1949 р. у Вашингтоні було заплановано п'ять головних вимог, яких мусила дотримуватися кожна країна - член НАТО:

- ринкові відносини;

- достатньо сильні демократичні інститути;

- обов'язковий цивільний контроль над сферою безпеки й оборони;

- відсутність територіальних претензій і конфліктних ситуацій з країнами - сусідами;

- забезпечення прав людини як головний лейтмотив цього об'єднання.

Отже, Альянс заснований на принципах демократії, індивідуальної свободи і верховенства права.

Від часу утворення НА ТО Альянс приймав нових членів п'ять разів: в 1952, 1955, 1982, 1999 та 2004 роках. Перший раунд розширення відбувся 1952 року, коли до Альянсу вступили Греція і Туреччина. Це дало можливість поширити зону безпеки і стабільності на Південно-Східну Європу. Три роки по тому, 1955 року, п'ятнадцятим членом НАТО стала Федеративна Республіка Німеччини.

Іспанія стала шістнадцятим членом НАТО, коли вступила до Альянсу в 1982 році. Після возз'єднання Німеччини 1990 р. цілісна Німеччина, включно з територією колишньої Німецької Демократичної Республіки, стала членом НАТО.

Завдяки членству в Альянсі країни Західної Європи та Північної Америки не лише спільно забезпечували власну оборону, але й спромоглися досягти небаченого рівня стабільності. Фактично, безпеку, яку гарантувало НАТО, можна назвати "киснем процвітання'', який створив основу економічного співробітництва та подальшої інтеграції країн. Адже НАТО створювався не тільки як військова організація, а й з метою політичного, економічного і соціального зв'язку між країнами Альянсу. А на початку 90-х рр. Альянс сприяв припиненню холодної війни та усуненню ліній розподілу на європейському континенті.

Падіння Берлінського муру і розпуск Варшавського пакту після закінчення холодної війни відкрили можливість подальшого розширення НАТО. Нові демократичні держави Центральної та Східної Європи прагнули вступу до НАТО з метою інтеграції до євроатлантичних інституцій і гарантування своєї безпеки. З розпадом Варшавського договору в 1991 р. НАТО разом з іншими організаціями, такими як Організація з безпеки і співробітництва в Європі, планує політику з меншою загрозою континентальній безпеці.

1995 року Альянс оприлюднив результати проведеного Дослідження про розширення НАТО, в якому було розглянуто переваги прийняття нових членів і шляхи їх приєднання до Альянсу. За висновками Дослідження, закінчення холодної війни створило унікальну можливість розбудови надійнішої системи безпеки в євроатлантичному регіоні, а розширення НАТО сприяло б зміцненню стабільності і безпеки для всіх.

Чеську Республіку, Угорщину і Польщу запросили розпочати переговори про вступ на Мадридському саміті Альянсу 1997 року, а 12 березня 1999 року ці країни стали першими колишніми членами Варшавського пакту, які вступили до НАТО. Кількість членів організації була доведена до дев'ятнадцяти.

Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північноатлантичний договір. На Вашингтонському саміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята "Нова стратегічна концепція" передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе "поза законом", порушивши систему міжнародного права, встановлену після Другої світової війни. Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Румунію, Словаччину та Словенію запросили розпочати переговори про вступ на Празькому саміті Альянсу 2002 року, а 29 березня 2004 року ці країни офіційно стали членами НАТО. Це був п'ятий, наймаштабніший раунд розширення в історії Альянсу. Під час спеціальної церемонії у Вашингтоні прем'єр-міністри сімох нових країн вручили свої інструменти про приєднання держсекретареві США, оскільки оригінал Північноатлантичного договору зберігається у США. Таким чином, наразі 26 держав Європи та Північної - Америки є членами НАТО. Вони мають понад 860 млн. населення. Сукупний внутрішній валовий продукт цих країн становить близько 43 % від світового внутрішнього валового продукту. Вісім з десяти найрозвинутіших держав світу є членами НАТО.

Отже, до НАТО вступили три пострадянські країни - Латвія, Литва, Естонія, колишні соціалістичні - Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Всі вони, крім Угорщини, слов'янські. Членами НАТО стали православні країни - Румунія і Болгарія, ще раніше - Греція.

Сім нових країн - членів та інші держави-кандидати були учасницями програми НАТО "План дій щодо членства", яку було впроваджено у 1999 році з метою надання допомоги заінтересованим країнам-партнерам щодо їхньої підготовки до можливого вступу до Альянсу. У рамках цього Плану країни-кандидати отримують практичні консультації та цільову допомогу. У свою чергу країни-кандидати мають досягти певних політичних цілей, як-то мирне розв'язання територіальних суперечок, забезпечення поваги до демократичних процедур та верховенства права, встановлення демократичного контролю над збройними силами тощо. Участь у Плані не є автоматичною гарантією майбутнього вступу, проте значною мірою сприяє проведенню адаптації збройних сил та підготовці до виконання обов'язків та зобов'язань, що випливають із членства в Альянсі.

НАТО залишається відкритою для подальшого розширення і продовжуватиме політику зміцнення існуючих та налагодження нових партнерських відносин. НАТО оцінює кандидатуру кожної країни індивідуально, на основі досягнень у виконанні ППЧ* Країни можуть потім отримати офіційне запрошення НАТО розпочати переговори про вступ до Альянсу. Після отримання запрошення основні етапи процесу такі:

- переговори про вступ з представниками НАТО;

- запрошені надсилають листи про наміри до НАТО, разом з графіками термінів завершення реформ, що здійснюються у межах процесу ППЧ;

- країни НАТО підписують протоколи про вступ;

- країни НАТО ратифікують протоколи про вступ;

- генеральний секретар запрошує потенційних нових членів приєднатися до Північноатлантичного договору;

- запрошені приєднуються до Північноатлантичного договору відповідно до їхніх національних процедур;

- після передачі офіційних інструментів приєднання до Державного департаменту США, який є депозитарієм Договору, запрошені стають членами НАТО.

Не є членом НАТО і Європейського Союзу Швейцарія. Фінляндія, Австрія і Швеція, хоч і не є членами НАТО, але фактично перебувають під його захистом, позаяк входять до Євро-союзу.

Стати членом НАТО досить не просто. Для цього необхідно не тільки поділяти основні демократичні цінності, а й відповідним чином реформувати суспільство та економіку, організувати армію. Процес вступу до Альянсу - прозорий. У НАТО вступають не країни і не уряди, а демократичні суспільства і національна згода, детермінована новою свідомістю і свідомим вибором. Альянс нікого не примушує до вступу. Бажання ввійти до НАТО є особистою справою кожної держави. Разом з тим досвід країн Центральної та Східної Європи довів, що євроатлантична інтеграція — це найшвидший шлях до демократії та процвітання.

Основні проблеми, які спричинили розмежування Європи за часів холодної війни, полягали в ідеологічному, політичному та військовому протистоянні між Сходом та Заходом. Відколи внаслідок широкомасштабних змін холодна війна була припинена, НАТО запровадило в життя низку ініціатив, спрямованих на зміцнення безпеки і стабільності шляхом створення установ, які забезпечили б ведення діалогу, зміцнення довіри та розвиток співпраці з колишніми противниками, а також іншими європейськими країнами і сусідніми державами у Середземномор'ї, тобто охоплюючи йде більш широкий регіон.

Найпершим кроком у цьому напрямі стало утворення у 1991 році Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС), перейменованої ЗО травня 1997 р. на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). Вона стала центральним форумом для ведення консультацій та втілення співпраці між НАТО та країнами - не членами в усьому євроатлантичному регіоні. До цих країн належать: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Хорватія, Грузія, Казахстан, Киргизька Республіка, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія (Туреччина визнає Республіку Македонія за її конституційною назвою), Туркменістан, Україна, Узбекистан.

НАТО ініціювала діалог з сімома країнами Середземномор'я, що відбиває погляд Альянсу на те, що європейська безпека тісно пов'язана з безпекою і стабільністю у Середземномор'ї. Країни, що входять до так званого "Середземноморського діалогу": Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко і Туніс.

У 1994 році НАТО запровадило ініціативу, відому під назвою "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Ця програма має на меті допомогти країнам-учасницям реструктуризувати їхні збройні сили таким чином, щоб вони були здатними відігравати належну роль у демократичному суспільстві та брати участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО. Враховуючи індивідуальні потреби кожної окремої країни, програма надає змогу практичного співробітництва у багатьох галузях, тобто країни-учасниці можуть на власний розсуд обирати обсяги та тематику заходів у рамках програми, у яких вони бажають брати участь, виходячи із своїх потреб.

Конкретні зобов'язання учасників ініціативи "Партнерство заради миру":

- сприяти гласності у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі;

- забезпечити демократичний контроль над збройними силами;

- підтримувати готовність та військовий потенціал, необхідні для участі в операціях під егідою ООН, ОБСЄ;

- розвивати відносини військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спрямованих на посилення можливостей учасників ініціативи здійснювати місії в таких галузях, як підтримка миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції та інші місії, щодо яких може бути досягнута домовленість;

- підготувати, в довгостроковій перспективі, підрозділи, здатні більш ефективно співпрацювати з силами НАТО.

На демократичний характер Альянсу вказує той факт, що всі, без винятку рішення в НАТО приймаються тільки консенсусом. Це означає, що усі рішення мають бути одностайними. Не можна примусити якусь державу-члена діяти всупереч власній волі та бажанням. Кожна країна - член НАТО має право вето. Це дає змогу заблокувати будь-яке неприйнятне для неї рішення альянсу. Внаслідок цього часто виникає потреба у проведенні тривалих консультацій, обговорень, дискусій, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечні переваги. По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн - членів Альянсу. По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою усіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.

Найвищий орган, що ухвалює рішення в НАТО, - це Північноатлантична рада, до складу якої входить по одному Постійному представнику з боку кожної країни - члена Альянсу. Постійний представник має ранг посла, а в роботі йому допомагає національна делегація у складі дипломатичного персоналу та радників з питань безпеки. Рада засідає на рівні послів щонайменше раз на тиждень, а зазвичай - ще частіше. Також відбуваються регулярні засідання Ради на рівні міністрів закордонних справ та оборони, а час від часу - на рівні глав держав та урядів.

Як правило, Рада збирається для обговорення питань, що зачіпають спільні інтереси або потребують колективних рішень. її засідання відбуваються з дотриманням мінімуму формальностей, а дискусії проводяться в атмосфері прямоти і відвертості. Не існує жодних обмежень щодо тем порядку денного. Кожна країна вправі поставити вимогу про скликання засідання Ради, коли виникає серйозна справа, яку, на її думку, Альянс повинен розглянути. Рішення в НАТО приймають політичні, а не військові структури. Військові виконують рішення політиків.

НАТО очолює Генеральний секретар, якого призначають терміном приблизно на чотири роки. Він є міжнародною посадовою особою найвищого рівня. Генеральний секретар обирається з числа видатних державних діячів однієї з країн - членів Альянсу. Будучи головною виконавчою особою, він головує на засіданнях Північноатлантичної ради та інших ключових органів Альянсу та сприяє досягненню консенсусу країнами - членами НАТО. Стосовно управління щоденною діяльністю Генеральному секретареві допомагає Міжнародний секретаріат, що складається з експертів та посадовців з країн - членів НАТО. Посаду Генерального секретаря НАТО обіймає Лап де Хооп Схеффер. Його офіційний вступ на посаду відбувся 5 січня 2004 р. Він є громадянином Нідерландів.

Потрібно взяти до уваги таке. НАТО не має власних збройних сил. Елементами його військової структури є національні збройні сили, а завданням - об'єднати та координувати їх у випадку війни. Більшість сил, наданих у розпорядження НАТО, весь час залишається лід національним командуванням та управлінням, окрім випадків, коли країни - члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під проводом НАТО, починаючи від - колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру. Політичні та військові структури НАТО забезпечують довготермінове планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатними виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань та навчань.

Найпоширенішим стереотипом є твердження про те, що НАТО - військовий агресивний блок, де провідну роль відіграють США. Це було правдою до кінця "холодної війни". Нині НАТО - не американська організація, а оборонно-політичний альянс. Внесок США становить лише 25 % бюджету НАТО, а решту вкладають європейські платники податків. Тож європейці повноправно вирішують питання колективної безпеки, виходячи, передусім, із власних національних інтересів. Рішення щодо участі у військових операціях Альянсу кожна країна-член приймає самостійно. Примусити до цього жодного зі своїх членів НАТО не може. Навіть якщо військову операцію розпочато, це не означає, що всі країни-члени є її учасниками. Наприклад, Бельгія, Франція та Німеччина не брали участі у війні в Іраку46.

Штаб-квартира НАТО розміщена у Брюсселі (Бельгія). Вона є політичним штабом Альянсу та постійним місцем перебування Північноатлантичної ради. Тут розміщені постійні представники, національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, військові представники держав членів НАТО, голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб. У цьому приміщенні також працюють дипломатичні місії або контактні представники країн-партнерів, Відділ консультацій, командування та управління (С3) інші агентства НАТО.

У штаб-квартирі НАТО постійно працюють близько 3150 осіб, з них приблизно 1400 - це члени національних делегацій та національні військові представники у НАТО. Близько 1300 осіб працюють у Міжнародному секретаріаті та інших структурних підрозділах штаб - квартири, 350 осіб обіймають посади в Міжнародному військовому штабі, з них - 80 цивільних. Члени національних дипломатичних місій або контактних представництв держав-партнерів також працюють у приміщеннях штаб-квартири.

Майбутні члени НАТО мають відповідати базовим принципам, втіленим у Вашингтонському договорі, таким як демократія, свобода особи та іншим відповідним положенням, викладеним у преамбулі до Вашингтонського договору.

Від країн-претендентів очікується, що вони будуть:

1) вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом;

2) демонструвати відданість принципам верховенства права та прав людини;

3) вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин, поважати права національних меншин відповідно до принципів, що розроблені ОБСЄ;

4) встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами;

5) утримуватися від Загрози силою чи застосування сили будь-яким .чином, що не відповідає цілям ООН;

6) сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інституцій та завдяки сприянню зміцненню стабільності й благополуччя;

7) продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у роботі Ради євроатлантичного партнерства, в програмі "Партнерство заради миру" та розвитку співробітництва з краї-нами-партнерами, що не є членами НАТО;

8) демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання Принципів економічної свобода, соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля;

9) робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також будуть готові взяти на себе зобов'язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності;

10) належним чином брати участь у роботі установ НАТО;

11) прагнути до здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності;

12) створювати через національну програму необхідну структуру з питань планування та виконання таких оборонних бюджетів, які б відповідали визначеним пріоритетам у сфері оборони та передбачали б відповідні схеми навчання для ознайомлення персоналу з існуючими в НАТО практикою та процедурами з метою підготовки до можливої в майбутньому участі в роботі структур Альянсу;

13) знайомитися з належними правовими механізмами та угодами, якими керується НАТО для забезпечення співробітництва в своїй структурі та формальним юридичним процесом, що передує членству. Після завершення належних процедур нові члени приєднуються до Північноатлантичного договору.

НАТО проводить таку діяльність: - здійснює миротворчі операції для врегулювання конфліктів, зосереджуючись на забезпеченні постконфліктного будівництва;

- бореться з міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення, нелегальним обігом наркотиків, торгівлею людьми, незаконним відмиванням грошей;

- впроваджує міжнародні освітні та наукові програми;

- надає гуманітарну допомогу країнам, що постраждали від стихійних лих і техногенних катастроф;

- сприяє демократичному розвиткові країн, дотриманню основних прав людини, боротьбі з корупцією, ефективному державному управлінню.

Базові елементи нової конфігурації міжнародних відносин і український інтерес:-

а) НАТО стає базовою структурою не тільки європейської, а й глобальної колективної безпеки;

б) розширення традиційної сфери відповідальності НАТО, поширення НАТО на Схід за рахунок нових членів;

в) новий формат відносин НАТО і Російської Федерації з елементами інтеграції останньої в систему прийняття рішень Альянсу;

г) інтенсивне зближення Російської Федерації та США, яка може набути рис реального стратегічного партнерства;

д) геополітична експансія США в регіони Центральної Азії та Кавказу (за умови узгодження інтересів Заходу та Російської Федерації).

НАТО — структура європейської колективної безпеки. Колективна оборона залишається головним завданням Альянсу. НАТО зобов'язується захищати країни-члени Альянсу від агресії чи від загрози нападу на них, а також притримується принципу, що напад на одну чи декілька країн-членів НАТО буде розцінюватися як напад на усі країни Альянсу. За допомогою НАТО було припинено криваві конфлікти у Боснії та Косово, а також громадянську війну у колишній Югославській Республіці Македонії. В наш час сили під егідою НАТО допомагають забезпечувати стабільність у Косово, Іраку та Дарфурі. Із серпня 2003 р. НАТО здійснює керівництво міжнародними силами сприяння безпеці, що діють за мандатом ООН і мають завдання допомагати перехідному уряду Афганістану та місій ООН у гарантуванні безпеки в Кабулі та довкола нього. Це перша місія поза євроатлантичною зоною в історії НАТО. Міжнародні сили сприяння безпеці також надають допомогу Афганістану у розбудові ефективних структур національної безпеки. Ведення діалогу та співпраця з країнами, що не є членами НАТО, допомагає подолати розколи, які виникли під час холодної війни, а також поширити безпеку та стабільність далеко за межі кордонів НАТО.

Нині найбільшу загрозу міжнародній безпеці створюють тероризм, розповсюдження зброї масового знищення та засоби ЇЇ доставки. Північна Америка і Європа разом протистоять цим загрозам. Нині жодна країна світу неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. Автономні системи національної безпеки виявляються малоефективними. Національна безпека будь-якої країни сьогодні неможлива без тісної співпраці з впливовими міжнародними структурами безпеки. Навіть наймогутніші держави світу змушені формувати коаліції для протистояння новим загрозам у сфері безпеки. Відповідь на виклики часу полягає у тіснішому об'єднанні демократичних країн на основі спільних цінностей. З огляду на нові загрози, що постали перед людством, жодна країна не може залишатися осторонь розвитку глобальних процесів.

Альянс виступає незамінним знаряддям захисту свободи і безпеки. НАТО бере участь у боротьбі з тероризмом, забезпеченні стабільності у багатьох регіонах світу. Розвиток подій у світі та на Європейському континенті протягом останніх років засвідчив, що НАТО є одним з найважливіших елементів глобальної безпеки і міжнародних відносин, основною найефективнішою структурою, навколо якої починає викристалізовуватися процес формування нової архітектури євроатлантичної системи безпеки. Головне завдання, яке вирішує Альянс, це перетворення з організації, що виникла у відповідь на загрози холодної війни, у структуру політично-воєнного характеру, яка спроможна ефективно протистояти новим загрозам. Згідно Воєнної концепції оборони проти тероризму НАТО має бути готовий до проведення операцій з попередження тероризму, антитерористичних операцій, операцій з урегулювання криз та наслідків терористичної діяльності, а також "операцій взаємодії*". Підвищити ефективність операцій НАТО та поглибити партнерські відносини мав на меті Стамбульський саміт НАТО, який відбувся 28-29 червня 2004 р. і в якому взяли участь лідери 26 країн - членів Альянсу.

Після розпаду колишньої Югославії Альянсу довелося приділити Балканам чимало уваги та зусиль. НАТО тричі вдалося до військового втручання з метою припинення або запобігання конфліктам у цьому регіоні - у 1995 році у Боснії та Герцеговині, 1999 року у Косово та 2001 року у колишній Югославській Республіці Македонія - а нині проводить дві миротворчих місії, здійснюючи управління Силами стабілізації (СФОР) на території Боснії та Герцеговини та Силами у Косово (КФОР) у південно-сербському краї Косово. Обидві місії спрямовані на підтримання безпечного середовища, у якому усі громадяни незалежно від етнічної приналежності могли б жити в мирі і де за допомогою світової спільноти могла б розвиватися демократія.

Зрозуміло, що у сучасному світі не може бути справжньої безпеки без дотримання основних демократичних прав та свобод. Загроза тероризму змусила євроатлантичну спільноту ще тісніше згуртуватися навколо системи спільних цінностей. Ця загроза поставила питання дуже гостро: людина має право бути вільною, має право на особисту безпеку. За влучним висловом одного з відомих європейських політиків, якщо ми поступимося одним з цих засадничих прав, ми ризикуємо втратити і свободу, і безпеку. Заходи безпеки жодним чином не можуть призводити до обмеження демократії.

НАТО співпрацює з Європейським Союзом. Перед розширенням обох організацій навесні 2004 р. вони мали 11 спільних членів. Після розширення кількість спільних членів зросла до 19, а з 1 січня 2007 р. -до-21. Це, безсумнівно, привело до розширення співпраці і консультацій з питань, що стосуються усіх аспектів співпраці НАТО-ЄС.

Співробітництво НАТО-ЄС бере початок від 24 січня 2001 р., коли тодішній Генеральний секретар НАТО лорд Робертсон і представники країни, що тоді головувала в ЄС, обмінялися листами, в яких визначались аспекти співпраці і формат проведення консультацій між двома організаціями. Відтоді динаміка розвитку співпраці зростала. Цьому, зокрема сприяли:

підписання історичної Декларації НАТО - ЄС про ЄПБО (Європейську політику безпеки та оборони) 16 грудня 2002 р., яка проклала шлях до підписання домовленостей "Берлін - плюс";

підписання Угоди про Безпеку інформації між НАТО та ЄС 14 березня 2003 р.;

ухвалення домовленостей "Берлін — плюс" 17 березня 2003 р., що становлять основу практичної співпраці двох організацій у галузі врегулювання кризових ситуацій.

На основі рішень і висновків Вашингтонського саміту 1999 р. домовленості "Берлін-плюс" визначають структуру співпраці НАТО-ЄС у врегулюванні кризових ситуацій, забезпечують доступ ЄС до колективних ресурсів і потужностей НАТО для очолюваних ЄС операцій. По суті, вони дозволяють Альянсу підтримувати очолювані ЄС операції, в яких НАТО, як організація, не бере участі.

Відносини НАТО-ЄС охоплюють широке коло питань, що становлять спільний інтерес в галузі безпеки, оборони, врегулювання кризових ситуацій, боротьбу з тероризмом, розвиток сумісних і взаємодоповнюючих військових ресурсів, а також планування на випадок надзвичайних ситуацій. Система європейської безпеки на сьогодні і в майбутньому не може існувати незалежно від НАТО.

Політичні принципи стратегічного партнерства НА ТО-ЄС:

- ефективні спільні консультації;

- рівність ЄС і НАТО у процесі прийняття рішень;

- повага до інтересів країн-членів ЄС і НАТО;

- повага до принципів Статуту ООН;

- узгоджена, прозора і координована розробка вимог військової спроможності, спільних для двох організацій.