Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - Шлюб-купівля

Хай на славу буде шлюб! Хай бринять жагучі звуки, Щоб шукали губи губ, Щоб сплелись з руками руки. Щоб злучилися в одно Животворче, спільне - двоє.

(Микола Вороний)

Людина у своєму житті мала пройти три обов'язкових етапи, пов'язані з народженням (молодістю), шлюбом (зрілістю) та смертю (старістю). Шлюб вважався природним циклом існування людини.

Обов'язком батьків було влаштувати життя дочок. Невидання дочки заміж каралось штрафом на користь митрополита.

За народними уявленнями, без дружини не можна було з'явитися на той світ. Тому у разі смерті неодружених хлопця чи дівчини їх клали у домовину у шлюбному вбранні як нареченого чи наречену. Цей звичай зберігся в українському середовищі й досі.

Слово "шлюбувати "Борис Грінченко пояснював як давати обітницю89. Шлюб у буквальному розумінні означає "урочиста присяга".

"Возьми собі тую, котру вірно любиш, що її перед Богом і перед людьми полюбиш.

(Зукр. нар. пісні)

ГЛАВА 1. Історичний нарис підстав започаткування шлюбних відносин

Українська нація пройшла у своєму розвиткові той самий шлях, що й інші європейські нації. На споконвічних українських землях впродовж минулих століть існували різні форми (підстави) започаткування шлюбних відносин між чоловіком та жінкою, а саме:

1) викрадення (умикання) дівчини;

2) купівля дівчини;

3) весілля;

4) вінчання.

Викрадали дівчини

Викрадали здебільшого простих дівчат, хоча, як описував Г. Л. Боплан, під час танцю можна було викрасти і шляхетну дівицю. Якщо викрадач устигав добігти до сусіднього лісу, там заховатися і його не знаходили протягом 24 годин, тоді його прощали. Якщо ж сміливця ловили або знаходили в лісі, - карали головою. Якщо викрадена дівчина бажала вийти за нього заміж, він мусив оженитися, якщо - ні, то він звільнявся від покарання.

Шлюб-купівля

Викрадення часом відбувалося за попередньою домовленістю з дівчиною у разі, якщо її батьки не давали згоди на весілля. 3 часом замість насильницького викрадення настало добровільне віддання батьком своєї дочки за відповідні плату.

У дуже давні часи відбувався справжній викуп (купно, окуп) жінки чоловіком. Засобом платежу вважалося "вено". В Іпатіївському літописі зазначалося, що молодий цілком реально викуповував для себе і для свого роду жінку та її майбутнє потомство у її роду.

Князь Володимир, одружившись з грецькою княжною Анною, дав грекам "за вено" Корсунь. Князь Ярослав віддав свою сестру за польського князя Казимира, одержавши "за вено" вісімсот невільників.

Звільнення шлюбом від смертної кари

За часів Запорізької Січі побутував звичай, за яким дівчина могла обрати своїм чоловіком засудженого до страти. Вона накидала йому на голову спеціально приготовану хустку. Якщо він давав згоду, то вирок скасовувався, і він вважався помилуваним.

Відомі не лише факти згоди засудженого на такий шлюб, а й заперечення. У цьому разі вирок виконувався.

Передвесільна звичаєва обрядовість

На думку багатьох учених, слово "весілля" позви ходить від назви сонячного свята "весел і я", яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння. Весіллю мали передувати кілька дійств, які засвідчували серйозність цієї події у житті українців.

Сватання

Складовою української звичаєвої весільної обрядовості було сватання. До початку XIX ст. дівчина мала таке ж право на сватання, як і хлопець. Побутував тоді вислів "піти заміж". Кучерява Катерина сваталася за Мартина, Ой, Мартине, любий друже, Бери мене, люблю дуже.

(З укр. нар. пісні)

Сватання дівчиною Шерер Жан-Бенуа описує так. "Коли малоросійська дівчина кохає хлопця, вона йде до його батьків, і, заходя чи до хати, каже їм "Помагай Боже". Це вітання завжди промовляють, прийшовши до кого-небудь. Потім вона сідає і звертається до свого коханого з такими словами: "Доброта, написана на твоєму обличчі, запевняє мене, що ти будеш добре керувати своєю жінкою й любити її, а твоя доброчесність дає мені надію, що ти будеш добрим господарем. Знаючи твої достоїнства, я вирішила прийти, щоб смиренно просити тебе узяти мене за жінку". Задля одержання згоди від хлопця та його батьків дівчина могла й тиждень залишатися у їхній хаті. Вигнати дівчину з хати батьки не наважувалися, бо були переконані, що можуть накликати на себе гнів Божий та усякі нещастя. Так українські селянки добивалися бажаного, якщо виявляли хоч трохи твердості"94.

Згодом започаткування сім'ї відбувалося лише шляхом сватання хлопця, коли заслані сватачем (женихом) свати разом із батьками дівчини домовлялися про весілля. "Покохавшись літо чи два, парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних", - писав Тарас Шевченко.

Свати (з палицями в руках для підкреслення серйозності їхньої місії) входили в хату, а жених залишався стояти в сінях або у світлиці біля дверей. Свати віталися, старший, поцілувавши хліб, подавав його батькові дівчини. Той теж цілував хліб і клав його на стіл. Дівчині належало колупати піч, тобто питати порали у домашнього вогнища.

Сватів просили сідати до столу. Розмова під час сватання велася у традиційно урочистому тоні: старости видавали себе за мисливців, які полюють на куницю. "Чи не бачили?". Якщо батьки не хотіли віддати дочку, то відповідали рішуче: "Ні, такої у нас не було. Шукайте по сусідах". Якщо батьки не заперечували проти шлюбу, то лагідно відповідали: "Ми не бачили, але шукайте, може, вона в нас".

Знаком остаточної згоди на шлюб було подавання молодою рушників і пиття могоричу.