Історія української преси - Животко А.П. -
Три доби "Киевской Старины". Видавці, редактори

Цілий час існування "Киевской Старины" можна поділити на три доби: 1) доба Т. Лебединцева — від 1882 до 1888 рр.; 2) доба керування О. Лашкевича — ¡ 1888 і 1889 рр. і 3) коли журнал став фактично органом "Київської Громади" за ред. Є. Кивлицького та В. Науменка — від 1890 р. до 1906, перетворившися потім у журнал під назвою "Україна".

Перша доба визначається напруженою працею самого Т. Лебединцева, який був і видавцем, і редактором, і секретарем, а часто і коректором, а крім того тією цінною співпрацею, що її давали В. Антонович та М. Костомаров. В. Антонович часто виконував обов'язки редактора. Згуртувавши навколо журналу визначніші наукові і літературні сили, Т. Лебединцев підкреслював його громадський характер. Ознакою того були редакційні засідання з участю ближчих співробітників, серед яких були В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, І. Малишевський, о. П. Лебединцев та інші.

За перший рік існування журнал подав немалі надії. Передплатників назбиралося десь коло тисячі, що для журналу такого характеру було вже досить показним.

Але в наступних роках передплата почала падати. Щоб підтримати фінансове становище журналу, Т. Лебединцев р. 1883 звернувся через куратора шкільної округи С. Голубцова до міністра внутрішніх справ з проханням про субсидію для "Киевской Старины" в розмірі 6.000 рублів, щорічно на п'ять років. Прохання це підтримував Г. Ґалаґан. Крім того Г. Галаган особисто звернувся до міністра фінансів Н. Бунге, колишнього київського професора, який пообіцяв одноразову субсидію в розмірі 2.000 рублів.

В цьому розмірі Лебединцев і дістав її. Але вона не могла вивести журнал з тяжкого фінансового стану. Дефіцити зростали. Це привело до того, що з кінцем 1885 р. Лебединцев заявив, що має намір припинити видання. Але співробітники та члени "Громади" спротивилися тому і приобіцяли енергійну підтримку та безплатне співробітництво. Так "Киевская Старина" продовжувала виходити.

Та в другій половині 1887 р. Лебединцев остаточно заявив, що з наступного року він видавати журналу не буде. Спричинився до того, крім фінансового становища, тяжкий стан здоров'я Лебединцева, що звів його в могилу 12 березня 1888 р.

Прихильники та найближчі співробітники "Киевской Старины" поставлені були перед тяжким завданням. Щоб видавати журнал далі, треба було знайти людину, вільну від поліційного підозріння, прийнятну для влади і цензури і одночасно певну та непохитну з національного боку, а до всього того ще й незалежну фінансово та вільну від службових обов'язків.

Врешті, таку людину пощастило знайти. Був це землевласник зі Стородубщини, учень Київського університету, мировий посередник 1860-х pp. і колишній голова з'їзду мирових суддів на Чернігівщині Олександр Лашкевич. Походженням зі старого козацького роду, з дідів і прадідів був він споріднений з Полуботками, Милорадовичами, Ґалаґанами. Батько його був великим книголюбом та автором книжки про розкольничі слободи на Стародубщині.

Народився О. Лашкевич 1852 р. У Київському університеті приєднався до молодого гуртка українців. Брав участь у недільних школах. Закінчивши університет, віддався він земській справі та праці запровадження в життя цих нових установ після реформ 1860-х pp. З початком 1886 р. переїхав до Києва. Часто сходився з одним зі старих приятелів П. Житецьким.

Під час одного з побачень П. Житецький піддав приятелеві думку взяти на себе видання часопису "Киевская Старина", що саме був у тяжкому стані. О. Лашкевич захопився. Незважаючи на попередження родини, що це приведе до розкладу і без того вже фінансово порушеного його господарства, він приступив до реалізації тієї думки.

У самому кінці 1887 р. Т. Лебединцев перепродав Лашкевичеві право на видання та непродані примірники "Киевской Старины" за 2.000 рублів.

Так перейшло видання до нових рук. Але треба було ше дістати з Петербурга офіційне затвердження нового видавця-редактора. Тим часом його київські приятелі намітили план редакційної організації. Фактичним редактором запрошено було члена "Старої Громади" доцента університету Хв. Мішенка, а виконувати обов'язки секретаря запропоновано було І. Житецькому. До редакційного комітету ввійшли: В. Антонович, О. Лазаревський, П. Житецький, В. Науменко, О. Левицький, Н. Молчановський, М. Шугуров та інші.

Офіційне затвердження Лашкевич одержав був у лютому 1888 р., коли вже минув гарячий час передплати на піврічні видання. Це загрожувало збитками. Та Лашкевич на це не зважав і з легким серцем та захопленням віддався праці. Зранку в редакції, після сніданку — в роз'їздах у справах видання, а ввечері — у співробітників або на редакційних зібраннях. Так минали його дні в цей час.

Практичні справи редакції провадив Хв. Міщенко. На допомогу йому закликано було спочатку молодого П. Тимошенка, а пізніш Є. Кивлицького, який незабаром став дійсним секретарем редакції, змінивши І. Житецького, що мав кінчати студії та скласти останні іспити.

У березні рішено було видати замість тримісячних книжок один том в 30 аркушів друку. Цікаву згадку про цей час подає І. Житецький: "Нервова, метушлива праця провадилася в редакції весь лютий і початок березня. Хвороба Лебединцева стала загрозливою і 12 березня він помер. Пригадується час відправи похоронної служби 14 березня в Трьохсвятительській церкві... Церковна служба, яку відвідав майже не весь склад нової редакції і численні співробітники, вже доходила до кінця, коли раптом прибіг з друкарні задиханий, схвильований Хв. Міщенко і щось зашептав на вухо Лашкевичу. Миттю стало відомо, що цензурних перешкод уникнуто і нова редакція одержала дозвіл випустити перший том "Киевской Старины" за 1888 рік, який і з'явився на другий день".

Зовнішній вигляд журналу став також новим. Папір ліпший. Обсяг кожної книжки щораз збільшувався. Замість 10—12 аркушів новий видавець давав 18—20, а то й більш аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.

Та незабаром знову прийшли для "Киевской Старины" тяжкі часи. Минув рік і весна 1889 р. Передплата майже подвоїлася. Це давало надію на зменшення дефіциту. Але разом з надією прийшло і лихо — хвороба видавця. Мусив виїхати на відпочинок на село (травень 1889 р.). Але і тут не міг позбавитися турбот щодо "третьої своєї дитини" (після сина і доньки), цебто "Киевской Старины". У серпні повернувся до Києва. Через місяць стався перший удар. Далі хвороба ускладнилася ще карбункулом. Вночі проти 31 жовтня — другий удар і О. Лашкевича не стало. Перед співробітниками стала знову спроба продовження видання.

Вирішено тимчасово доручити редагування "Киевской Старины" Є. Кивлицькому. В той же час розпочато акцію про перебрання видання до рук "Старої Громади". Крім переговорів із вдовою треба було перевести передачу видання новому номінальному видавцеві. За такого нового видавця намічено було старогромдянина К. Гамалія. У половині грудня 1889 р. було відкуплено "Киевскую Старину" від родини Лашкевича К. Гамалієм. Таким чином, фактично набувала її "Стара Громада".

Редакційна праця впала на плечі Є. Кивлицького, який і провадив її до 1893 р. З кінця 1890 р. почалися турботи про призначення постійного редактора, яким було обрано історика, члена "Старої Громади" В. Науменка, людину літературного таланту, жваву, енергійну і тактовну. Був він давнім членом "Громади" і дехто побоювався надміру виразного підкреслювання "українофільського" напрямку журналу, що могло б звернути увагу влади та відштовхнути цінних наукових співробітників, неприхильних до "українофільства". Справа з призначенням затяглася. Перешкоди йшли з Петербурга. Врешті, через впливових осіб-земляків і знайомих пощастило-таки перемогти підозріння, обмови, наклепи і доноси. Дня 26 липня 1893 р. київський цензор Н. Дроздов повідомив "Его Высокородие Господина Науменка", що міністр внутрішніх справ затвердив його на становищі редактора.

У фудні (27.ХН) 1902 р. В. Науменко порушив справу про передачу йому і видавництва. У зв'язку з цим запитаний Департамент поліції подав характеристику про Науменка як "відомого своїм українофільським напрямком". При чому ще 1894 року Департамент поліції писав про Науменка таке: "У зв'язку з поданим українофільською партією проханням в справі відкриття Товариства імені поета Шевченка, були одержані відомості, що Науменко, нібито, дістав листа від емігранта Драгоманова, в якому було рекомендовано скласти для зазначеного товариства два статути: явний, що буде затверджений урядом і таємний, яким товариство повинно керуватися при досягненню своїх сепаратистичних цілей".

Незважаючи на таку "рекомендацію" проти В. Науменка, який був в той час професором 2-ої Київської хлоп'ячої гімназії, нічого не мав проти цього генерал-губернатор Драгоміров. Це його наставления до Науменка і вирішило справу. В. Науменко був затверджений видавцем "Киевской Старины" (23.II1.1902 р.), залишаючись в той же час і її редактором до останньої книжки 1906 р., та спадкоємця її - журналу "Україна" (1907).

Матеріальне становище "Киевской Старины". Передплата
Зміст і співробітники "Киевской Старины"
Цензура і "Киевская Старина"
Відгуки й оцінка
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. РОКИ 1860-1905 У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Преса на західноукраїнських землях від 1860 року
Літературно-політичний часопис "Слово": виникнення, суспільно-національне обличчя, передплата, додатки
Редакція, співробітники, зміст "Слова"
Відгуки й оцінка
"Слово" на послугах російських державно-політичних чинників. Розвиток москвофільства в пресі
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru