Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В - Політична економія в Україні

Розвивалася під впливом ідей західноєвропейських шкіл (класичної, марксизму, історичної школи), зумовлювалася проблемами національної соціально-економічної еволюції. Економічна наука розвивалась на університетських кафедрах у Києві, Харкові та Одесі. В наукових працях та лекційних курсах українські професори визначали предмет науки, досліджували економічні категорії, показували значення теорії для пояснення і визначення напрямів розвитку народного господарства. Українські теоретики зазначали, що політична економія сприяє правильному й глибокому розумінню суспільних явищ і практичному вирішенню соціально-економічних проблем. Вони доводили необхідність і прогресивність ринкового господарювання, реакційність феодальних господарських форм.

Поширенню ідей економічного лібералізму в Україні сприяли М. Балудянський, німецькі вчені-економісти, професори Харківського університету Й.М. Лане та Л.К. Якоб.

Важливе значення в історії розвитку класичної політичної економії в Україні мають здобутки Михайла Балудянського

(1769- 1847), уродженця Закарпаття, видатного вченого і громадського діяча, який отримав освіту у Відні, з 1803 р. працював у Петербурзі. Конспекти лекцій і публікації М. Балудянського ("Про національне багатство. Теорія Адама Сміта") дістали назву "економічної системи" - вчення про державне господарство і економічну політику. Основні положення "економічної системи" такі.

o Державне господарство ґрунтується на поєднанні трьох систем: перша виражає багатство народів у грошах, друга - у неперероблених продуктах землі, третя - у міновій вартості всіх виробів. Вчений проаналізував економічні системи, обґрунтовані меркантилістами та фізіократами, зробив висновок про істинність вчення А. Сміта, творчо виклав його основні засади.

o Факторами зростання національного багатства є праця, капітал і земля.

o Джерелами багатства є праця, що виробляє, та обмін, який розподіляє вироблене між верствами суспільства. Праця поділяється на "результативну" та "не результативну". Результативною є будь-яка праця в матеріальному виробництві. Диференціацію заробітної плати пояснював талантом, майстерністю і професіоналізмом. Вчений зробив висновок, що за умов зростання народного багатства плата за працю підвищується, а в умовах кризи знижується.

o Капітал поділяється на "прибутковий" та "безплідний". Нагромадження капіталу є умовою зростання виробництва. Дохід нації, прибутковий капітал і багатство нагромаджуються, коли більше виробляється, ніж споживається. За умови зростання народного господарства прибуток на капітал зменшується, і навпаки.

o Багатство розподіляється між трьома продуктивними класами, а потім відбувається обмін товарами. Гроші не є державним багатством, їх кількість в обігу повинна визначатися державою залежно від стану економіки. Кількість паперових грошей не повинна перевищувати суми золотих і срібних грошей в обігу.

М. Балудянський брав активну участь у розробці багатьох програм та проектів, зокрема фінансової програми, відомої як програма Сперанського. Існує думка, що саме М. Балудянський розробив перший варіант реформ у сфері грошового обігу, кредиту та бюджету, а М. Сперанський лише дещо переробив записку М. Балудянського, і що фінансовий проект слід було б називати "Фінансовим проектом Балудянського - Сперанського".

Иосиф Ланг - перший викладач політичної економії (1806- 1810) Харківського університету. Вважав, що завданням науки є вивчення вільної гри різних інтересів господарських класів суспільства. Для досягнення народного добробуту необхідний державний механізм, що обмежує і управляє приватними інтересами, забезпечує їх рівновагу. Вчений використовував арифметичні та алгебраїчні формули для пояснення економічного розвитку. Його можна вважати попередником математичного напряму в політичній економії1.

Людвіг Якоб викладав політичну економію в Харківському університеті впродовж 1807-1816 pp., використовуючи праці А. Сміта та Ж.Б. Сея. Він розрізняв три галузі економічних наук: політичну економію як науку про народне господарство, фінансове право, або науку про державний механізм, і поліцейське право, яке вивчає економічне законодавство. Отримав премію російського Вільного економічного товариства за обґрунтування підвищення продуктивності сільського господарства шляхом звільнення селян без землі та використання найманої робочої сили.

Засновником політичної економії в Україні та харківської школи вважають Тихона Степанова

(1795-1847), випускника і професора Харківського університету (1832-1845). У своїх наукових працях і лекційному курсі "Записки про політичну економію" (складається з двох частин "Головні засади політичної економії" та "Ідеї політичної економії") Т.Ф. Степанов розглядав основні положення класичної політичної економії, використовував їх для аналізу господарських процесів у російській економіці, зокрема для критики кріпосницької системи. Вчений досліджував питання предмета економічної теорії, суті та джерел багатства, проблем праці, економічної природи капіталу, вартості, а також доходів - заробітної плати, прибутку, ренти і процента, національного доходу і кредиту та ін.

Т. Степанов трактував політичну економію як науку про закони фізичного (тобто природноекономічного) життя держави, нагромадження, споживання та розподіл багатства. Відмежовував її від політики, яка висвітлює рівень морального життя держави, та галузевих економічних наук. Пропагував ідеї економічного лібералізму, проголошені класичною політичною економією, але вказував на доцільність їх критичного аналізу з метою використання в Росії та Україні.

Вчений визнавав багатофакторність створення багатства, аналізував роль праці, капіталу та землі в цьому процесі. Наголошував, що основним джерелом є праця, яка приводить у рух інші фактори виробництва. Багатство - це користування речами, їх властивість задовольняти людські потреби, тому кожний товар має мінову та споживну вартість. Вчений підкреслював, що всі соціальні групи людей (класи) мають рівне право на користування багатством, а справедливість у розподілі багатства та доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу.

Він першим серед українських економістів піддав гострій критиці теорію народонаселення Т. Мальтуса, вважаючи її загрозою для розуміння майбутнього розвитку людської цивілізації. Вірив у розум людини, її здатність здолати природні обмеження у виробництві життєвих благ. Перспективи економічного розвитку вчений пов'язував із просвітою та прогресом науки.

Представником класичної політичної економії був професор Київського, Московського та Петербурзького університетів Іван Вернадський

(1821-1884) - економіст, демограф, статистик. Основними темами його досліджень були питання аграрного реформування і кредитування сільського господарства, створення ефективного капіталу. У працях "Нарис теорії потреб". "Предмет політичної економії", "Курс політичної економії", "Проспект політичної економії" та ін. український учений розкривав предмет економічної теорії, суть і механізм дії об'єктивних економічних законів, роль праці у створенні суспільного багатства та зміну її форм.

Завданням політичної економії І. Вернадський вважав дослідження природи і механізму дії економічних законів, які він трактував як природні, універсальні, вічні та незмінні; не підвладні сваволі влади. Об'єктивну дію економічних законів пов'язував виключно з товарним виробництвом, а доринкове господарство взагалі не вважав об'єктом дослідження економічної науки. За його переконанням, політична економія не є наукою про матеріальне багатство взагалі, а переважно - теорією праці, або теорією цінності. Господарство розумів як систему економічної діяльності, рушієм якої є конкуренція. В історії економічної думки вчений виокремлював два етапи: до А. Сміта і після А. Сміта. І. Вернадський проповідував доктрину економічного лібералізму. Вважав, що будь-яке втручання держави в приватну ініціативу суперечить об'єктивній дії економічних законів.

Джерелом багатства І. Вернадський вважав працю, єдиними факторами виробництва - працю і капітал. Праця, на його думку, визначає ставлення людини до речового багатства і людини до людини. Поділяючи позицію Ж.Б. Сея, вважав продуктивними всі види праці, у тому числі й у сфері нематеріального виробництва. Досліджуючи зміни форм праці нарізних етапах суспільного розвитку, зробив висновок, що у докапіталістичних суспільствах домінували монополія на засоби виробництва, позаекономічний примус до праці, хижацька експлуатація працівників, відсутність стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця та велике машинне виробництво є факторами розвитку ринкових відносин, поглиблення поділу праці, об'єднання продуктивних сил, а тому забезпечують ефективне господарювання. Вчений підкреслював, що капітал має здатність до постійного зростання, наголошував на важливості неречового (духовного) капіталу в розвитку економіки.

І. Вернадського вважають першодослідником теорії потреб. Він проаналізував індивідуальні, національні, регіональні та інші види потреб, довів їх об'єктивний характер, розглянув співвідношення потреб і праці. Властивість речі задовольняти потребу називав гідністю, що створюється працею. Задоволення потреби іншої особи або сприяння цьому - послугою. Розрізняв корисність, яку називав "придатністю", мінову вартість і вартість товару. Визначав обмін як взаємодію попиту та пропозиції, рівень зарплати - співвідношенням праці та капіталу, що залежить від розвитку суспільства.

І. Вернадський брав активну участь в обговоренні аграрної реформи 1861 р. та її наслідків. Його програма обґрунтовувала звільнення селян від феодально-кріпосницької залежності разом із землею, недоцільність викупу селянами повинностей, шляхи розвитку селянського землеволодіння та товарного господарства. Вчений заперечував теорію аграризації економіки Росії, "общинного соціалізму" М. Чернишевського, критикував соціалістичні ідеї, які не відповідають людській природі. У людині, вважав він, закладено природний потяг до приватного виробництва та обміну. На переконання вченого, соціалістичні ідеї виникають за умов примітивної общинної форми господарювання.

Засновником київської школи політичної економії був видатний учений і державний діяч, випускник, професор і ректор Київського університету Микола Бунге

(1823-1895). У працях "Про місце політичної економії в системі народної освіти", "Гармонія господарських відносин", "Основи політичної економії" вчений дотримувався економічного лібералізму А. Сміта, Т. Мальтуса та найбільше

Дж.С. Мілля, хоча його погляди характеризують еклектичність, поєднання висновків різних економістів. Дослідження М. Бунге ґрунтувалися на таких ідеях:

o Процес розвитку капіталізму є природним і об'єктивно зумовленим змінами в суспільному виробництві, забезпечує вільний розвиток приватної ініціативи та вільну конкуренцію. Гармонія соціальних відносин можлива лише за умови, що суспільний устрій ґрунтується на природних законах конкуренції, які створюють умови для доцільного та ефективного економічного розвитку. Будь-які інші форми організації господарської діяльності є неприродними, не сприяють суспільній еволюції. Велике капіталістичне виробництво позбавляє людство від примітивного патріархального устрою і породжує нові прогресивні форми організації виробництва - акціонерні компанії.

o Вільне підприємництво і вільна торгівля найповніше відповідають економічним інтересам як окремої особи, так і всього суспільства. Протекціонізм як метод впливу на економічне життя позбавляє виробників стимулів суперництва та постійного саморозвитку, стримує здешевлення продукції та розвиток технічного прогресу. Природний порядок речей встановлює тільки режим фритредерства.

o Політична економія є наукою про суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані. Характерною є еволюція поглядів вченого щодо вартості, або цінності. Спочатку він розглядав вартість, ґрунтуючись на висновках Т. Мальтуса, як властивість засобів, які людина не може придбати безоплатно. Величину цінності визначав співвідношенням попиту та пропозиції, які залежать від корисності, праці та матеріальних витрат. Пізніше трактував цінність благ з позицій теорії "трьох факторів" Ж.Б. Сея. В останніх працях став на позиції австрійської школи: цінність благ визначав суб'єктивною оцінкою їх корисності. М. Бунге вважають основоположником так званої київської економічної школи -o суб'єктивно-психологічного напряму в політичній економи.

o Поєднуючи теорію трьох факторів Ж.Б. Сея та теорію економічних гармоній Ф. Бастіа і Г.Ч. Керрі, стверджував, що вартість створюється працею, капіталом і землею, розподіляється між найманими робітниками, підприємцями і землевласниками у формах заробітної плати, прибутку і ренти. Заперечував висновок Д. Рікардо щодо прибутку як відрахування від заробітної плати, зазначав, що таке твердження є теоретичним підґрунтям класової боротьби. Стверджував, що частка доходів визначається виключно участю факторів виробництва, власниками яких є робітники, підприємці та землевласники.

o Критикував соціалістичні ідеї та марксистську політичну економію. Дотримувався поглядів представників німецької історичної школи щодо необхідності та корисності державного регулювання економічних процесів. Вважав, що спільні дії уряду та народу є формою вільних приватних відносин, забезпечать справедливий розподіл доходів і "гармонію економічних інтересів у країні".

Переконаним прихильником економічного лібералізму був професор політичної економії Київського та Харківського університетів Григорій Цехановецький (1833-1898). У працях "Значення Адама Сміта в історії політико-економічних систем" (1859), "Короткий огляд політичної економи" (1866) він доводив переваги вільного підприємництва та невтручання держави в економічне життя. Значне місце в його працях займав аналіз марксистської теорії. Як наслідок, вченого звинувачували в їх пропаганді, а у 80-х роках звільнили з роботи.

До питань економічного розвитку України зверталися представники українського громадівського руху.

Громади були організаційною формою національного руху в Україні, існували в 60-70-х роках XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Громади об'єднали передових українських ліберальних інтелігентів, яких в офіційних документах називали українофілами. Громадівський рух був національним підґрунтям, на якому розвивалася демократична суспільно-економічна думка.

У часописах "Основа" (1861-1862, Санкт-Петербург), "Записки Географического общества", які видавав Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, газеті "Киевский телеграф" (1874-1875) висвітлювалися питання скасування кріпацтва, господарських відносин між поміщиками і селянами, стану поміщицького господарства. Для розвитку ринкових відносин пропонувалося організовувати банки і акціонерні товариства, розвивати експортне виробництво та збільшувати експорт товарів, економно витрачати державні субсидії, вдосконалювати податкову систему, вибудовувати нові трудові відносини.

Видатним представником громадівського руху був Михайло Драгоманов (1841-1895) - історик, етнограф, письменник, публіцист, фольклорист, літературний критик, філософ і економіст.

Економічні погляди М. Драгоманова зосереджувалися, по-перше, на критиці ринкових відносин, їх негативних ознак - економічних криз, безробіття, надмірної диференціації населення за рівнем доходу і власністю, антинародного змісту реформи 1861 р.; по-друге, на обґрунтуванні необхідності радикальних змін: знищення приватної власності та встановлення соціалістичного суспільства. Соціалізм він трактував як таку організацію господарства, коли промислові засоби виробництва та результати праці належатимуть робітничим громадам, а земля і продукт праці в сільському господарстві - сільським громадам. Будучи соціалістом за переконанням,

М. Драгоманов водночас був переконаним опонентом марксистської теорії класової боротьби, насильницької соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Досягнення соціалізму, як процесу тривалого та еволюційного, він відкладав на далеку перспективу. Пропонував конкретні заходи, спрямовані на поліпшення умов праці робітників, підвищення заробітної плати, поширення освіти.

М. Драгоманов розумів значення поширення в Україні новітніх європейських економічних теорій, їхню роль в інтелектуальному розвитку народу та розумінні законів розвитку економіки. Він пропонував створити популярний курс політичної економії, в якому б просто і зрозуміло викладалася суть сучасних економічних теорій.

Серед українських економістів того часу чільне місце посідає Сергій Подолинський (1850-1891), автор космогенно-енергетичної теорії розвитку економіки та фундатор наукової школи фізичної економії. У книзі "Праця людини та її відношення до розподілу енергії" (1880) він простежив взаємозв'язок природних, біологічних, економічних і суспільних процесів з космопланетарними. Джерелом вартості є не лише земля і праця, а й сонячна енергія, що акумулюється на Землі завдяки людській праці. Праця - це діяльність, пов'язана з регулюванням потоків енергії, тому трудова теорія вартості має бути доповнена енергетичним балансом. Прогрес суспільства вчений пов'язує із збільшенням енергетичного бюджету кожної людини і людства загалом, із збереженням і нагромадженням енергії, що відбувається завдяки усвідомленій, творчій праці людини.

Вклад українського дослідника в економічну думку оцінюється як розроблення нової парадигми цивілізаційного розвитку, методологічно-теоретичної бази проектування сталого розвитку.

Значним внеском С. Подолинського в розвиток національної історико-економічної науки є праця "Ремесла і фабрики на Україні". В умовах панування народницької ідеології вчений на конкретно-історичних фактах довів розвиток капіталістичних відносин у промисловості України, розглянув різні стадії: "ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток". Такий процес еволюції вважав прогресивним, оскільки поглиблювався поділ праці, підвищувалася її продуктивність, зростало національне господарство. Водночас він проаналізував факти руйнівних наслідків ринкової економіки (бідність, розшарування українського села, високий рівень експлуатації тощо) та необхідність її заміни соціалізмом, який створює можливості для розвитку продуктивних сил і відповідає вимогам моралі.

Володимир Навроцький (1847-1882) - талановитий публіцист, етнограф, статистик та економіст, перший у Галичині дослідник ринкових економічних відносин. Він був добре обізнаний з теоріями західних економістів, у тому числі з марксистським ученням, застосовував його категорії для аналізу різних аспектів соціально-економічного розвитку краю.

В. Навроцький простежив процес концентрації великої земельної власності земельними магнатами і роздроблення селянської власності на землю, майнової диференціації в галицькому селі та роль у ній ринкових відносин. Засуджував монополію шляхти на виробництво та продаж алкогольних напоїв, викривав колонізаторський характер австрійської податкової системи, оскільки податковий тягар лягав переважно на селян.

У галузі економічної теорії український учений піддав гострій критиці теорію "економічної гармонії" Ф. Бастіа, доводячи, що капіталістичне суспільство поділяється на антагоністичні класи - експлуататорів та експлуатованих, між якими не може бути ні спільних інтересів, ні "гармонії". Він виступив прихильником соціалістичних принципів побудови суспільних відносин.