Історія української преси - Животко А.П. -
Заборона українського друкованого слова на східноукраїнських землях. "Українська Громада". Сатирично гумористичний часопис "Помийниця"

"Не было, нет и быть не может", — так 1863 р. сформульовано було міністром Валуєвим ставлення російського уряду до української мови. Тоді ж видано було таємного наказу цензурі, яким заборонялося друкування книг та інших публікацій українською мовою, хіба що твори красного письменства російським правописом ("ярижкою").

Тяжко відчуло цей наказ українське суспільство, а зокрема його молодь в "Українській Громаді" (пізніш "Стара Громада"). Мов петля, здавив він та валуєвське гасло молодий національний український рух. Діяльність "Громади" назовні почала була підупадати. Натомість у внутрішньому житті її членів почала зростати і гартуватися та сила, що на початку сімдесятих років проявила себе цілою низкою наукових, літературних та публіцистичних праць.

Саме на цей час між іншим припадає і видання органу, що вийшов з кіл "Громади" і був єдиним на східноукраїнських землях. Був ним рукописний сатирично-гумористичний журнал "Помийниця", який у другій половині 1863 р. почав видавати член "Громади" Лоначевський.

Про мету і зміст цього часопису повідомляла редакція в першому числі так: "...Скинувши бистрим оком на те життя, що йде круг нас, як річка яка, і задумали ми змалювати у своїм часописі все це сміття, якого багато назбиралося у нашому житті: тим-то і дали ми своєму часописові ім'я "Помийниця". Не маємо ми лізти ані в історію, ані в політику, ані в фільозофію, ані в педагогію; може, і матиме часопис наш якесь педагогічне значення, — але це не від нас: собаку січуть, а панові приклад дають. Не маючи на меті того, щоб читальники ламали собі голови, читаючи наш часопис, писатимемо так, що й дурний зрозуміє... Увійдуть в наш часопис вірші усякі, проза, драма, комедії, трагедії, балет, приказки (себто афоризми), слова великих людей, загадки і пр. і пр."

Був це товариський часопис, що зачіпав інтимний бік громадського життя.

Товариські докори і закиди, глузування зі слабої сторінки людини, а поруч — дружня критика: як то робляться і як не слід робити громадські справи. Це справжній центр сатири часопису.

Та найповажнішою сатирою був тут "Временник ракоходія", що подібне до провідних статей. Цей "Временник" надає громадського інтересу сатирі часопису. Мав він на меті осміяння того, що назвав "ракоходієм", отже, регресивних (назадницьких) явищ в житті "Громади".

У згущеному, карикатурному і гумористичному виразі давав цей часопис живу картину життя "Громади", підкреслюючи тим її дійсний образ. Студентське життя в його інтимній безпосередності, з його позитивними й негативними рисами, часом від'ємне, а часом яскраво-веселе, що розсипається бризками сміху і молодечої веселості. І разом з усім тим чується міцний зв'язок між тим, хто глузує, свариться чи дорікає, і тим, з кого глузують, кому дорікають. Всі вони — члени одного національного гурту, об'єднані спільним завданням, єдиною метою національного відродження і праці для нього. Все те, що за десять років принесло плоди, які лягли в основу дальшої національно-визвольної боротьби українського народу.

1870-80 рр. на східноукраїнських землях. Південно-західний відділ Географічного Товариства в Києві, Його "Записки". "Киевский Телеграф"

Громада" для розвитку своєї чинності потребувала легальних організацій і свій легальний пресовий орган. Такою організацією став Південно-західний відділ Географічного Товариства в Києві.

Відродження пригнічених і позбавлених упродовж довгих років, ба, навіть століть, прав народів іде рівнобіжно з науковим дослідженням історії, мови, літератури та етнографічних особливостей народу. І коли відродження вступило на шлях свого розвитку, то таке дослідження стає конечністю і творить його основу. Географічне Товариство якнайбільше відповідало цьому завданню. До того ж воно не було зв'язане з жодною офіційною установою, інституцією, а тому громадська ініціатива могла в ньому виявитися якнайширше.

Це і було використане членами "Громади". Членами-фундаторами відділу цього Товариства стали переважно об'єкти критики, сатири і глузування на сторінках "Помийниці". Були ними В. Антонович, Беренштам, П. Житецький, Констатинович та інші. В тій чи іншій мірі допомагали бувші співробітники "Помийниці" та ті, що їх в ній згадувано, як сам Лоначевський (Ломака), П. Косач, Вербицький (Цибулька), Д. Мороз, О. Гулак. Тут же й ті, що своєю працею дали цінні вклади до української наукової літератури, вартість яких збереглася до наших днів (це М. Драгоманов, П. Чубинський, Хв. Вовк та інші) та праці яких появилися в "Записках" Товариства, що їх вийшло два томи за 1874 і 1875 рр. Перший том приніс пращ Хв. Вовка і А. Роговина про народні назви рослин, П. Чубинського про "Декілька народньо-історичних переказів", О. Русова про кобзаря Остапа Вересая та його пісні і М. Білинського про пісні панщини. Другий том — П. Іваненка про кобзарів Ніжинського повіту і Лоначевського про пісні буковинського народу.

З молодиків-студентів вийшли українські вчені, літератори та громадські національно-культурні діячі, серед яких і той, хто незабаром став редактором їх органу — Ю. Цвітковський. Тим органом став "Киевский Телеграф". Десь літом 1874 р. "Громаді" пощастило перебрати редакцію цієї газети. Дружина одного з місцевих професорів, що був українського походження, але з виразно ворожим наставлениям до українства і його національного відродження, пані А. Гогоцька, придбала цього року друкарню та відкупила часопис, що виходив у Києві, але не користувався жодною повагою і популярністю. Не знати, власне, з яких спонук взялася ця пані до видавання часопису — чи то з ідейних, чи то з побуджень меркантильного характеру, а тільки до участі в редакції і до співробітництва запросила вона, крім декого з представників з російської інтелігенції, також низку визначніших українських сил з членів "Громади". Були це В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, О. Русов, Хв. Вовк, Я. Шульгін, В. Боренштам, С. Подільський та інші. Притягнуто було до співробітництва також декого і з галицько-українських земель, з яких особливо активним виявився В. Навроцький.

Програму часопису опрацював М. Драгоманов, а працю дійсного редактора перебрав згаданий Ю. Цвітковський.

Так "Киевский Телеграф" став органом української думки, що йшов, як і колишня "Основа", шляхом ідей Кирило - Мефодіївського братства.

Розпочавши свою працю, викликав "Киевский Телеграф" посилену акцію тієї частини російського суспільства, речниками якої були "Киевлянин" у Києві і "Голос" у Петербурзі в спілці з органами польської преси. Виступи цієї преси "Киевский Телеграф" успішно розбивав і ліквідував, стаючи поважним літературно-політичним органом.

Все це, врешті, звернуло увагу відповідних урядових чинників, що не забарилися прийти з допомогою згаданим органам.

Вже на початку (у січні) 1875 р. київський цензор Пузиревський дістав від начальника головного Управління в справах друку конфіденційний наказ такого змісту: "З огляду на те, що Головне управління дістало деякі відомості про газету "Киевский Телеграф", пропонується вам при цензуруванні зазначеної газети ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що провадять українські тенденції".

Було це початком. А за ним, через місяць, новий наказ, за ним — дальші. Над газетою нависли чорні хмари.

Не все гаразд було вже й у видавництві. Чоловік видавательки п. Гогоцький, побачивши справжнє обличчя "Киевского Телеграфа", намагався вплинути на дружину. А коли йому в цьому не щастило, звернувся до М. Юзефовича.

Репресії збільшилися. Видавателька почала дорікати редакції в націоналізмі. Врешті, надіслала до редактора Ю. Цвітковського листа з рішучою вимогою: "Або відмовитися від крайнього напрямку, або з 1 серпня редакція фактично перейде до інших рук..."

У відповідь на це українці — члени редакції та співробітники — покинули часопис.

Сталося це наприкінці 1875 р. Сподівання видавательки, що часопис в "інших руках" зможе залишитися на тій висоті, на яку піднесла його попередня редакція, не справдилися. Незабаром прийшов він до занепаду і вкінці довелося його зліквідувати.

Емський указ 1876 р. І М. Юзефович і його "Докладна записка"

Був це час, коли російський уряд заходився коло "визвольної" акції балканських слов'ян, що приводило до воєнного конфлікту з Туреччиною. В той же час уряд уважав, що надійшов слушний момент для остаточної ліквідації українського руху під Росією.

Початки реалізації цього рішення припадають на 1875 р., а остаточне затвердження — на 1876 р. В'яжеться воно з акцією, яку провадив М. Юзефович. Родом українець, помічник куратора Київської шкільної округи, голова Археографічної комісії, був він визначним ворогом українства і не раз вже прислужувався російському урядові в його боротьбі з українським рухом.

На цей раз подав він спеціальну записку-доповідь про зріст і небезпеку українського руху. Спиняється в ній на діяльності відділу Географічного Товариства та звертає увагу на "Киевский Телеграф".

"Діставши у відділі Географічного Товариства зав'язок, — пише він у цій записці, — маючи свою книгарню, українофіли захотіли мати і власну газету в краю, але через те, що це їм не пощастило, вони взяли до своїх рук газету, яка давніше існувала, а саме "Киевский Телеграф", що останніми часами перейшов у власність пані Гогоцької, дружини професора... під купленою фірмою безграмотного, що навіть не мешкає в Києві, Снєжно-Блоцького як редактора, "Киевский Телеграф" видається властиво завзятими українофілами з університетської молоді, що знайшли в ньому те, чого домагалися, — свій літературний орган".

Вказувалося тут також на розвиток національно-культурного руху на західних українських землях, на зріст там українських видань та української преси, що пробивалася і до рук українського суспільства гад Росією. Вбачаючи в цьому небезпеку сепаратистичного полум'я, М. Юзефович подав свої доводи і висновки, шо були підтверджені також даними різних відомств, які взяли участь в спеціальній нараді, скликаній міністерством внутрішніх справ.

Міністерство подало відомості до Головного управління в справах друку. Вони були важливі, як мотиви для обґрунтування цензурного акту 1876 р.

Цензурне відомство прийшло до остаточного висновку, що "вся літературна діяльність так званих українофілів мусить бути віднесена до прикритого тільки пристойними формами замаху на державну єдність і цілість Росії".

Наслідок: указ (наказ), підписаний Олександром II в Емську, звідки він увійшов в історію під назвою "Емсько-го указу 1876 р."

Цим указом заборонялося: 1) переправу із-за кордону українських книг, брошур, а тим самим і української преси; 2) друкування і видавання в Росії оригінальних творів українською мовою та перекладів, за винятком історичних пам'яток із збереженням правопису оригіналів та творів красного письменства без відступлень від загальноприйнятого російського правопису (ярижка); 3) театральні вистави, а також текст українською мовою при нотах та читання.

Заборони за цим указом ніколи не виконувались супроти галицьких москвофільських видань, хоч ті ніколи не були видавані (за винятком короткотривалого "Живого Слова") чистою російською мовою.

1870-80 рр. на східноукраїнських землях. Південно-західний відділ Географічного Товариства в Києві, Його "Записки". "Киевский Телеграф"
Емський указ 1876 р. І М. Юзефович і його "Докладна записка"
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. РОКИ 1880 - 1905
Шукання виходу. Альманахи 1880-х років
"Киевская Старина": організація видання, програма. Перший видавець і перша редакція
Три доби "Киевской Старины". Видавці, редактори
Матеріальне становище "Киевской Старины". Передплата
Зміст і співробітники "Киевской Старины"
Цензура і "Киевская Старина"
Відгуки й оцінка