Масові комунікації - Квіт С. -
ГРОМАДСЬКЕ МОВЛЕННЯ

Проект громадського мовлення в Україні належить до тих, які не були реалізовані після Помаранчевої революції. Дискусії на цю тему тривають, лунають політичні звинувачення, але причина одна - ті сили, які приходять до влади в сучасній Україні, а в разі зміни ситуації також їхні опоненти, не можуть відмовитися від погляду на медії як на певний ресурс для впливу на масову свідомість. Політики конкурують не просто за впливи, а за повний контроль над ЗМК. Однак політична боротьба не повинна заперечувати медіаторську роль та незалежність медій. Такі речі належать до царини політичної культури, їх важко регламентувати законодавчими нормами насамперед через загрозу фактичного недотримання.

Відразу зауважимо, що в контексті громадського мовлення не розглядається друкована преса, а тільки традиційні електронні медії - телебачення і радіо. Це пов'язано з тим, що частотний ресурс є обмеженим. Вважається, що він належить державі, яка виступає від імені всього народу. Вона може видавати ліцензії і встановлювати правила гри згідно з громадським інтересом і нормами чинного національного законодавства. Тобто так чи інакше, держава здійснює важливу регуляторну роль у громадському мовленні. З другого боку, всі засоби, необхідні для видання газет і журналів, можуть належати організації чи окремій людині, які мають матеріальні ресурси і готові витратити їх на певний видавничий проект. Якщо не порушується чинне законодавство, держава не має жодного стосунку до такого проекту.

Потрібно також дати раду деяким непорозумінням, які мають місце у вживанні термінів "громадське" і "суспільне" мовлення. І. Курус пояснює, що, оскільки в українській мові слова "громада" і "суспільство" мають різні значення, мається на увазі, що громада проводить свою діяльність на певній території. Тому громадські медії - радіо, телебачення, до певної міри і преса - це організації, створені конкретною громадою, на рівні самоврядування. Отже, суспільні ЗМК - це засіб масової комунікації загальнодержавного рівня. Саме так їх трактує Закон України "Про телебачення і радіомовлення". М. Княжицький вважає, що слід оперувати двома поняттями: комерційне і публічне, бо це відомі в Європі форми мовлення. Р. Павленко та І. Клименко пропонують громадськими називати ті медіа, які діють в інтересах суспільства в цілому за рахунок громадського фінансування і не виражають приватних або вузько-владних інтересів.

Насправді проблеми у визначеннях існують не лише в Україні. Г. Бецко наводить дослідження Т. Сіверстен, яка, розглянувши понад 20 різних визначень, нарахувала близько тридцяти різних ознак, які мають характеризувати громадське мовлення. Однак здебільшого вони не тільки різняться між собою, але й суперечать одне одному. Узагальнюючи, вона каже, що різні фахівці називають громадським мовленням три речі: всю національну систему, певні інституції мовлення або якусь низку програм. Під час визначення завдань громадського мовлення більшість усе ж сходиться на трьох головних завданнях: інформування, просвіта і зацікавлення авдиторії.

Т. Шевченко вважає, що в цій плутанині понять значною мірою винна Рада Європи, яка витратила великі ресурси на пропагування терміна "громадське мовлення", але не змогла достеменно пояснити, що це таке. Як наслідок, переважна більшість українців чули про громадське телебачення, однак не мають жодного уявлення, що це означає. На жаль, навіть частина експертів, які пропонують свої концепції створення громадського телебачення, не обізнані достатньо з досвідом Європи. Не було акцентовано тієї ключової думки, що стандарт громадського телебачення — це шлях реформування контрольованого державою телебачення для того, щоб зробити його максимально незалежним від держави та поставити на службу громадянам.

В англійській мові, каже Т. Шевченко, вживається термін: public service broadcasting. Українською його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення - в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як суспільне мовлення — в законах України. Однак слово "рublіс" можна перекласти і як "публічне", і навіть як "державне". Натомість дослівний переклад public service broadcasting звучить як "мовлення в інтересах громадськості" або "мовлення, яке служить громадянам". Тобто жоден із українських термінів не є точним відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення. Головне, щоб телебачення на практиці служило інтересам громадян. При цьому його можна назвати не громадським, а "українським", або "національним", чи "народним", що буде зрозуміліше і ближче для українців.

Т. Лебедєва також наголошує, що у справі створення громадського мовлення не можна покладатися на владу, бо вона звикла до односторонньої комунікації та пропагандистських прийомів. Дж. Стемпер, яка впродовж 20 років працювала журналістом Бі-Бі-Сі, переконана: якщо українці захочуть мати своє громадське мовлення, вони його матимуть. Просто треба працювати над цим, лобіювати і вимагати. Але основним його принципом має бути незалежність від впливу держави. "Телекритика" найбільше уваги приділила цим питанням, включно з публікацією різних точок зору експертів та представленням концепцій громадського (суспільного, публічного) мовлення.

Зокрема т.зв. Концепція О. Ткаченка розглядала Громадське телебачення як незалежного від держави мовника, який має посісти відповідне місце на медіаринку, що у свою чергу фактично розв'язує йому руки для комерційної діяльності. Нез'ясованим залишилося питання громадського нагляду за його діяльністю.

Концепція Коаліції "Суспільне мовлення" наголошує на необхідності розробки механізмів унезалежнення редакційної політики суспільного мовника, на її прозорості й публічній задекларованості, на громадському аудиті фінансової діяльності. Обидві концепції не виключають перерахунки з держбюджету як джерело фінансування. Коаліція "Суспільне мовлення" також підготувала Проект засад редакційної політики інформаційних редакцій Суспільного громадського мовлення України, який ґрунтується на найкращих стандартах демократичної журналістики і може без застережень використовуватися будь-якою українською редакцією.

Після Помаранчевої революції була популярною ідея перетворення НТКУ на громадського мовника, одним з ідеологів якої виступав А. Шевченко. Створення нового мовника мало відбуватися за такими принципами: 1) суспільство є його власником (канал не може бути приватизований); 2) суспільство фінансує його; 3) суспільство контролює його програмну політику. Для реалізації цього проекту як мінімум була потрібна політична воля держави, яка не була виявлена. А риторика Помаранчевої революції включала обіцянку створити громадське мовлення. Колектив НТКУ об'єднався проти цієї ідеї, що також виключило можливість внутрішньої еволюції. На думку А. Шевченка, проект, який мав стати найбільшим медійним здобутком післяреволюційної країни у 2005 р-, перебуває у стані клінічної смерті. Він вважає, що його треба починати з чистого аркуша.

Ще раніше сумна доля спіткала Громадське радіо, створене О. Кривенком. За влучним висловом О. Дмитричевої, під розмови про створення громадського телебачення вмерло Громадське радіо. Цей проект існував за кошти різноманітних грантів, головним чином МБФ "Відродження", тобто не фінансувався суспільством.

Проте його формат "розмовного радіо" і дотримання професійних принципів незалежної журналістики, безсумнівно, зробили свій внесок в історію українських медій. Весь цей досвід приводить нас до важливого висновку: в Україні нарешті мусять бути створені нормальні умови для розвитку громадського мовлення. В сенсі переходу від розмов і побажань до конкретних дій, які матимуть не менш конкретні наслідки.

Створення громадського мовлення в Україні перейшло виключно у політичну площину. Медіапрофесіонали узгодили свої позиції у головних питаннях. Прикладом можуть слугувати "Принципи запровадження стандартів суспільного мовлення в Україні"" розроблені Національною комісією з питань свободи слова при Президенті Україні:

1. Головною відмінністю суспільного мовлення від державного є його незалежність від органів влади та діяльність в інтересах всього суспільства. Суспільне мовлення створюється замість державного та на його базі.

2. Суспільне мовлення в Україні базується на державній формі власності. Телерадіоорганізації, засновані на державній формі власності, можуть існувати лише у форматі суспільного мовлення.

3. На каналі суспільного мовлення обов'язково має бути сформований колегіальний орган управління.

4. Саме колегіальний орган управління повинен мати компетенцію щодо призначення і звільнення керівників суспільних мовників.

5. Принцип формування колегіального органу має передбачати участь у формуванні цього органу Президента України, Верховної Ради України та громадських організацій.

6. Суспільні мовники повинні подавати щорічний звіт громадськості, а також Президенту України та Верховній Раді України.

7. Незалежність та цілі діяльності суспільних мовників мають бути закріплені на рівні закону.

8. Суспільні мовники повинні мати власні редакційні статути.

9. Механізм фінансування суспільного мовлення повинен гарантувати його незалежність.

Важливо домогтися якісних змін у ставленні політикуму і суспільства в цілому до громадського мовлення. Р. Павленко та І. Клименко наводять порівняльне дослідження ЗМК дев'ятнадцяти країн, яке провів Балтійський медіа-центр разом з ШЕХ. Було відзначено високий рівень і демократичний характер східноєвропейського (за винятком Сербії і Білорусі) медіазаконодавства, яке багато в чому було списане із західноєвропейського. Проте другим висновком було те, що ці закони далеко не завжди працюють - громадські медії фактично не стали незалежними і функціонують під жорстким політичним тиском.

Празька резолюція 1994 p. роз'яснює визначальні риси громадського мовлення:

• громадське мовлення, як радіо, так і телебачення, підтримує цінності, що лежать в основі політичної, правової і соціальної структури демократичного суспільства, зокрема дотримання прав людини, культурний та політичний плюралізм;

• громадське мовлення є одним із найважливіших факторів для існування плюралістичної системи спілкування, доступної для кожного;

• громадське мовлення е точкою відліку для всіх членів суспільства і фактором об'єднання індивідів, груп та співтовариств;

• виключає будь-яку дискримінацію за культурними, релігійними, статевими чи соціальними ознаками та соціальну сегрегацію;

• слугує форумом для суспільних дискусій, у ході яких має бути висловлений якомога ширший спектр думок та поглядів;

• не жертвує прагненням до якості на користь ринкових сил;

• розклад програм має враховувати інтереси широкої авдиторії і водночас задовольняти смаки менших груп;

• програми громадського мовлення мають відображати різні філософські ідеї і релігійні погляди в суспільстві з метою поглиблення взаєморозуміння, терпимості та зв'язків між представниками різних етносів та культур.

За свідченням Р. Евері, концепція політичної та фінансової незалежності відразу закладалася у принципи громадського мовлення. Засади громадського мовлення базуються на документах British Broadcasting Corporation (BBC). Корпорація, маючи довіру громадськості, робить наголос на серйозних освітніх та культурних програмах, покликаних підняти рівень інтелектуальних та естетичних смаків авдиторії. Громадське мовлення базується на принципах універсальності послуг, різноманітності програм, забезпечення авдиторій меншин, включно з тими, які перебувають у невигідному становищі, інформаційної підтримки електорату та культурно-освітнього збагачення. Концепцію було задумано і розвинуто виходячи з ідеалу культурної та інтелектуальної просвіти суспільства. До певної міри, каже Р. Евері, це продукт британської корони, а не парламенту. Фінансування набуло форми грошових зборів за ліцензії, податків та некомерційних надходжень.

Розглянемо головні моделі громадського мовлення, спираючись на дослідження М. Басенко. Воно існує у 49 країнах світу. Хоч родоначальницею громадського мовлення є Велика Британія (Корпорація Бі-Бі-Сі заснована у 1923 р.), стовідсоткове фінансування громадського мовлення самим суспільством на сьогодні існує лише в Японії, де така модель сформувалася нещодавно. Близькі до цього Норвегія (99 %), Швеція (98 %), Данія (91 %), Німеччина (82 %). У Великій Британії - близько 80 %. Кошти, яких бракує, поповнюються за рахунок спонсорів або меценатів, а також суспільних фондів (наприклад, у США). В Іспанії, Португалії, Франції і Канаді передбачені також державні субсидії. Майже у всіх моделях передбачена участь держави, яка надає частоти й обладнання.

Бі-Бі-Сі також частково залежить від державного фінансування, але при цьому має високий ступінь незалежності від влади. Корпорація діє на основі Королівської хартії, а також ліцензії та угоди, які надає міністр національної спадщини Великої Британії. На затвердження у парламенті Хартія подається королевою і може бути або повністю ухвалена, або повністю відхилена - вносити зміни не дозволяється. Цей документ визначає правила, за якими Бі-Бі-Сі працює і фінансується. Для забезпечення того, щоб Бі-Бі-Сі залишалася "на відстані руки від уряду", Хартією передбачено, що Корпорація має свій керівний орган - Наглядову раду, яка призначається королевою за поданням уряду.

До Наглядової ради входить 12 членів. Це фахівці з великим досвідом у різних сферах, зокрема в мистецтві, бізнесі, промисловості. Вони можуть мати різні політичні погляди, але повинні залишати їх за дверима, як верхній одяг, коли ухвалюються рішення. Метою Наглядової ради є забезпечення виконання Корпорацією своїх зобов'язань перед суспільством і плідне посередництво між Корпорацією та урядом. Змінити членів цього органу доволі важко, і з приходом до влади нового уряду склад не змінюється. Усі члени Ради працюють на півставки - деякі з них мають іншу роботу, а дехто на пенсії.

Директори призначають головного керівника Бі-Бі-Сі — Генерального директора - для здійснення щоденного керівництва Корпорацією. Він також є головним редактором і несе відповідальність за те, що виходить в етер. Генеральний директор і вища ланка керівників підзвітні Наглядовій раді. Щомісяця Рада зустрічається з Генеральним директором і старшим керівництвом для обговорення того, чи відповідає діяльність Корпорації погодженій стратегії та цілям. Хартія гарантує редакторську незалежність Бі-Бі-Сі та визначає її зобов'язання як громадського мовника. Вона закріплює принципи неупередженості й збалансованості як основу редакторської політики. Інший важливий елемент зобов'язань Бі-Бі-Сі перед суспільством - транслювати високоякісні програми для різної авдиторії і відображати розмаїття точок зору.

Публічно-правове телерадіомовлення існує в Німеччині з 1945 р. Такий статус було обрано для того, щоб забезпечити незалежність медій від держави і дати можливість громадськості брати участь у діяльності наглядових органів. Фундатори цієї системи прагнули, з одного боку, запобігти однобічній політичній спрямованості ЗМК, а з другого - намагалися не підганяти програми під потреби існуючої системи економіки. Тому були створені умови, за яких публічно-правове телерадіомовлення максимально незалежне від реклами. Громадське телебачення і радіомовлення Німеччини було створено в результаті укладання договорів між окремими німецькими землями, які є вільними від відомчого нагляду, працюють за принципом самоуправління і фінансуються за рахунок абонентської платні й тільки частково за рахунок реклами. У компетенції федерації перебуває лише регулювання дій систем зв'язку, у т. ч. техніки передачі телепрограм, проблеми авторського права тощо.

Тільки з початку 80-х рр. у Німеччині водночас із публічно-правовими телерадіоорганізаціями почали діяти приватні. Але на функції та структуру публічно-правових компаній це майже не вплинуло. Вони, як і раніше, об'єднані у Робоче співтовариство телерадіокомпаній Німеччини (АРД), котре формує з їхніх матеріалів першу програму загально-німецького телебачення, що транслюється наземним шляхом і по кабелю. Земельні компанії ведуть свої трансляції у межах свого ареалу на т.зв. третій програмі. Крім того, компанії, які входять до АРД, транслюють у своїх землях ще до п'яти телерадіопрограм. Більшість програм доступні також через супутниковий зв'язок. Керує діяльністю директор спільної програми, який призначається на посаду на термін не менше двох років. Будь-яка земельна компанія може вийти з АРД, але повідомити про це необхідно за два роки.

На противагу організованому на федеральній основі АРД, існує друга програма - ЦДФ, побудована за принципом централізму. її передачі транслюються з Майнца. ЦДФ існує на свою частку прибутків з абонентської плати (вона отримує 30 % прибутків, що становить приблизно половину всього бюджету ЦДФ), прибутки від реклами (третина бюджету), з інших джерел, наприклад прибутки від процентів за використання прав. ЦДФ виникла 6 червня 1961 р. в результаті укладання договору між землями. Телевізійна рада ЦДФ складається з 66 представників урядів земель і федерації, основних політичних партій та громадських організацій загальнодержавного рівня. Єдиною телерадіокомпанією, яка перебуває у розпорядженні федерації і фінансується урядом, є "Німецька хвиля". Але за законом вона здійснює мовлення тільки за кордон.

Структура громадських телерадіокомпаній відповідає одній усталеній схемі. На чолі стоїть інтендант, який відповідає за всі програми, що транслюються. Його діяльність контролюється двома органами: адміністративною радою, яка наглядає за адміністративними і фінансовими справами, і телерадіомовною радою, яка контролює зміст програм. Остання служить гарантією "внутрішнього" плюралізму думок, бо складається з представників різних партій, профспілок, церкви, інших громадських об'єднань. Головне завдання телерадіомовної ради - не цензурувати зміст повідомлень, а стежити за тим, щоб програми не висловлювали точку зору лише однієї групи населення чи партії.

Досвід Франції цікавий з погляду значної участі держави у функціонуванні електронних медій. Верховним державним органом у галузі телебачення і радіомовлення є Вища рада з аудіовізуальних засобів. Вона гарантує незалежність діяльності державних радіо і телебачення (саме державних, бо вони більше пов'язані з державними інституціями), об'єктивність передачі інформації, слідкує за дотриманням принципу свободи конкуренції, за якістю та різноманітністю програм, за збереженням і пропагандою французької мови та культури, розподіляє частоти та стежить за правилами їх використання, контролює дотримання принципів плюралізму державними телерадіокомпаніями, призначає їхніх керівників (термін З роки), стежить за дотриманням прав підлітків та молоді, визначає політику в галузі кабельного мовлення. Вища рада складається з 9 членів (3 призначає президент Республіки Франції, 3 - голова Національних зборів, 3 - голова Сенату на термін 6 років).

Фінансуються 6 державних ТРК (Французьке телерадіомовлення TDF та 5 національних компаній, які займаються тільки виробництвом телепрограм) за рахунок абонентської плати та реклами. Варто зазначити, що державними ТРК керує адміністративна рада. До її складу входять: 1 представник Національних зборів; 1 - від Сенату; 4 - від державних органів; 4 - від Вищої ради; 2 - від трудового колективу. 29 червня 2002 p. у Франції було прийнято закон, що реформує аудіовізуальний сектор. Він зміцнює громадське мовлення, створюючи холдинг "France Television", який володіє трьома національними каналами: "France 2", "France 3" та "La Cinquième" - і визначає їхню стратегію. Голова холдингу обирається Вищою аудіовізуальною радою на 5 років.

У Польщі перші недержавні радіостанції були створені у 1990 р. за рішенням Римсько-католицького костьолу. В цілому ж радикальних змін система телерадіомовлення зазнала після того, як у грудні 1992 р. Сейм ухвалив закон про радіомовлення і телебачення, який врегульовував діяльність комерційного та передбачив створення громадського мовлення. Згідно з цим законом державне об'єднання "Польське радіо і телебачення" було перетворене на одне загальнонаціональне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне - для телебачення. Наступним етапом було законодавче регулювання ліцензування цієї діяльності. Після подальших послідовних перетворень органи громадського мовлення було захищено від втручання держави закріпленням таких гарантій:

• громадські телебачення і радіо є акціонерними товариствами (акції належать державі, проте вона не може ними розпоряджатися);

• кадрову політику громадських ЗМК здійснює Громадська рада з питань телебачення і радіомовлення, яку спільно формують Сенат, Сейм і президент, причому членів Ради відкликати неможливо, а розпустити можна лише за спільною згодою Сенату, Сейму і президента, що практично досить складно;

• громадські медіа є фінансово незалежними від державного бюджету, це навіть заборонено законом; основними джерелами є громадське (абонентське) фінансування і реклама. Громадське російське телебачення (ГРТ, тепер "Перший канал")

було громадським лише за назвою. Це типовий приклад підміни понять. Держава зберігала контрольний пакет акцій ГРТ (45 % - міністерство державного майна, 3 % - 1ТАР-ТАРС, 3 % - Телевізійний технічний центр). Усі інші акції зосереджувалися в руках трьох приватних власників: 38 % - у консорціуму банків "Столичний", "Менатеп", "Альфа-банк", "Об'єднаний банк", 8 % — у "ЛогоВАЗу", 3 % — Газпрому (потім акції банку "Столичний" перейшли до СБС-АГРО, а Газпрому - до "ЛогоВАЗу"). Таким чином, не можна було навіть вести мову про незалежність від державних та приватних структур, що є головною ознакою громадського мовлення. Окрім того, не було громадського контролю за діяльністю ГРТ. Наглядова рада, яку очолював президент Росії, жодного разу не збиралася. Політику ГРТ визначала Рада директорів, куди входили найвищі державні чиновники і банкіри. Джерелом прибутків для ГРТ, судячи з непрямих даних, були кошти акціонерів.

Громадське мовлення почало розвиватися у США з появи у 1920-х pp. некомерційних радіостанцій, які створювалися насамперед в університетах. У 1930-ті pp. більшість таких радіостанцій закрилася через фінансові труднощі, так що у 1945 р. в США було лише 25 освітніх радіостанцій. Тоді Федеральна комісія зв'язку, яка розподіляє у США частоти, зарезервувала для некомерційного радіо 20 каналів на коротких хвилях. Президент США Л. Джонсон підписав 7 листопада 1967 р. Акт про Громадське мовлення (Public Broadcasting Act). Були створені Служба публічного мовлення (U. S. Public Broadcasting Service) та Національне публічне радіо (National Public Radio). Приблизно 17 % витрат на некомерційне телерадіомовлення у США покривається за рахунок федерального бюджету.

Крім того, гроші надаються у формі грантів на окремі програми, пожертвувань фондів (близько 22 %) та приватних осіб (20 %). Реклама на громадському мовленні заборонена. Тільки 5 % надходять від спонсорства. Вагоме джерело доходів - ліцензійні збори.

Некомерційне телебачення і радіомовлення у Сполучених Штатах відрізняються за своєю структурою. Національне публічне радіо об'єднує окремі не комерційні радіостанції і саме формує інформаційну продукцію. Служба публічного мовлення здійснює лише керівництво взаємозв'язками між кількома найбільшими публічними телестанціями по всій території США. Станції, які бажають приєднатися до служби публічного мовлення, повинні відповідати низці вимог. По-перше, їхнє мовлення за змістом має бути освітнього характеру, забезпечувати громадян об'єктивною інформацією та висвітлювати суспільну проблематику. По-друге, вони повинні бути цілком незалежні від впливу не тільки адміністративних органів, а й будь-яких політичних та релігійних організацій. По-третє, такі станції не можуть вести рекламну чи іншу комерційну діяльність.

Регулює публічне мовлення, як і все мовлення США, Федеральна комісія з комунікацій (Federal Communications Commission), яка має виключно регулюючі, а не господарські функції. Вона складається з 5 осіб, яких призначає Президент США і затверджує Сенат. Причому більше трьох людей із цієї комісії не можуть входити до однієї політичної партії, жоден член Комісії не повинен мати прибутку в тих компаніях, що спеціалізуються у сфері телерадіомовлення чи зв'язку. Всі засідання проводяться відкрито, за тиждень про них інформують громадськість. Головна функція Комісії - розподіл частот. Вона може накладати штрафні санкції, але не має права на жодну форму цензури.

Сьогодні громадське мовлення, пише Р. Евері, переживає не найкращі часи, що багато в чому зумовлено об'єктивними причинами. Від 1970-х до 2000-х pp. воно у цілому світі було піддане атакам, оскільки дедалі більше запитань викликають ті організаційні принципи, на яких воно базувалося від початку. Поява нових комунікаційних технологій створила нові засоби доступу до послуг мовлення, змінила суспільне сприйняття важливості і навіть законності послуг громадського мовлення в умовах дефіциту частотного спектра. Тобто його подальше існування поставлене під знак запитання. Проте незаперечне значення має вплив громадського мовлення на формування стандартів сучасної журналістики. Так само немає сумнівів у тому, що на порядку денному сучасної України громадське мовлення залишається найактуальнішим проектом.

Контрольні запитання

1. Поясніть важливість проекту громадського мовлення для України.

2. Перелічіть причини створення корпорації Бі-Бі-Сі.

3. Назвіть успішні моделі публічного мовлення.

4. У чому полягає головна відмінність громадського мовлення на Заході та в країнах колишнього "радянського табору"?

5. Чому суспільне мовлення перебуває під загрозою?

Тема для дискусії: Хто, на вашу думку, міг би очолити проект громадського мовлення в Україні та чому?

Література

Басенко М. Моделі громадського телебачення в демократичних країнах: український контекст. - К., 2006.

Бецко Г. Роль громадського мовлення у демократичних суспільствах. - К., 2003.

Громадські та суспільні ЗМІ: термінологічна плутанина (матеріали Медіа Клубу) //

Державне телебачення має стати суспільним //

Дмитричева О. Під розмови про створення громадського телебачення вмерло "громадське радіо" // Дзеркало тижня. - 2005. — 19-25 лютого.

Евері Р. Громадське мовлення //

Засади редакційної політики інформаційних редакцій Суспільного громадського мовлення України. Проект //

Заява Коаліції громадських організацій "Суспільне мовлення" //

Павленко Р., Клименко /. Громадські ЗМІ: поняття, міжнародний досвід і перспективи для України //

Парламентські слухання 13 квітня 2005 року: "Перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні" //

Резолюция № 1 "Будущее общественного телерадиовещания". - Прага: 4-я европейская конференция министров по политике в области средств массовой информации. - 8 декабря 1994.

Суспільне мовлення. Напередодні //

Суспільне мовлення: український варіант //

Шевченко А. Суспільне телебачення: з чистого аркуша

Шевченко Т. "Рublіс Service Broadcasting" - труднощі перекладу //

Ющенко обіцяє українцям громадське мовлення //

НОВІ МЕДІЇ
ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І ПОРОЗУМІННЯ
Pro і contra
Глобалізація та медії
Анти- та альтерґлобалізм
Масова комунікація глобального суспільства
Глобальне порозуміння
Передмова до п'ятого видання
Розділ 1. Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності
Словник молодого журналіста