Основи психології - Киричук О.В. - Суперечність стражденносгі й дії.

Людська діяльність зумовлена невідповідністю об'єктивної дійсності інтересам, потребам і цілям людини. Предмети людських потреб існують поза людиною, безпосередньо не відповідають її запитам, чинять опір їхньому "привласненню". Як природна, тілесна, предметна істота людина є стражденною істотою. Предмети її потягів існують поза нею, не залежать від неї, але вони є об'єктами її потреб, це необхідні, суттєві для прояву ЇЇ сутнісних сил предмети.

Тому людина завжди прагне реалізувати себе, реалізувати в діяльності, через дію, вчинок. Чим конфліктніша, суперечливіша ситуація, де розгортається дія, чим амбівалентніша її мотивація, тим більш набирає дія рис учинку. Основою аналізу людських переживань може бути аналіз діалектичної суперечності між людською дієвістю і людським стражданням, який здійснив К.Маркс в "Економічно-філософських рукописах 1844 року".

Людина завжди прагне переживань, вона — стражденна істота, оскільки існує суперечність, одвічна суперечність між необхідними, але не задоволеними потребами, між теорією і практикою, між емпірією і духом. Оскільки людина відчуває своє страждання, їй притаманні пристрасті.

Пристрасть — це енергійно прагнуча до свого предмета сутнісна сила людини. Якщо предмета легко присвоїти, страждання менш виявлене. Найвиразніше воно виявляється у творчості, за певних труднощів, коли предмети, так би мовити, чинять опір присвоєнню. Страждання і дія одне без одного не існують, їхня самостійність відносна: те, що виступає стражданням, може бути дією, і навпаки. Можна страждати в дії, є бездіяльне страждання та безпристрасна діяльність, коли процвітають егоїзм і байдужість. Тут проявляються моральні, естетичні почуття, переживання драматизму, комедії й трагедії.

Пошук гармонії: комічне, трагічне, любов.

У комедії знаходить людина невідповідність між удаваною значущістю героя і мізерністю, убогістю, нікчемністю його поведінки. Комічне розкриває конфлікт між тим, що виступає спочатку з видимістю переваги, зверхності, а потім виявляє свою неспроможність. Чим більше зливаються ідея і створений образ, тим виразніше почуття комічного, яке вони викликають. У почутті гумору сміх поєднується із симпатією, тобто передбачається наявність в одному явищі чи особі і позитивних, і негативних сторін при переважанні в нашій оцінці позитивних моментів. З порушенням цього співвідношення, тобто переважанням негативних моментів над позитивними, в почуття гумору вплітаються трагічні нотки, виникає почуття трагічного, переживання болю і гіркоти. Почуття трагічного виходить із реальної єдності позитивного й негативного, добра і зла, з їхніх складних переплетень. Шлях до добра дуже часто проходить через зло, і благі наміри чреваті негативними наслідками. Трагічне породжується з усвідомлення взаємозв'язку і взаємозалежності добра і зла, переживання їхньої несумісності. Воно пов'язане з почуттям величного, почуттям піднесення, яке вступає в боротьбу зі злом, з ницістю дійсності. Трагічний герой відчуває себе приневоленим іти до добра через зло, усвідомлюючи фатальну силу зла.

І комедійне, і трагічне — це форми прояву прекрасного, краси. Своїм життям і вчинками людина прагне розпредметити красу, що криється в природі, творах мистецтва, витворах рук людських, іншій людині, осягнути цю красу, дану творцем, увібрати її в себе і через неї збагнути себе. Через красу світ відкриває себе, пізнає себе через людський спосіб бачення світу. Чуттєвий смисл світу постає через його красу, і постає саме в почуттях. Чуттєва краса пробуджує ідею краси, адже пробуджує чуття -існування; несе в собі страждання, бо мислиться як така, що перебуває поза людиною. Зрештою, людина бачить у собі еталон краси, вона страждає, доки не знайде красу в самій собі (В.Роменець).

Так виглядає вчинок краси: як прагнення до ідеалу, розкриття суперечності ідеалу й дійсності. Людина своїм учинком намагається зняти суперечність між дією й стражданням, які одне без одного не існують, досягти гармонії, відкинути бездіяльне страждання і безпристрасну дію, що досягається в любові.

Любов як почуття є змістом і рушійною силою феноменологічних перетворень — як краси предметного світу, так і краси потойбічної. Так відбувається формування ідеалу, який стає еталоном для порівняння предметів чуттєвої краси. Краса пізнається через порівняння, коли ніби відкривається вся світова панорама і людина вибирає предмет, що має особливе значення, і співвідносить усе інше з цим предметом. У любові відчувається, проявляється повнота існування як переживання чуттєвої краси, коли все навколо одухотво-рюється. Це пов'язане з такою характеристикою почуттів, як переключення, перенесення емоцій і почуттів з предмета, що їх викликав, на все, що з цим предметом пов'язане. Образ любові зосереджує в собі сенс життя, зосереджує в почутті. Воно заповнює собою весь світ, полонить його і розширює до розмірів світу людську душу, що демонструє генералізацію почуттів як форму переключення.

Любов — це не лише потяг до чуттєвого образу: в такому розумінні образ і любов приречені на самознищення. Любов чуттєва призводить до страждання, множить страждання у світі, бо предмет любові існує поза людиною, бо в любові народжуються люди на світ, доля яких — страждання і загибель. Ця абсурдність знімається єдністю образу й ідеї, красою вічного, красою людського тіла й духу, переходом від любові чуттєвої до духовної, що втілено в образі Венери. Вчинок краси — це намагання зняття цієї суперечності між потягом до краси і нескінченним стражданням. Любов виходить за межі простого народження живої істоти. Любов єднає посейбічне і потойбічне, образ та ідею. Вона творча і всесильна, вона дає вічне блаженство.

Любов повинна стверджувати себе як творча сила, що збагачує і підтримує людство, її основа — загальнолюдські почуття любові до ближніх. "Полюби ближнього свого", — говорить Біблія. Любов не вичерпується чуттєвим коханням, бо краса не вичерпує себе в ньому. Та "тільки люблячи, ми навчаємося любити" — цю мудрість людина може осягнути через вчинок, що вона й намагається робити.

Любов як почуття, як вияв краси вся виткана із суперечностей. Богиня любові Іштар, про яку розповідає "Епос про Гільгамеша", складений у XXIII—- XXI ст. до нашої ери, була заступницею любові й чвар, хтивості й війни, тобто в ній сходилися протилежні полюси. Звичайно, мова йшла про тілесну любов, позбавлену духовності, але вже тоді було ясно, що такий ерос олюднює людину. Давньоєгипетські перекази вже вбачають у любові й духовні почуття. Легенда про любов фараона Ехнатона до Нефертіті ("Прекрасна прийшла" — так звучить її ім'я) — це легенда про високу любов, а скульптурний портрет голови Нефертіті — це свідчення висоти духу, духовності в любові, прояву краси.

Для давніх греків любов і краса, душа і тіло були нероздільними, Афродіта Кнідська — богиня любові й краси — це богиня гармонійної духовно-тілесної любові. Вона втілює славнозвісний давньогрецький ідеал "калокагатії" — ідеал просвітленої гармонії тіла й духу, поєднання фізичної краси й духовної досконалості. В Афродіті поєднуються етос — вираз духовної величі та ерос — вираз тілесної любовної привабливості. Любов Афродіти — це повна гармонія зі світом. Але пов'язані з любов'ю переживання висвітлюються в грецьких трагедіях як горе й біди, страх перед любов'ю, боязнь її. Едіп Софокла вбиває свого батька і стає чоловіком своєї матері, Медея в трагедії Евріпіда, щоб помститися Ясону, який розлюбив її, вбиває своїх дітей. Любов — це кривавий двигун людських учинків, який несе людям муки, смерть, віроломство, це мед і отрута. Споглядання краси як позитивного полюса життя заходить у суперечність із негативними переживаннями, що пов'язані з любов'ю.

Поєднання протилежних полюсів як прояв амбівалентності почуттів свідчить про намагання пізнати сутність життя, потяг до краси і нескінченне страждання, єдність і суперечність яких досягається у вчинку, допомагаючи людині осягнути себе.

На відміну від негативних переживань любові грецьких трагедій у віршах римських поетів Овідія, Горація, Вергілія ідеться про світлу радість любові. Вона досягає в них витонченості. Краса виходить на перший плай, духовність сягає нових висот, вона самостійна і незалежна, існує сама по собі.

Любов завжди суперечлива, в ній поєднуються етичні й естетичні ідеали. Переживання любові — це не лише світло, а й морок, вона не лише звеличує людину, а й гнітить її. Але краса, любов є джерелом нездоланного потягу до неї. Краса рятує світ, любов живе вічно.

Вчинок краси це усвідомлення потягу до краси і нескінченності страждання. Страждання як прагнення досягнути краси, володіти красою, страждання як переживання буття, яке дається спогляданням краси і переживанням її. Чуттєвий світ абсурдний, його важко охопити розумом, тільки почуття можуть це зробити, стаючи підвалинами відносин людини і світу.

О друже мій, то не дурниці —

Всі ті щасливі небилиці

Про райських гурій, про Нірвану,

Про землю ту обітовану.

Вони тягар життя скидають

І душу расм надихають,

Чи все ж те розумом збагнути,

Що дасться серцеві відчути?

(М.Вороний. "Іванові Франкові")

Потяг до краси — вічний, бо збагнути її — "це сонце погасить!" Людина прагне вічного захоплення красою, переходячи до краси істини, краси моралі.