Українське сімейне право - Ромовська 3.В. - 3. Особисті немайнові обов'язки батьків щодо дитини

Кожному особистому немайновому праву дитини відповідає обов'язок матері, батька вчиняти певні дії або утримуватися від їх учинення.

Обов'язок забрати дитину

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 р. у ст. 70 Кодексу про шлюб та сім'ю була поміщена ще одна підстава для позбавлення батьківських прав - "відмова батьків або одного з них без поважних причин взяти дитину з пологового будинку (відділення) чи інших дитячих лікувально-профілактичних і навчально-виховних закладів". Однак прямого обов'язку батьків взяти дитину у жодному законі передбачено не було.

У статті 143 СК вперше закріплено обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я. Цей обов'язок стосується не лише новонародженої дитини, а й дитини, яка згодом опинилася у лікувальному закладі у зв'язку із хворобою чи каліцтвом.

Найперше, він стосується тих батьків, які перебувають у шлюбі.

Згідно із частиною 2 ст. 143 СК, обов'язок забрати дитину, батьки якої не перебувають у шлюбі, покладено на матір. Р. О. Стефанчуком була висловлена думка, що ця норма є "не зовсім виправданою": вона суперечить ст. 141 СК, відповідно до якої мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини незалежно від перебування їх у шлюбі; "позбавлення" батька, який не перебуває у шлюбі, обов'язку забрати дитину суттєво суперечить конституційному принципу юридичної рівності; порушує право дитини на сім'ю.439

Найперше, дослідження кожної законодавчої новели мало би, на мій погляд, починатися з аналізу того позитиву, який вона дала з самого початку своєї чинності чи може дати в майбутньому, якщо, звичайно, такий позитив є. А лише після цього варто зосереджувати увагу читача на її спірності чи неточності. Непомічання (умисне чи з необережності) позитивного, що привнесла в наше законодавче поле певна новела, є відступленням від правди в наукових дослідженнях, чого слід остерігатися. І, крім того прокладати дорогу набагато важче, ніж згодом крокувати по ній, вишукуючи недоліки і прагнучи її "перешерстити".

А щодо позитиву змісту ст. 143 СК, то він є явним і незаперечним: уперше чітко законодавчо закріплено обов'язок батьків забрати новонароджену дитину і цим реалізувати її природне і водночас юридичне право на сім'ю. І чим швидше це буде зроблено, тим краще буде для дитини. Хочу підкреслити й те, що у кодексах наших сусідів такої норми немає.

Для того, щоб говорити про позбавлення особи певного юридичного обов'язку, ми мусимо констатувати, що він у неї є. Фактичний батько матиме документарне засвідчення свого батьківства лише після проходження відповідних юридичних процедур (добровільне визнання батьківства за спільною заявою, судове визнання батьківства), а це пов'язано з часом.

Навіть якщо заява про визнання батьківства була прийнята органом РАЦС до народження дитини, переважне право на те, щоб забрати дитину з пологового будинку, має все ж належати матері.

Не можна не зважати і на частину 4 цієї статті, яка починається такими словами: "Якщо батьки не забрали дитину...", отже з цього можна зробити висновок, що право забрати дитину мають усі батьки, в тому числі і нешлюбні. Але мусить бути збережена хронологія розвитку подій: нешлюбному батькові дитина з пологової лікарні буде дана лише у разі підтвердження його батьківства і лише у разі смерті матері чи залишення нею дитини.

Що стосується шлюбного батька, то у разі заперечення матері дитину з пологового будинку (якщо матір має продовжити лікування) йому також не дадуть. І це правильно, адже місце проживання дитини повинно вирішуватися за порозумінням батьків.

У частині 3 ст. 143 визначені підстави для можливого залишення дитини: істотні вади фізичного або психічного розвитку, інші обставини, які мають істотне значення.

Чимало дітей народжуються нині із дуже серйозними дефектами, навіть потворствами. З такою дитиною матеріально незабезпечені батьки можуть не впоратися. Тому не слід докоряти їм за те, що вони не взяли її додому. Докоряти треба лише тим батькам, як відцуралися від такої дитини, забувши про неї, залишивши її без своєї ласки та любові.

Закріплення у законі переліку цих можливих підстав має здебільшого лише превентивно-виховне значення. Адже жінку, яка, залишивши дитину, втекла з пологового будинку, іноді навіть у лікарняному одязі, ніхто наздоганяти не буде.

У 2005 р. у пологових будинках України було залишено 1246 дітей, у 2006 р. - 998 дітей.