Основи психології - Киричук О.В. - Час людського буття.

Оскільки реальність для кожної людини своя, є відносно автономною й суб'єктивною, а все, що для неї дороге й неприйнятне, значиме й байдуже, виступає фільтром для вибіркового, акцентованого відображення довкілля, час у такому світі співвідноситься з тривалістю життя й очікуваною самореа-лізацією, відпущеною мірою прояву себе.

Людина не є конгломератом мотивів, потреб, настанов, характерологічних властивостей чи рис темпераменту, які можна вивчати у штучних, лабораторних умовах. Вона існує у реальному плині життєдіяльності, всередині унікального й неповторного життя. Розуміння особистості як суб'єкта життєтворчості є розумінням ЇЇ ставлення до часу життя, реальних можливостей набуття нею дійсної вчинкової активності й свободи.

Для визначення часу, співвіднесеного з людиною та її буттям, Гайдеггер пропонує поняття "тимчасовість". Час як тимчасовість — це саме той час, який людина відчуває, переживає, до якого не може ставитися безсторонньо. Час як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі був відомий ще Августину, згідно з поглядами якого минуле й майбутнє співіснують у теперішньому. Людина повинна бути готовою до смерті кожної миті, до того, що ЇЇ душа має зустрітися з Творцем. Час у християнському розумінні стає суттєвою частиною духовного життя, невід'ємною рисою свідомості.

Серед особливостей психологічного часу слід назвати передусім переживання його конечності, обмеженості рамками життя. Час починається з моменту народження людини Й закінчується з її смертю. Він неухильно прямує до останньої миті, і далеко не завжди усвідомлене ставлення до смерті змінює міру самовизначення, сприяє виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, трансцендентного, абсолютного.

Однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність, неможливість чіткого, векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою, нерухомості чи то у власне минуле, чи в майбутнє, чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах, вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам'яттю, її змістом, не може бути й реальних життєвих перспектив.

Минуле — це не тільки те, що відокремилося від теперішнього, але й те, що переходить у теперішнє, визначає його. В оволодінні минулим, як вважає Бергсон, треба шукати ключ до свободи й творчості. Тварини не можуть переживати себе в часі, усвідомлювати своє минуле. Людина ж має безперервну мелодію внутрішнього життя, котра звучить від початку до кінця нашого свідомого існування. Саме цю мелодію й слід, за Бергсоном, називати особистістю. Людина обтяжена матеріальністю, з якою повинна боротися, тому що остання гальмує творчі потенції. Матеріальність протистоїть індивідуальності, вона "ворожа" їй, оскільки являє собою вимоги теперішнього, котре завжди зовнішнє. Індивідуальність — це акумуляція певного імпульсу, що виникає шляхом вибіркового, селективного ставлення до минулого.

Здійснюючи вчинок екзистенції, усвідомлюючи власне злиття з буттям, вибудовуючи свій життєвий світ, людина охоплює минуле, теперішнє і майбутнє як єдине ціле, де минуле не залишається позаду, а триває, майбутнє не сховане, а передчувається. Повторне переживання, вчування в якусь значущу подію минулого об'єктивно впливає на гармонізацію особистісного розвитку, хід подальшого життя.

Поки людина існує, її минуле не є для неї тим, що цілком пішло з теперішнього. Остаточно закінченим, справді минулим воно може стати тільки тоді, коли людина вмирає. А до того часу кожна подія стає минулим лише як щось "буваюче", щось невикінчене, що має зв'язок із сьогоденням. Минуле повертається до нас протягом усього життя, воно "буває", триває, й тільки смерть робить його насправді минувшим, завершеним, скінченним.

Саме таке розуміння минулого дає змогу в новому світлі побачити етап учинкової післядії, коли підсумок пережитого, зробленого стає передчуттям майбутнього. Дію завершено, але її наслідки, її справжній драматизм ще буде оцінюватися знов і знов. Той ракурс, у якому ми бачимо наші вчинки й наше минуле, залежить від теперішнього стану. Інколи минуле уявляється ніби з глибокого яру, а інколи те саме минуле — ніби з високої гори. Все, що стає минулим, не зникає з нашого життя, не втрачає впливу на його хід, інколи навіть набуваючи більшої ваги, ніж тоді, коли воно було актуальним.

Екзистенціальна філософія наголошує на значущості у психологічному часі людини передусім майбутнього. Гайдеггер навіть уживає поняття "тимчасовість" і "майбутнє" як синонімічні. Чому саме майбутнє є пріоритетним порівняно з минулим і теперішнім? Гайдеггер пояснює це тим, що майбутнє несе людині її єдину потаємну можливість — смерть, яка означає завершення часового існування. Світ можливого, бажаного, очікуваного, світ, якого можна дістатися і який є водночас неосяжним, імовірним та фантастичним, не може не впливати на теперішню оцінку реальних життєвих обставин, складнощів та проблем. Планування і передчуття, пророкування і ворожіння певним чином структурують майбутнє, наближуючи чи відштовхуючи його, сприяючи чи заважаючи адекватному відношенню мети й засобу її досягнення.

На відміну від фізичного часу, байдужого до плину подій, психологічний час якісно неповторний; він стає людською долею, детермінуючи весь життєвий шлях. Цей час неможливо розглядати поза такими поняттями, як народження, смерть, любов, спокутування. Акцентуючи увагу на людському майбутньому, дослідники цієї проблеми розглядають майбутнє у зв'язку з такими екзистенціалами, як "рішучість", "проект", "надія", що підкреслює активний, особистісний характер часу, його зв'язок з напруженими пошуками сенсу життя, значення індивідуального існування.

На різних рівнях часового існування людини можна простежити численні модифікації часової детермінації життєдіяльності. Різно-масштабність часів задає різну ритміку життєвих процесів, яка не виключає творення особистістю єдиної системної хроноструктури. При розв'язанні складних завдань просторово-часового співвіднесення індивідом себе з дійсністю біологічний час, час людського організму перебудовується і перетворюється у відповідності до цілого спектра ритмів соціально-історичного часу, часу культури. Одиницями відліку біологічного часу вважають час зміни популяцій, тривалість їхнього життя, час існування окремої особи, генерації, виду. До соціальних детермінант відносять час людської історії, доби, етносу, час соціальних груп і прошарків, родини тощо.

Час людського існування, формування життєвого світу можна звести до часу фізичного як глибинної форми буття матерії. Неправильно було б ототожнювати його і з часом соціально-історичним, який відрізняється повторюваністю, послідовністю, тривалістю, каузальністю. Не збігається психологічний час і з часом біологічним, індивід ним, який має ситуативний масштаб і польову орієнтацію. Будучи й організмом, і суспільною істотою, й неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних часах, певним чином віддзеркалюючи, інтегруючи властивості кожного з них.

У психологічному часі здійснюється своєрідний складний синтез біологічного й соціального часів, у яких розгортається людське життя. Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми називаємо психологічним часом. Психологічний час тим більш не збігається з часом фізичним, чим активнішим є процес суб'єктивного відображення дійсності з його емоційністю, небезсторонністю, динамізмом, континуальністю.

Залежно від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює, звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу, вона по-різному бачить своє існування у світі, перебуває з цим світом у згоді або конфронтації, приймає власну долю або заперечує її, прагне самовдосконалення або вибудовує дедалі складніші психологічні захисти.

Психологічний час завжди асиметричний; простий, лінійний детермінізм для нього неприйнятний, тому що практично неможливо досягти симетрії стосовно особистісно значущих подій минулого та майбутнього, встановити актуальні причинно-наслідкові залежності між тим, що було, та тим, що буде. Ми творимо свій світ шляхом "структурування свого життєвого простору" (КЛевін) у відповідності до значення, якого надаємо різним складовим довколишнього світу, узгоджуючи їх з нашими індивідуальними пріоритетами та перспективами. Згорненість минулого й майбутнього в сучасному творить смислове поле життя, всередині динамічної структури якого й здійснюється самореалізація.