Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. -
Досвід структурних реформ у Латинській Америці: уроки для України

Вирішуючи складні проблеми перехідного періоду. Україна має не тільки пильно придивлятися до досвіду своїх сусідів за пострадянським чи постсоціалістичним простором, а й вивчати шляхи, форми та методи подолання кризових явищ у країнах інших регіонів, у тому числі й у країнах Латинської Америки.

90-ті роки позначилися активізацією зусиль латиноамериканських країн щодо перебудови всіх сторін суспільного життя. Криза зовнішньої заборгованості країн регіону у 80-х роках, що характеризувалася гіперінфляцією, стагнацією виробництва, падінням рівня життя, зі всією очевидністю продемонструвала необхідність масштабного регулювання економіки і створення умов для більш стійкого й динамічного розвитку. Невід'ємною складовою політики латиноамериканських країн стали програми економічної та валютно-фінансової стабілізації.

Основні напрями цих програм у країнах регіону були спільними: зниження митних тарифів і запровадження ліберального законодавства щодо іноземного капіталу, дерегулювання фінансового сектора, різке зниження бюджетних витрат у поєднанні з великомасштабними програмами приватизації, жорстка бюджетна політика. Водночас конкретний зміст заходів на національному рівні дещо різнився. Так. одна з особливостей мексиканської моделі полягала в тому, що її реалізації не загрожували соціальні ризики - гарантією були періодично поновлювані угоди уряду з профспілками та підприємцями, так звані "Пакти стабілізації, конкурентності та зайнятості". У здійсненні стабілізаційної програми брали активну участь не тільки виконавчі, а й законодавчі структури, що сприяло прискоренню реформування фінансово-економічної сфери та інших сегментів національної економіки: завдяки цим угодам (що актуально і для України) був створений соціально-політичний клімат для полегшення подолання фінансової кризи у країні та вирішення інших важливих завдань.

В Аргентині та Бразилії центральною ланкою антикризових програм стали грошова та валютні реформи. В Аргентині гіперінфляційний вибух 1989—1990 рр. викликав створення валютної системи, за якої курс національної грошової одиниці був прив'язаний до долара США, причому ця прив'язка здійснювалася таким чином, що обмежувала можливості маневру у сфері монетарної політики. У Бразилії, де діяв досить складний, але ефективний механізм індексації, що давав змогу господарському комплексові функціонувати навіть в умовах високого рівня інфляції (понад 40 % щомісячно), пішли іншим шляхом. Одними з ключових елементів стабілізаційної програми стали деіндексація та введення валютного коридору, в межах якого періодично проводились мінідевальвації з метою коригування обмінного курсу національної валюти з урахуванням інфляційного зростання внутрішніх цін. Таким чином, незважаючи на різницю у тактичних заходах, у всіх випадках переважала лінія на стабілізацію фінансового сектора: приборкання інфляції та оздоровлення кредитно-грошової системи розглядались як необхідна умова підвищення ефективності ринкових механізмів і прискорення економічного зростання.

Здійснення стабілізаційних заходів на національному рівні збіглося з позитивними зрушеннями у вирішенні деяких актуальних зовнішньофінансових проблем латиноамериканських країн. Мова йде про реалізацію "Плану Бренді", яка дала їм змогу скоротити непосильні поточні зобов'язання за зовнішнім боргом і конвертувати їх в облігації з продовженими строками погашення під гарантії цінних паперів скарбниці США. Певну роль відіграла й реформа регулювання американського ринку цінних паперів, яка помітно спростила для латиноамериканських компаній процедуру розміщення своїх акцій за кордоном, забезпечивши тим самим додатковий канал припливу зарубіжних ресурсів. Одночасно помітно зросла активність зарубіжних інвесторів: пенсійні та взаємні фонди, страхові компанії в умовах запровадження у США з початку 90-х років низьких кредитних ставок збільшили обсяги своїх операцій на латиноамериканських ринках, де можна було досить вигідно розмістити гроші. Найвагомішим стимулом для іноземних інвесторів стала широка приватизація державних підприємств, акції яких за новим законодавством могли придбати й зарубіжні фірми.

Створення більш сприятливого інвестиційного клімату було одним з центральних напрямів стабілізаційної стратегії латиноамериканських країн. Однак якщо в Аргентині й Мексиці скасували будь-які значні обмеження руху іноземного капіталу, то в Бразилії. Чилі. Колумбії та в інших країнах зберегли певні механізми контролю. У Бразилії, наприклад, не відмовилися від практики оподаткування операцій з державними борговими зобов'язаннями. У Чилі іноземний капітал, вкладений в акції, не міг бути вивезений за кордон протягом року. У Чилі та Колумбії місцеві компанії, які отримували іноземні позики, зобов'язувалися резервувати великі суми, частка цього резервування зростала відповідно до короткострокових позик.

Незважаючи на відмінності в економічній і фінансовій практиці окремих країн, перші результати стабілізаційних програм практично повсюдно були досить вагомими. Країнам Латинської Америки вдалося приборкати інфляцію, оздоровити фінансову ситуацію і, що найважливіше.— відновити економічне зростання та підвищити його динаміку. Подолання негативних тенденцій дало підставу експертам Світового банку та інших міжнародних організацій говорити про вступ регіону в нову та довготривалу фазу стійкого розвитку. Однак банківська криза у Венесуелі в 1994 р.. мексиканська фінансова криза 1994—1995 рр., які дуже позначилися на аргентинській моделі ринкових перетворень, а потім і азійська фінансова криза, піл впливом якої Бразилія була змушена вжити термінових заходів антикризової політики, призвели до зміни ситуації в регіоні, підірвавши економічну й фінансову стабільність.

Деякі важливі чинники нестабільності, як і раніше, перебувають поза сферою контролю країн регіону. Зберігається сильна залежність від кон'юнктури цін на сировинні товари, які становлять 2/3 експорту. Крім того. Латинська Америка завжди була імпортером капіталу, а звідси — залежність від політики іноземних інвесторів, від руху банківських процентних ставок в основних фінансових центрах світу, особливо коли ситуація у сфері міжнародного руху капіталів зазнає різких змін. Такі зміни пояснюються нестійкістю міжнародної фінансової системи, зростанням обсягів "вільноплинних" капіталів та кон'юнктурними перепадами у сфері виробництва та міжнародної торгівлі. Економічна теорія, на основі якої розроблялися стабілізаційні програми в Латинській Америці, розмежовує реальний і кредитно-грошовий сектори економіки, однак практика вже неодноразово засвідчувала наявність жорстких порогів "незалежності" фінансової сфери і неможливість її довготривалого розриву з реальною економікою.

На економічній ситуації в регіоні позначаються й суперечності світової економіки. Процес глобалізації ринків капіталу загострив ці суперечності. Протягом останніх десятиліть позитивна динаміка світових капіталопотоків підживлювалася тими прибутками, які великі промислові групи не реінвестували у виробництво. Нині функціонування цих ринків визначається тим фактом, що світова система нагромаджень, концентровано представлена інвестиційними, страховими, пенсійними фондами, тяжіє переважно до короткострокових портфельних інвестицій, не пов'язаних з виробничою діяльністю.

Мексика була, до речі, одним з основних отримувачів короткострокових іноземних інвестицій у першій половині 90-х років. Вона ж стала й епіцентром кризових потрясінь 1994—1995 рр. Зовнішнім поштовхом було підвищення процентних ставок у США на початку 1994 р., в результаті чого інтерес іноземних інвесторів до Мексики знизився. Фінансова піраміда, яка базувалася на високій дохідності інвестицій у державні боргові зобов'язання, повалилася за появи перших ознак валютної та політичної кризи в країні; тільки завдяки масованій допомозі ззовні (понад 50 млрд дол. США) вдалося уникнути подальшого неконтрольованого розвитку подій.

Мексиканська криза поширилася на інші латиноамериканські країни. Аргентина та Бразилія мусили вжити термінових заходів для протидії масовому відтоку "гарячих грошей". З огляду на завищений обмінний курс валюти, безпосередню "прив'язку" до долара вони взяли курс на скорочення внутрішніх, у тому числі інвестиційних, потреб для зниження дисбалансу за зовнішньоекономічними операціями, що спричинило падіння ділової активності.

Таким чином, незважаючи на здійснення в першій половині 90-х років стабілізаційних програм, латиноамериканським країнам не вдалося кардинально переломити ситуацію. Як і раніше, високою залишається залежність їх економік від зовнішніх чинників. Уразливість латиноамериканських ринків висвітлила азійська криза; під її впливом у більшості країн регіону знизилися темпи приросту ВВП; немає відчутного прогресу у вирішенні невідкладних соціальних проблем.

Та було б неправомірно заперечувати досить-таки значні успіхи країн регіону. Попри рецидиви фінансової нестійкості, ситуація в Латинській Америці протягом останнього десятиріччя XX ст. зазнала суттєвої якісної трансформації. Можна стверджувати, що тут створені доволі вагомі передумови для повнішого використання внутрішнього потенціалу зростання. Передусім зазначимо, що латиноамериканським країнам вдалося приборкати неконтрольовану інфляцію, яка протягом останніх десятиліть була невід'ємним елементом їхнього господарського життя; радикальній модернізації було піддано кредитно-банківську сферу та систему державних фінансів: упорядковано податкове законодавство: створено умови для розвитку внутрішнього грошового ринку; апробовано нові форми й канали взаємодії з іноземним капіталом.

Найзначнішим наслідком стабілізаційної політики стало формування матеріальних, інституційних та законодавчих передумов для подальшого поступу. З цього погляду латиноамериканська практика важлива і для України — вона актуальна у плані вибору найоптимальніших варіантів досягнення макроекономічної рівноваги.

Однак слід зважати на те. що логіка латиноамериканських програм с дуже специфічною; вона відображає особливості економічної й соціально-політичної ситуації в цих країнах, масштаби і глибину їхньої інтегрованості у світове господарство, структуру і рівень розвитку промисловості та фінансової сфери тощо. Проте стабілізаційні програми в Латинській Америці містять і загальноприйняті форми та механізми, котрі можуть бути використані в Україні.

Які ж уроки може дістати Україна з досвіду стабілізації в Латинській Америці?

1. Порівняльний аналіз політики латиноамериканських країн у 90-ті роки показує, що не існує універсальних антикризових програм, прийнятних для всіх країн, навіть коли симптоми макроекономічної нерівноваги в них однакові. Практично в кожній країні стабілізаційні заходи розроблялися і здійснювалися з урахуванням передусім таких параметрів національної економіки, як основні джерела або причини інфляції, стан державних фінансів та внутрішнього ринку капіталів, технологічний рівень виробничої бази, ступінь диверсифікації та конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зарубіжних ринках, характер економічних та валютно-фінансових труднощів, соціально-політична ситуація тощо. Сукупність усього комплексу цих чинників і визначала ту чи іншу антикризову модель та адекватні форми, методи і механізми її конкретної реалізації.

2. Стабілізація фінансової сфери може бути досягнута шляхом здійснення грошової реформи. Це доводить досвід Аргентини, Бразилії, Болівії, де гіперінфляція була приборкана введенням нової грошової одиниці, прив'язаної до долара. Однак ціною такого підходу є зниження конкурентоспроможності національних виробників, зростання імпортної залежності, підвищення зовнішньоторговельного дисбалансу.

Найвідчутніші й водночас стійкі результати досягаються, коли паралельно з упорядкуванням фінансової системи вживають заходів зі структурного реформування економіки. Помітний вплив, передусім з погляду збільшення потоків іноземного капіталу, справляє приватизація державної власності. Загалом ідеться про необхідність координації стабілізаційної програми з кроками, спрямованими на формування передумов і чинників зростання. В умовах відкритої, або такої, що відкривається, економіки стабілізаційні заходи, не підкріплені заходами, орієнтованими на підвищення ефективності внутрішнього виробництва, сприятимуть експансії іноземного капіталу за одночасної втрати внутрішнього ринку національними виробниками.

3. Метою антикризових програм у Латинській Америці було передусім коригування однієї з макроекономічних змінних — інфляції. При цьому іншій змінній — безробіттю — не було приділено належної уваги, що призвело до загострення проблеми зайнятості. Практично жодній латиноамериканській країні не вдалось домогтися зниження бюджетного дефіциту без помітних втрат у соціальній сфері. З урахуванням цієї обставини однісю з важливих складових успішного проведення стабілізаційної програми г наявність інструментів, які забезпечують соціальну стабільність. Показовими у цьому сенсі с угоди з профспілками в Мексиці, система приватних пенсійних фондів у Чилі, Фонд соціальної підтримки у Бразилії. Створення відповідних соціальних амортизаторів не тільки підвищує можливості маневру уряду, а й знижує ціну реформ для найбільш незахищених верств населення.

4. Кредитно-банківські системи латиноамериканських країн залишаються відносно слабкою ланкою їхніх економічних структур, тоді як роль цих систем у підтриманні макроекономічної рівноваги помітно зростає. Зміцнення цього сегмента національної економіки перетворюється на одну з важливих проблем стабілізаційної політики. Шляхи її вирішення: введення жорстких стандартів і норм банківської діяльності, формування резервних фондів на випадок непередбачених утрат, запровадження норм і правил класифікації кредитних ризиків з урахуванням світової практики, блокування можливостей впливу на формування монетарної політики центрального банку з боку об'єднань підприємців та інших впливових сил. які керуються власними груповими та егоїстичними інтересами.

5. За деякими принциповими напрямами політика латиноамериканських країн з економічної та валютно-фінансової стабілізації мас не тільки суто регіональне, а й ширше значення. Чималий інтерес становить, зокрема, аргентинський варіант. Вперше в сучасній історії у великій державі була реалізована система "валютного управління", яка функціонує уже протягом кількох років і забезпечує порівняно високі темпи економічного зростання.

6. Досвід Аргентини доводить, що система "валютного управління" може сприяти виходові з інфляційної спіралі та стабілізації грошового обігу шляхом різкого обмеження грошової маси і прив'язки її до обсягу золотовалютних резервів. Однак необхідною умовою при цьому є наявність порівняно великих валютних резервів, підтримання яких становить одне з найвагоміших завдань монетарної та валютної політики. Проблема полягає в тому, що уникнути коливань у розмірах золотовалютних резервів неможливо, особливо в сучасних економічних системах, де рух капіталів досягає високого ступеня лібералізації, а політика іноземних інвесторів нерідко визначається інтересами спекулятивного прибутку. Отже, стрижневим елементом аргентинської моделі є стабільний і порівняно високий приплив іноземного капіталу. Якщо ж цей елемент не спрацьовує, вся система розладжується і механізм стабілізації перетворюється на свою протилежність.

7. Аргентинська модель також показала, що розрив у рівнях внутрішньої й зовнішньої інфляції зумовлює завищений курс національної валюти, що призводить, своєю чергою, до зниження конкурентоспроможності національного експорту та додаткового зростання дефіциту платіжного балансу — і. відповідно, збільшення зовнішнього боргу та виплат з його обслуговування та погашення. Зростання боргового навантаження об'єктивно спричинює дестабілізацію фіксованого валютного курсу. В міру підвищення кумулятивного впливу диспропорцій цей режим доводиться підтримувати не економічними, а лише політичними важелями. Нині в Аргентині вже склалась ситуація, коли система фіксованого курсу демонструє елементи нестабільності.

8. Незважаючи на всі вади аргентинської моделі, окремі її елементи можуть бути використані в умовах України, звичайно, не механічно, а з урахуванням українських реалій. Йдеться передусім про форми і механізми стабілізації та санації банківської системи: укрупнення фінансових установ, збільшення частки іноземного капіталу в банківській системі, створення стабілізаційних фондів, зміцнення системи банківського нагляду тощо.

9. У цілому ж, як доводить історичний досвід, немає ідеальних схем і методів. Кожна країна має свою специфіку й особливості. Тому необхідно дуже обережно підходити до запозичення чужого досвіду. Механізми і схеми, які успішно виявили себе в Аргентині чи в Чилі, можуть привести до протилежних результатів в умовах Бразилії. Не випадково остання пішла власним шляхом, хоч на початку реалізації "Плану Реал" аргентинська модель продемонструвала свою життєздатність. Це не виключає, однак, можливості застосування загальноприйнятих логічних схем. Запроваджуючи "План Реал". Бразилія враховувала досвід інших латиноамериканських країн — Аргентини, Болівії, Мексики тощо. Так. окремі поправки до стабілізаційної програми Бразилії були зроблені у зв'язку з кризою, що вибухнула в Мексиці.

10. Необхідною умовою успішного виконання стабілізаційної програми є наявність сильної й незалежної відтиску групових інтересів виконавчої влади. Однак така влада може домогтися успіху лише тоді, коли основна частина економічно активного населення готова йти на значні жертви й поступки. В Україні ці жертви лишаються марними через корупцію, некомпетентність державної влади, відсутність необхідної правової бази. Тим часом перехідний період ставить особливо високі вимоги до рівня професіоналізму урядових структур, регулятивної ролі держави в цілому. Більше того, роль держави в цей період, який вимагає прийняття і реалізації не завжди популярних, але чітко скоординованих і виправданих з погляду найближчої перспективи рішень, багаторазово зростає. І тут закладена, на наш погляд, найбільш глибока суперечність усього етапу переходу України до ринкової економіки. Про це свідчать і процеси приватизації в Україні, які характеризуються очевидними ірраціональністю та повільністю, тоді як у латиноамериканських країнах приватизація супроводжувалася не тільки підвищенням ефективності фінансово-економічних структур, а й спрямовуванням досить суттєвих коштів на пом'якшення найгостріших диспропорцій, що виникають у ході проведення анти кризової політики.

Виходячи з досвіду латиноамериканських країн, можна стверджувати, що найважливіше значення для виходу України з кризи мають сприяння розвиткові внутрішнього ринку капіталів, створення для цього необхідних економічних, соціальних та політичних передумов, визначення принципових довгострокових завдань та їх поетапне вирішення з урахуванням специфіки кожного етапу.

З огляду на своєрідність та унікальність ситуації в Україні слід застосовувати не тільки апробовані світовою практикою, а й неординарні заходи з метою виходу з глибокої структурної кризи. Важко розраховувати на дієвість тієї чи іншої програми, якщо зберігаються умови, що дають змогу українським олігархам та корумпованим високим державним посадовим особам нелегально переказувати великі кошти за кордон, у тому числі і в Латинську Америку. І тут не варто забувати ще один урок, що його дає нам латиноамериканський досвід: політична стабільність і національна злагода — ось ключ до вирішення складних проблем та реалізації програм подолання кризи.

Хоч як дивно, географічно віддалена від нас Латинська Америка в економічному й політичному плані (та й історичному теж) с до нас ближчою, ніж країни Західної Європи або навіть наші безпосередні сусіди. Ігнорування цього реального факту с шкодою національним інтересам України.

Вирішення будь-якої проблеми вимагає, політичної волі іі зосередження всіх зусиль держави та влади: це стосується і наших відносин з країнами Латинської Америки. Справа тепер — за ухваленням конкретних політичних рішень.

Глава 6. Світогосподарські зв'язки України з країнами азійсько-тихоокеанського регіону
Сучасний стан зовнішньоекономічних зв'язків України з країнами Азії
Перспективи розвитку зовнішньоекономічних відносин України з деякими країнами Азії
Глава 7. африканський вектор зовнішньоекономічної політики України
Економічний потенціал країн Африки
Україна — Африка: напрями й форми партнерства
Механізм торговельно-економічної взаємодії України з країнами Африки
Перспективи розширення торговельно-економічної співпраці України з країнами Африки
5. Валютно-грошова система України у світовому фінансовому середовищі
Глава 1. Сучасна трансформація світового фінансового середовища