Теорія журналістики - Приступенко Т.О. -
Висновки

Термін "етика" походить від давньогрецького ethos, яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Однак згодом у слові "етос" почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Піфагор, Демокріт, Критій) тощо.

У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос: ethikos (стичний) і ethika (етика). Термін "етичний" використовувався мислителем для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот, пов'язаних з мисленням, розумом людини. Щодо науки — галузі пізнання, що вивчає класне стичні чесноти та досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, то таку науку Арістотель і його найближчі учні й назвали етикою. Філософ залишив праці, у яких уперте зустрічається ця назва: "Нікомахова етика" (цілком імовірно, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), "Євдемова етика" (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана "Велика етика", що становить стислий конспект цих двох праць. Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося тоді, коли йдеться про цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини, як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури: Китаї, Індії. Водночас закріплення за цією галуззю людського пізнання особливої назви "етика" цілком очевидно сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень цього слова. Так, афоризм Геракліта "Ethos antropoi diamon" перекладають як "Вдача — божество для людини", однак один із найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що доцільніше було б тлумачити цей афоризм так: місцеперебування людини і є для неї простором присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побутування й мешкання.

У будь-якому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, просторовість загалом не є для етики зайвою: вона вказує па зв'язок вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє "місце перебування" людської волі й духовності.

Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власних вдачі, характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто сприяє свободі її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки її, мов раба, жорстко примушують до чогось поза власним вибором, немає підстав говорити про її стос. Тобто на сьогодні в країні проблема етики стоїть поруч із проблемою свободи слова.

У латинській мові здавна слово mos, подібно до стосу, означало характер, вдачу, звичай, водночас воно мало й значення припису, закону, правила. Зважаючи па такі тлумачення, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника mos

— з прямим посиланням на аналогічну операцію Арістотеля

— прикметник тог alls — "той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв". Услід за М.Т. Цицероном цей неологізм використовують Сенека-старший, інші римські письменники й філософи, а вже у IV ст. п. е. виникає термін moralitas — мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними. Водночас термін "етика" зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає, головним чином, науку, а під мораллю розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

У повсякденному слововжитку цієї відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про "етику вченого", або "медичну етику", маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки, вислови за їхню "неетичність". Така розпливчастість у термінології зумовлена тим, що між мораллю як явищем та етикою як наукою про нього насправді немає чіткої межі. Адже вибираючи лінію поведінки, зважуючись на вчинок тощо, ми керуємося, хай навіть неусвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, намагаємося якось обґрунтувати свої вибір та дії, а це вже царина етики. Та незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки. Можна скільки завгодно досліджувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядати його як фізіологічпий акт чи соціальний феномен, як відтворення певних традиційних взірців поведінки, як символічне діяння тощо, але нічого не з'ясувати про його власне моральне єство. Або можна розглядати біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні умови й чинники формування певного типу людської вдачі, осмислювати його з погляду фройдівської концепції лібідо тощо і залишатися, як небо від землі, далеким від розуміння його стичних характеристик. Осягнути етичні характеристики неможливо, по вводячи безпосередній предмет розгляду — скажімо, той або інший понеділковий акт людини — у цілісну систему загального людського осмислення дійсності, що включає ті або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і зло, свободу і справедливість тощо. Не звертаючись до цієї сфери теоретичних і практичних універсалій (найбільших узагальнень, що описують певний стан світу і людського світосприйняття загалом), ми не в змозі будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість того чи іншого людського вчинку, але навіть визначити його принципову належність до галузі моралі в цілому. Що, зрештою, становить мораль як модифікація подібного загального ставлення людини до світу? Цс такий практично-оцінний спосіб ставлення людини до дійсності, що регулює поведінку людей з погляду принципового протиставлення добра і зла. Серед розмаїття вдач, характерів, форм поведінки і спілкування стику як науку цікавить передусім вимір належного, того, що має бути: як належить чинити, поводитися, спілкуватися, які цінності слід втілювати в життя, в якому напрямі вибудовувати власну особистість тощо.

Для етичної думки останніх століть більш звичною є саме імперативна мораль, основою якої є тс чи інше веління, наказ, вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І. Кант, якому належить учення про основоположний моральний обов'язок — категоричний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними і виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише поваги до них.

Щодо "хрещеного батька" етики — Арістотеля, то його вчення репрезентує скоріш оптативну мораль, що орієнтує на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити відповідно до згаданої мети. Така мета потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатної свідомо вибирати блага й цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення. Слідом за Арістотелем, в етиці узвичаєно іменувати цю духовно-практичну здатність людини грецькою назвою фропезис.

Визначення моралі пов'язане з осмисленням її як особливого ставлення людини до дійсності. Загалом ми звикли до того, що якість моральності чи аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми, що до сфери компетенції моралі входять відносини особи з особою, особи з групою, до якої вона належить, — від сім'ї або виробничого колективу до соціальної верстви, нації, суспільства загалом.

"Так само, як людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, осмислюється ним зсередини й не існує у відриві від нього; й так само, як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, висвітлюється ним, так само і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій зі своїх форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра і Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культури, повноту її смисложиттєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про незамінне місце моралі, морального світогляду і світосприйняття в системі культури людства".

З цього випливає, що етика — це наука про мораль та людське ставлення до самої моралі: про те, який сенс, внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм.

Безперечно, прикладне значення стики як науки істотно зумовлене її спрямованістю на аналіз і обґрунтування моральних норм та цінностей. Зрештою, це значення й не зводиться ні до чого іншого, як до запровадження в різноманітних формах та аспектах суспільного життя певної критично вивіреної сукупності подібних цінностей і норм, певного, можна сказати, стандарту людської моральності.

Однак, якщо вже людина вибрала для себе шлях відповідальності й добра — для неї не може бути байдужим досвід інших людей, котрі в різні часи і в різних країнах теж обирали його, теж билися над одвічними проблемами людського духу. Ні любові, ні прагнення до добра навчити неможливо, проте коли вони вже є — душа людини розширюється, розкривається для знань. І тут етика здатна допомогти людській особистості в її духовних пошуках. Пряме завдання стики — допомогти наблизитися до рівня, досягнутого культурою людства в осмисленні хвилюючих нас моральних проблем, і водночас повніше й виразніше усвідомити неповторність власної ситуації, необхідність творчого зусилля власної волі та думки. Вживаючи пенні вислови й способи думки, апелюючи до феноменів, що виходять за межі мови, думок і досвіду повсякдення, вона тим самим уже створює для мислячої, морально небайдужої людини певну опору, духовне середовище, потрібне для зосередження на відповідному колі питань, для того, щоб ці питання і теми взагалі могли існувати як предмет людського мислення. Відомо, що там, де не прийнято згадувати про любов, де говорити про неї соромно, зникають і роздуми на цю тему, а разом з тим і культура любові загалом.

Створюючи таким чином адекватне духовне середовище, етика спонукає наше мислення долати свою самотність. Передаючи в стислій формі досвід моральної свідомості людства, вона не може певною мірою не відтворювати й надихаючу силу одвічного людського поривання до кінцевого сенсу буття, до розгадки таємниць добра і зла, ризик і безмежну привабливість морального пошуку — мова, звичайно, йде про етику як таку, а не про конкретні її прояви, які можуть бути скільки завгодно бездуховними і нудними.

Висновки

Етика як наука на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює. Таким чином вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності. Як філософська дисципліна етика розширює духовне видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і значення моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, моральну творчість людини.

Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить зазначену роль етики досить актуальною. Звичайно, становлення демократії залежить певною мірою від міцної правової основи, але це не основний фактор існування людської культури і цивілізації, відомий принцип права "що не заборонено, те дозволено" не може бути єдиним механізмом налагодження людських взаємин у вільному демократичному суспільстві та в суспільстві, яке прагне стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності, а отже, робить особливо помітною їх нестачу.

І все ж найбільш традиційним і відповідним філософській специфіці етики є її вплив на духовний світ самої людської особистості. Справді, етика — не моралізаторство і не читання моралі, наївно вважати, що ознайомлення з нею зробить погану людину хорошою. Реальна орієнтація на позитивні моральні цінності зумовлюється передусім не пропагандою стичних знань, а загальним станом культури і власними рішеннями, вольовими зусиллями людей, для котрих нестерпно принижувати власну гідність, скніти в бездуховності. До цього має закликати преса.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Які особливості стики як науки? Що вона вивчає?

2. Визначте основне призначення та функції стики в суспільстві.

3. Які питання етики і моралі у творах митців різних епох?

4. Охарактеризуйте загальнолюдські цінності як найвищі категорії людського буття.

Розділ 2 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ
2.1. Право на слово
2.2. Журналістська етика в контексті етики загальної
2.3. Ціннісний критерій журналістської етики
2.4. Етичні цінності журналістів демократичного суспільства та законодавство
2.5. Етичні засади журналістської діяльності під час виборчих перегонів
Звернення журналістської ініціативи "Журналісти — за чисті вибори"
Висновки
Розділ 3 КОДЕКС ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ
3.1. Кодекс професійної етики журналістів