Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. -
Глава 7. африканський вектор зовнішньоекономічної політики України

Економічний потенціал країн Африки

Із закінченням "холодної війни" роль Африки у міжнародних відносинах, яка до того часу була ареною конфронтації між Сходом та Заходом, радикальним чином змінилася. Регіон втратив своє стратегічне значення в системі зовнішньополітичних координат провідних держав, а практика їх політичного та економічного співробітництва з африканськими країнами зазнала докорінної переоцінки.

За останні десятиліття в Африці відбулися серйозні якісні зміни: припинили існування диктаторські режими, відійшла в минуле система апартеїду, у ряді країн розбудовується ринкова економіка. І все ж комплексна криза в регіоні не тільки не пом'якшилася, а й набрала системного характеру.

Соціально-економічна модернізація пост колоніального Африканського континенту обтяжена успадкованою від колоніалізму економічною відсталістю країн, відсутністю достатнього власного потенціалу — коштів, кваліфікованої робочої сили, технологій, внутрішнього ринку і т. ін.: додаткові труднощі створює стрімке зростання населення. Сьогодні на частку Африки припадає і 1 населення Землі й лише 5 % світового виробництва. У перші півтора десятиліття політичної незалежності завдяки сприятливій кон'юнктурі на світових ринках сировини, а також значному обсягові зовнішніх кредитів, на хвилі національного підйому в регіоні були досягнуті певні економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього капіталу, що надходить у регіон, досі залишається недостатнім.

Справа в тому, що з посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістає більш широкий спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективнішин і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень.

Сучасна диференціація африканських країн за параметрами соціально-економічного зростання набула рис поляризації. На однім полюсі — група найменш розвинутих держав — Ліберія, Сьєрра-Леоне. Чад, Республіка Койго, Сомалі, які с фінансовими банкрутами зі зруйнованою і криминалізова-ною економікою та з переважанням деструктивних процесів у політико-дер-жавній сфері.

Деякі країни континенту — Ефіопія, Ернтрея. Мозамбік докладають великих зусиль, щоб уникнути такого повороту подій. їхня економіка до 90-х років перебувала на межі колапсу внаслідок багаторічних національних війн та економічних експериментів правлячої еліти. Ці країни демонструють високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки активній підтримці МВФ/ МБРР. Але надзвичайно низький стартовий рівень економічного розвитку перед початком реформ, бідні природні ресурси, часті нєврожаї, викликані поганими погодними умовами, мінливий зовнішній попит на їхню сільськогосподарську сировину, політична нестабільність і т. ін.— усе це робить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними.

Інший полюс утворюють ПАР. що с індустріально-аграрним гігантом Африки, а також Нігерія. Зімбабве. Гана. Кенія. Ботсвана, Кот д'Івуар, Сенегал. Габон. Уганда, які мають більш-менш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. Зафіксований у частині цих країн приріст ВВП пояснюється завищеним попитом на їхні паливно-сировинні ресурси на світових ринках. Гана й Уганда, хоч і відновили свій традиційний експортний потенціал у результаті проведення структурних реформ, не можуть подолати поріг 5 % зростання ВВП (за необхідних для подальшого економічного прогресу 8—9 %).

На сьогоднішній день Африканський континент став полем суперництва провідних країн Заходу — США, Франції. Великої Британії, Японії. Будучи економічно найменш розвинутим регіоном світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає увагу цих країн передусім своїми унікальними природними багатствами. Левова частка інвестицій спрямовується в розробку сировинних ресурсів континенту. Прагнучи забезпечити своє виробництво сировиною, західні країни концентрують капіталовкладення в півтора десятках країн регіону, які мають значні запаси нафти, металургійної сировини, урану, алмазів та інших цінних мінералів, сприятливі кліматичні умови для ведення плантаційного господарства. До головних африканських партнерів можна віднести Ліберію, Заїр, Нігерію, Єгипет. Габон, Кот д'Івуар. Кенію, Зімбабве, Камерун, Марокко. Сенегал. Замбію. Гану, Гвінею.

Провідне місце серед експортерів капіталу в Африку належить західноєвропейським ТНК, насамперед Англії та Франції. Вони володіють солідними активами практично в усіх сферах економіки континенту.

Держави — члени ЄС шляхом надання низки торговельно-економічних пільг домоглися від недавніх колоній істотних вигід і привілеїв для себе, і передусім для західноєвропейських ТНК, що діють на території цих країн. Зокрема, відповідно до Ломейської конвенції, жодному регулюванню не підлягають операції ТНК у сферах передачі технології, промислового співробітництва, сільськогосподарського та інфраструктурного будівництва.

Стимулюється також винос із Західної Європи на периферію енерго-містких та "брудних" в екологічному відношенні виробництв, включення цих підприємств у промислові комплекси ТИК. Наприклад, у ПАР частка ТНК у металургійній, металообробній та хімічній промисловості становить близько 1/3.

У стосунках Великої Британії зі своїми колишніми колоніями простежується глобалістичний підхід. Хоч Африці у глобальній стратегії Лондона відводиться важлива, але не виняткова роль. Велика Британія докладає активних зусиль, щоб зберегти колишні африканські володіння у сфері свого впливу.

Опорними пунктами англійського капіталу на Африканському континенті значною мірою залишаються колишні великі британські колонії в Західній Африці — Нігерія і Гана, а також Зімбабве. Кенія та Замбія. У цих країнах зосереджено близько 80 % англійських інвестицій та приблизно 65 % усіх філій ТНК Великої Британії в регіоні.

На початку 90-х років сума прямих французьких інвестицій в Африці оцінювалася приблизно в 3,5 млрд дол.. із яких близько 18 % було здійснено за межами традиційних сфер прикладення капіталу — в Нігерії. Кенії. Єгипті. Судані. Малаві, Уганді та інших колишніх англійських колоніях. Франція і нині помітно впливає на деякі інтеграційні угруповання з участю інших держав — Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС), Економічне співтовариство країн Центральної Африки та ін.

Досить міцними є позиції французького капіталу й у країнах Магрибу. Тут французькі компанії відкрили значну кількість своїх африканських відділень 19,4 % у Марокко, 6,1 % у Тунісі, 4.7 % в Алжирі. Особливістю експансії французьких компаній в Африці є об'єднання їх у великі багатоцільові консорціуми, що контролюють окремі промислові галузі та цілі господарські регіони. Наприклад, акціонерами консорціуму "Компані де Девлопман де л'Афрпк Екатор'яль" (КОДАФЕ) є монополії "Пешине-Южин-Кюльман". "Кофімер". багатонаціональний концерн "Комілог". що веде розробки марганцю в Габоні, та ін. Консорціум заснував Комерційне і промислове товариство (західного) узбережжя Африки, що має свої філії в Кот дТвуарі. Беніні. Буркіна-Фасо, Французьку компанію для розвитку текстильної промисловості (КФДТ). що володіє акціями у фірмах з переробки бавовни в Кот д'Івуарі. Буркіна-Фасо, Чаді, Сенегалі тощо.

Гостру конкуренцію європейському капіталу створюють потужні корпорації США. Сполучені Штати активно використовують експансію своїх ТНК в інтересах економічного перерозподілу світу. Форсуючи експорт капіталу в Африку, вони намагаються витиснути європейські монополії з заповідного для них регіону, розширити сферу свого впливу, узяти під контроль перспективні джерела стратегічної сировини, закріпитися на нових, донедавна малодоступних для них ринках.

Інтереси корпорацій США не обмежуються галузями добувної промисловості африканських країн. У прагненні "зачепитися" на нових ринках, потіснити конкурентів вони поступово розширюють діапазон своїх дій у регіоні. Проникаючи в обробну промисловість, у торговельну, банківську. туристичну сфери, домагаючись вигідних контрактів на будівництво промислових та інфраструктурних об'єктів, американські компанії зміцнюють свої позиції на континенті. Особливо активним с американський капітал у галузі обробної промисловості таких країн, як Нігерія (32 компанії), Замбія (15), Ліберія (11), Марокко (8). Великі корпорації працюють у сферах комунікацій, комп'ютерних технологій, хімічній, автомобільній, харчовій та інших галузях промисловості, створили мережу своїх філій відразу в кількох африканських країнах.

Проникненню японського капіталу в Африку, з одного боку, сприяє надзвичайно великий інтерес африканських країн до вражаючих досягнень і моделі розвитку цієї країни, а з іншого — японські ТНК при освоєнні африканського ринку стикаються з чималими труднощами через погане знання місцевих умов, недостатній розвиток соціальної й економічної інфраструктури в країнах "чорного" континенту.

Однією з центральних проблем функціонування японської економіки є відсутність сировинної бази. З метою отримання стабільних джерел сировини Японія інвестує розробку природного потенціалу Африки, причому для політики японських компаній характерним є прагнення брати участь у якнайбільшій кількості підприємств, особливо в міжнародних консорціумах, що зайняті видобутком корисних копалин у регіоні. Характерна риса експансії японських фірм — створення підприємств неповного виробничого циклу, що цілком залежать від постачань із Японії проміжної продукції, техніки та технології. Наприклад, підприємства зі складання радіоапаратури й електронних приладів, побутової техніки, автомобілів, мотоциклів, виробництва металопродукції, такі як "Ніппон Денки", "Саньє", "Соні", "Тойота", "Суд-зукі", "Хонда Моторз", "Кавасакі Хеві Індастрилз", "Хаякава Денкі", "Мару-бені". "Ніссан". "Мацусіта Денкі", розташовані в Нігерії, Замбії, Танзанії, Гані, Єгипті. Кенії, Марокко.

Ці тенденції експансії тріади на континенті демонструють диспропорції осередкового промислового розвитку економіки Африки.

Нині така політика дедалі більше не влаштовує африканців. Сьогодні Африка цілком усвідомлює, що саме її природні багатства приваблюють іноземні компанії та корпорації, що західна, особливо американська, модель розвитку не враховує місцевої специфіки і спрямована на збереження підлеглого становища африканських країн як постачальників мінеральної сировини на світові ринки. А відтак африканські країни прагнуть побудувати нові, більш справедливі схеми співпраці як із традиційними партнерами (але на новій основі), так і з новими.

Дедалі активнішу роль на африканській арені відіграють Росія (яка намагається посісти місце колишнього СРСР), Китай, а також континентальні лідери — Лівія. ПАР, Нігерія, Алжир та Єгипет.

Сьогодні очевидно, що глобалізація матиме вкрай негативні наслідки для слабких та ізольованих держав. Тому темпи економічного відродження та перспективи політичної стабілізації в Африці багато в чому залежать від розвитку інтеграційних процесів на континенті. Африка мас певний досвід розвитку регіональних інтеграційних об'єднань. Цей досвід продемонстрував спроможність інтеграції викликати позитивні зміни в основних економічних факторах, таких як місткість ринку та динаміка ринку. Регіональні інтеграційні механізми можуть охоплювати широке коло інтеграційних заходів, починаючи від зниження тарифів у торгівлі між членами і закінчуючи узгодженням політики на багатьох напрямах. Поновлення укладених раніше та підписання нових угод, спрямованих на забезпечення вільного переміщення товарів, людей та капіталів, поліпшення транспортної інфраструктури та заходи щодо введення єдиної валюти, безперечно, сприятимуть становленню внутрішніх ринків африканських країн та конкурентоспроможності їхнього експорту. У цьому контексті успішний економічний розвиток може стати реальною основою подолання багатьох політичних розбіжностей.

Перемогу інтеграційних тенденцій знаменувало створення в 1989 р. Арабського Магрибського союзу (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко. Туніс). Фактично це була спроба об'єднати навколо спільних економічних, політичних, культурних інтересів 80-мільйонне населення країн-учасниць.

На сьогоднішній день інтеграційні процеси активізувалися на сході, заході та півдні континенту. У грудні 1993 р. між Кенією. Танзанією та Угандою було укладено Договір про східноафриканське співробітництво. 30 листопада 1999 р. підписано нову угоду — про створення Східноафриканського співтовариства. Таким чином було зроблено крок до створення спільного ринку в регіоні з населенням понад 80 млн осіб. У перспективі країни — члени співтовариства мають зняти всі бар'єри на шляху переміщення товарів та робочої сили на зразок СС. Планується формування спільного парламенту з обмеженими повноваженнями. Наміри про своє приєднання до цієї організації висловили також Бурунді та Руанда. Договором передбачено створення протягом чотирьох років Митного союзу, а через 20 років — валютного та політичного союзів.

Велику активність виявляє Співтовариство розвитку півдня Африки (САДК). У країнах Південної Африки за останні 10 років були проведені радикальні економічні реформи, спрямовані на стабілізацію макроекономічної ситуації. В більшості цих країн національна економіка має відкритий характер, що сприяє заохоченню міжнародних інвестицій, надходженню передових технологій. Здійснюється приватизація державних активів, особливо в енергетичному секторі. Проте спільними проблемами всіх регіональних об'єднань є недостатня розробка економічних програм та обмеженість зовнішніх інвестицій.

Після кризових для Африки 80-х років починаючи з 1995 р. темпи економічного зростання випереджають темпи збільшення населення. Реальний ВНП збільшувався в 1995 р. на 3,4 %, у 1996 р.— на 5,6 %, у 1997 р.— на 4.5 % порівняно з 2,4 % приросту населення. У більшості країн субсахарської Африки протягом останнього десятиріччя було проведено економічні реформи. 35 країн регіону прийняли економічні програми, спрямовані на стабілізацію економік, лібералізацію обмінних курсів, приватизацію енергетичного сектора, лібералізацію зовнішньої торгівлі.

У травні 1998 р. в Намібії проходив Світовий економічний форум, у ході роботи якого було представлено доповідь "Конкурентоспроможність Африки в 1998 році". Доповідь являє собою список африканських держав, перелічених у порядку їх вагомості з погляду здатності конкурувати на світовому ринку інвестицій.

Конкурентоспроможність розраховувалася за шістьма основними показниками — відкритість, уряд, фінанси, робоча сила, інфраструктура, інститути. Із 23 країн континенту, наведених у доповіді, перше місце посів Маврикій, який демонструє 6 % економічного зростання на рік. За ним ідуть Туніс. Ботсвана. Намібія. Марокко та Єгипет. ПАР належить лише сьоме місце, хоча її економіка — найпотужніша на континенті. Швидкими темпами розвивається економіка Мозамбіку (І8-те місце). Незважаючи на післявоєнну відбудову та стихійні лиха, протягом 1990—1996 рр. ВВП Мозамбіку збільшувався в середньому на 7 % щорічно. Обсяг іноземного інвестування в 1997 р. дорівнював аналогічному показнику за попередні десять років.

На субрегіональному рівні в 1999 р. найвищі темпи економічного зростання порівняно з 1998 р. були зафіксовані у східній та південній частині Африки, на які припадає 45 % загальної кількості населення та 37 % сукупного ВВП континенту. Темпи зростання в інших трьох регіонах (55 % населення та 63 % ВВП) знизилися. У східній частині Африки сукупні темпи зростання збільшилися з 2,6 % у 1998 р. до 4,1 % в 1999 р., а в південній частині — з 1,7 % до 2.2 %. У країнах Північної Африки середні темпи зростання знизилися з 4,4% до 3,6 %, у Західній та Центральній Африці — відповідно з 3,6 % до 3,3 % та з 5% до 4.5%.

. У п'яти провідних в економічному відношенні африканських країнах — "великій африканській п'ятірці" (Алжир, Єгипет, Марокко, Нігерія та ПАР), на які припадає 59 % сукупного ВВП та 37 % загальної кількості населення континенту, темпи зростання становили в 1999 р. 2,8 %. В 11 країнах—експортерах нафти (49 % сукупного ВВП та 41 % населення) темпи приросту в 1999 р. збільшилися лише на 0,1 % і склали 3,7 %. У шести острівних державах, на які припадає по 2 % ВВП та населення, темпи зростання знизилися з 4.6 % у 1998 р. до 4 % у 1999 р.

Незважаючи на економічні реформи, континент за всіма показниками відстає від більшості країн світу на кілька десятиліть. Протягом багатьох років Африка відставала від світового економічного зростання на 4 % на рік, провали в економічній політиці додавали ще по 2 % на рік. Ще 1 % відставання забезпечили відсутність законності та прозорості державного управління. На загальній відсталості континенту позначилися і специфічні фактори — проблеми охорони навколишнього середовища, географічне положення, інфекційні хвороби, насамперед малярія, від якої щорічно потерпає 500 млн осіб, з яких помирає 3 млн. Майже половина населення континенту перебуває за межею бідності. За оцінками експертів Світового банку, для подолання цієї проблеми африканським державам необхідно забезпечити від 8 до 9 % економічного зростання щорічно.

Основне джерело прибутків країн регіону — зовнішня торгівля. Протягом останнього десятиліття світові ціни на головні африканські експортні товари в цілому істотно знижувалися, а вартість імпорту зростала, більш ніж удвоє погіршилися умови торгівлі. За період 80—90-х років частка регіону в загальному обсязі експорту з країн, що розвиваються, скоротилася приблизно у 2 рази.

Водночас не дістали належного розвитку і внутрішньоконтинентальна торгівля, а також весь комплекс торговельних відносин по осі "Південь -Південь". Майже 4/5 усього торговельного обороту африканських держав, як і раніше, припадає на індустріально розвинуті країни, причому швидкими темпами зростає торговельний дефіцит. Згідно з доповіддю Африканського банку розвитку, у 1998 р. на торговельні операції з країнами, що розвиваються, розташованими в інших регіонах, припадала приблизно 1/6 частина, а на міжафриканську торгівлю — лише близько 7 % усього зовнішньоторговельного обороту.

Нині експорт африканських країн має виразний сировинний характер. Частка готової продукції становить у ньому 28 %. Третина африканського експорту — це продукція сільського господарства та лісової промисловості. Сировина дає більш ніж половину прибутку у твердій валюті 45 країнам континенту. Та останнім часом спостерігається тенденція до згортання експорту сировини, причиною якої є головним чином не падіння обсягів виробництва, а цінова кон'юнктура на зовнішньому ринку.

Однак слабка ефективність заходів у даному напрямі змушує припустити, що ціни світового ринку за умов стійкого попиту й вузькоспеціалізовано-го експорту, не захищеного картельними угодами, відіграють і більш серйозну роль. Розширення експорту за рахунок збільшення видобутку сировини, за рецептами Світового банку, приводить не стільки до підвищення, скільки до зниження цін, тобто на практиці служить інтересам не країн-експортерів, а промислово розвинутого світу.

Однією з основних проблем африканських держав залишає гься проблема зовнішнього боргу, який становить понад 322 млрд дол. США. Причому якщо зовнішній борг усього континенту зростав на початку 90-х років досить повільними темпами (2.5 % за рік), то зростання заборгованості Тропічної й Південної Африки відбувалося помітно швидше (7,7 %).

Відношення заборгованості до експорту збільшилося за останні 10-12 років приблизно на 2/3, і тепер цей показник порівнянний із максимальним показником у Латинській Америці. Водночас відношення виплат з обслуговування боргу до експортних надходжень у країнах субсахарської Африки знизилося. Почасти це пояснюється зростанням частки пільгових фінансових ресурсів. Однак основна причина неможливості виконувати зобов'язання з обслуговування боргу полягає в перманентному накопиченні простроченої заборгованості.

Ефективний доступ африканських країн до світових ринків блокується відставанням в інформатиці. В Африці лише один процент населення користується послугами телефонного зв'язку.

Перепоною на шляху економічного відродження та подолання відсталості стають регіональні конфлікти. У 90-х роках воєнні дії велися на території майже двох десятків африканських держав. Важливою подією в міжнародних відносинах в Африці стало формування спеціального механізму Організації африканської єдності (ОАЄ), покликаного забезпечувати попередження та врегулювання регіональних конфліктів.

Завдяки діяльності ООН, ОАЄ та ряду держав ситуація в окремих "гарячих точках" континенту поступово змінюється на краще.

Економічний потенціал країн Африки
Україна — Африка: напрями й форми партнерства
Механізм торговельно-економічної взаємодії України з країнами Африки
Перспективи розширення торговельно-економічної співпраці України з країнами Африки
5. Валютно-грошова система України у світовому фінансовому середовищі
Глава 1. Сучасна трансформація світового фінансового середовища
Глава 2. Основні напрями взаємодії України зі світовими фінансовими ринками
Глава 3. Валютна інтеграція в умовах фінансової глобалізації: реалії та перспективи України
Складові фінансової глобалізації й розвиток фінансового сектора в Україні
Валютна політика в Україні: реалії та перспективи