Основи психології - Киричук О.В. - Вікова психологія.

Психологія особистості — галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб'єкта життєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Предмет досліджень психологи особистості охоплює структуру особистості та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування; самосвідомість особистості, її рефлексивні властивості; самооцінку і образ "Я"; життєвий шлях; особливості ставлення до життя і смерті; формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах; відхилення в розвитку особистості; можливості гармонізації особистісного розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і прогнозування шляхів саморозвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі світом), як у межах "об'єктивної реальності", так і переживання, які виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання ембріонального типу розвитку, філогенетичної пам'яті, елементів колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна свідомість (просторове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про "нормальну", тобто таку, що соціально схвалена, і "патологічну" поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису особливостей особистості. Центральною ланкою, що визначає своєрідність складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв'язку між різними ціннісними рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів, загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія.

Вікова психологія — галузь психологічної науки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індивідуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і соціально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема навчання і психічного розвитку у їхньому взаємозв'язку — широко обговорюється психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і визначенням умов, за яких досягається ефективний психічний розвиток у процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людської психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнавальних, вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як індивідуальності й особистості.

Дитяча психологія тісно пов'язана з педагогічною психологією, фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої психології є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що відповідає переходу від підліткового віку до самостійного дорослого життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному, найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік (від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До кінця юнацького віку завершуються процеси фізичного дозрівання людини. Психологічний зміст цього етапу пов'язаний із розвитком самосвідомості і вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця; збільшується діапазон соціальних ролей та обов'язків. Розв'язання багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв'язку з початком трудової діяльності відносини між особою і суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розумінню свого місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті методу зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою за хронологічним віком. Широко використовуються лонгітюдні дослідження, в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному методі Л. С. Виготського.