Цивільне право. Том 1 - Борисова В.І. - Участь публічних утворень у цивільних відносинах

До цивільних відносин, у яких можуть брати участь публічні утворення, слід віднести речові, спадкові, зобов'язальні, виключні правовідносини тощо.

До суттєвих ознак учасників цивільних відносин ЦК відносить їх майнову самостійність (ст. 2). А це означає, що кожен з останніх має майно, яке належить йому на відповідному праві (титулі). Право власності - основне з речових прав, яке свідчить про майнову самостійність учасника. Звідси логічним є той підхід, що застосував законодавець при визначенні видів права власності, здійснивши її поділ за суб'єктним принципом, закріпивши існування таких видів права власності, як право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності (статті 324-327 ЦК).

Утім ЦК не наводить перелік майна, що може перебувати, наприклад, у державній власності, встановлюючи лише, що у такій власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ч. 1 ст. 326)'. У власність держави переходить скарб, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), реквізоване (ст. 353 ЦК) та конфісковане майно (ст. 354 ЦК) тощо2.

Комунальна власність - самостійний вид права власності, суб'єктами якої виступають територіальні громади. ЦК теж не містить переліку майна, що може бути у комунальній власності. Такий перелік закріплено у ст. 142 Конституції і деталізовано у ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні". Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування у порядку, встановленому законом.

Слід зазначити, що ЦК дещо по-новому підходить до вирішення питань, пов'язаних із набуттям права власності, зокрема, на безхазяйну нерухому річ (ст. 335 ЦК), знахідку (ст. 338 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ст. 341 ЦК) тощо, встановлюючи, що за певних обставин вказане майно може перейти і до комунальної власності.

Публічні утворення можуть створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, комунальні підприємства, навчальні заклади), а також юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (частини 2 та 3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК). Причому юридична особа публічного права, як і юридична особа приватного права, набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК).

Публічні утворення можуть стати суб'єктами спадкових правовідносин, а саме набути право на майно, що входить до спадкової маси. Суб'єктами права спадкування за заповітом можуть бути держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави (ч. 2 ст. 1222 ЦК). Територіальна громада за місцем відкриття спадщини стає її власником у разі визнання цієї спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Публічні утворення беруть участь і у договірних зобов'язаннях, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Зокрема, ч. 1 ст. 720 ЦК встановлює, що сторонами у договорі дарування можуть бути не тільки фізичні особи, юридичні особи, а також держава, АРК, територіальна громада. Це ж стосується і договору про пожертву (ч. І ст. 729 ЦК). Утім за договором довічного утримання (догляду) сторонами можуть бути: відчужувач -лише фізична особа, а набувач - повнолітня фізична особа або юридична особа (ст. 746 ЦК). Держава здійснює внутрішні й зовнішні державні позики, зокрема, шляхом випуску державних цінних паперів.

Держава бере участь і у недоговірних зобов'язаннях, зокрема у тих, що виникають унаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи (глава 80 ЦК); у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК); у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК) тощо. АРК чи органом місцевого самоврядування відшкодовується шкода у випадках, передбачених статтями 1173, 1174, 1175 ЦК.

Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад

Для публічних утворень, як і для інших учасників цивільних відносин, суттєвою ознакою є майнова самостійність, оскільки вони несуть самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями (статті 174, 175 ЦК). Це означає, що держава не відповідає за зобов'язаннями АРК, територіальних громад, юридичних осіб, які нею створені, крім випадків, установлених законом (ч. З та ч. 1 ст. 176 ЦК). Відповідно й АРК не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад, а також юридичних осіб, що нею створені, крім випадків, передбачених законом (ч. 4 та ч. 1 ст. 176 ЦК), а територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, АРК, інших територіальних громад та юридичних осіб, які нею створені, крім випадків, установлених законом (ч. 5 та ч. 1 ст. 176 ЦК). Логічним є й те, що юридичні особи, створені публічними утвореннями, не відповідають за зобов'язаннями останніх (ч. 2 ст. 176 ЦК).

ЦК встановлює межі майнової відповідальності публічних утворень (статті 174,175 ЦК). Держава і територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Аналіз норм ЦК дозволяє дійти висновку, що хоча АРК визнається учасником цивільних правовідносин, утім ЦК навіть не містить спеціальної статті, яка вказувала б, за рахунок якого майна відповідає цей учасник названих відносин за своїми зобов'язаннями. Вважаємо, це пов'язано з тим, що у ЦК взагалі суперечним є визначення участі АРК у відносинах власності1.

Що ж стосується таких учасників цивільних відносин, як іноземні держави, то у ч. 2 ст. 2 ЦК лише згадується про можливість існування вказаних відносин за участю іноземних держав, але відсутні норми, які б їх регулювали. Тому на сьогодні головним джерелом, що регулює такі відносини, є відповідні міжнародні договори.