Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Визнання права

Визнання як спосіб захисту сімейного права у ст. 18 СК не названо. Але це не означає, що визнання не може стосуватися сімейних відносин.

Визнання права - це судове підтвердження уже існуючого, але не визнаного іншими особами чи оспореного ними права. Найчастіше визнання права є способом захисту права власності одного із подружжя на певне майно.

Предметом спору може бути наявність у особи права на утримання. Так, на підставі відповідних документів суд може зробити висновок про те, що особа дійсно потребує матеріальної допомоги, а відповідач може її надавати, і в результаті визнати за нею право на аліменти і одночасно зобов'язати відповідача до їх виплати.

Визнання незаконним рішення, дії

Законом України від 22 грудня 2006 р. "Про внесення змін та доповнень до Сімейного кодексу України" до переліку способів захисту було додано ще один: визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

У яких випадках особа може скористатися цим способом захисту? їх може бути чимало, зокрема у разі:

1) відкладення реєстрації шлюбу чи відмови у реєстрації шлюбу;

2) відмови зареєструвати певну особу як батька чи матір дитини;

3) відмови виправити помилку в документі, що засвідчує акт цивільного стану;

4) відмови у присвоєнні дитині певного ім'я;

5) незгоди з рішенням органу опіки та піклування щодо призначення опікуна чи піклувальника.

Чи може особа звернутися до суду з заявою про визнання незаконним висновку органу опіки та піклування, який надійшов на запит суду?

Очевидно, що ні, адже цей висновок не має самостійного значення; сам по собі не впливає на обсяг прав особи та можливість їх здійснення. Заперечення проти нього заінтересована особа може подати до суду, що розглядає, наприклад, справу про визначення місця проживання дитини. Суд може вирішити справу інакше, ніж запропоновано у висновку органу опіки та піклування85.

Органи захисту

Органом захисту є найперше загальні суди.

Скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів опіки та піклування, органів реєстрації актів цивільного стану розглядаються адміністративними судами.

Активно обговорюється проблема створення в Україні системи ювенальної юстиції (від лат. - юний, юнацький), тобто системи судів, які розглядали би сімейні спори та справи щодо неповнолітніх86.

Органи опіки та піклування уповноважені розглядати спори щодо імені та прізвища дитини, а також спори, що виникають з приводу участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї.

Законом України від 22 грудня 2006 р. була внесена зміна до ст. 161 СК, згідно з якою органи опіки та піклування мають право розглядати і спори щодо місця проживання дитини. Вважаю, що ця новела є помилковою й до нічого доброго не призведе87.

Відповідно до частини 2 ст. 170 СК, прокурор може постановити про відібрання дитини від батьків чи від іншої особи, отже прокуратуру у цьому разі можна вважати органом захисту.

Самозахист

Право учасника сімейних відносин на самозахист у Сімейному кодексі України не передбачено. Але його існування випливає із ч. 5 ст. 55 Конституції України: кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Надання особі права на самозахист означає делегування їй державою права на самостійне застосування до правопорушника міри державного примусу. Визнання самозахисту як бажаної, дозволеної законом поведінки є додатковою гарантією стабільності, непорушності сімейного права.

Сфера застосування самозахисту сімейних прав обмежена. Батьки можуть вдатися до самозахисту у разі викрадення дитини, самочинного позбавлення її волі, незаконного заволодіння майном дитини.

Позовна давність

У Кодексі 1969 р. питанням позовної давності щодо вимог, які випливали із сімейних відносин, була присвячена глава 3. Відповідно до статті 9 цього Кодексу, позовна давність до вимог, що випливали із шлюбно-сімейних відносин, застосовувалася лише у випадках, передбачених законом. Таких виняткових випадків було два:

1) позовна давність у три роки була поширена на вимоги про поділ спільного майна у зв'язку з розірванням шлюбу;

2) позовна давність в один рік стосувалася вимог про "оспорення батьківства".

У статті 20 СК зазначено дещо інакше: "До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків..."

У Сімейному кодексі таких випадків чотири:

1) позовна давність у три роки застосовується щодо вимоги про поділ спільного майна після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 72 СК);

2) позовна давність в один рік застосовується щодо вимоги особи, яка оспорює батьківство чоловіка матері дитини (ч. 2 ст. 129 СК);

3) позовна давність в один рік - щодо вимоги матері дитини, яка оспорює батьківство свого чоловіка (ч. З ст. 138 СК);

4) позовна давність в один рік - щодо вимоги жінки, яка оспорює материнство іншої жінки, записаної матір'ю дитини (ч. З ст. 139СК).

Згідно із частиною 2 ст. 129 СК, позовна давність починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство; згідно із ч. З ст. 138 СК, позовна давність починається від дня реєстрації народження дитини, а згідно із ч. З ст. 139 - від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

Таке визначення початку позовної давності не є розумним. Стосовно позовної давності щодо усіх вимог, у тому числі Й тих, які випливають із цивільних правовідносин, має діяти загальне правило щодо початку строків, визначене у ст. 253 ЦК: "перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок". На жаль, до цього загального правила не пристосовано чимало норм, насамперед Цивільного кодексу. Маємо колізію розумної, справедливої загальної норми щодо початку будь-якого строку і належно необґрунтовані норми щодо такого початку у цілому ряді статей Цивільного кодексу, при тому не лише стосовно позовної давності.

Оскільки справедливість та розумність є однією із засад регулювання і цивільних, і сімейних відносин, ми маємо усі підстави віддати перевагу тій нормі, яка є справедливою і розумною водночас.