Історія України - Коваль М.В. - Народна боротьба з окупантами

Українська промисловість швидко деградувала. Причин було немало: на тривалий час територія України стала ареною воєнних дій, ( невпевненість у завтрашньому дні змушувала власників відмовлятися од капіталовкладень у розвиток виробництва, закриття кордону з радянською Росією паралізувало традиційні виробничі зв'язки тощо. Щоб припинити деградацію і налагодити вивіз промислової сировини в Німеччину і Австро-Угорщину, окупаційні власті і гетьманська адміністрація намагалися змусити робітників працювати інтенсивніше. Коли у спробах поліпшити свій рівень робітничі колективи наважувалися на страйк, власті, як правило, забороняли його, не зупиняючись перед брутальним застосуванням сили. Зокрема, херсонський губернатор у травні 1918 р. суворо заборонив страйки, мотивуючи це турботою, як він досить відверто висловився, "про забезпечення діяльності промислових підприємств, конче потрібних для добра населення і німецького війська". Непокірним загрожувала кара: ув'язнення до двох років і високий штраф. Коли зупинилися І катеринославські підприємства, міський комендант заявив, що страйкарів вишлють за межі України, а їх Місце заступлять австрійські робітники.

Спираючись на підтримку властей, підприємці перейшли в наступ на робітничий клас з метою взяти назад поступки, завойовані ним у революційні часи. Так, на металургійних заводах Катеримославщини адміністрація , запровадила 12-годинний робочий день, а на багатьох цукроварнях він збільшився до 9—10 годин. Робітники протестували, посилаючись на порушення встановленого Центральною Радою закону про 8-годинний робочий день. Тоді гетьман надав міністрові торгівлі й промисловості право нормувати тривалість праці власними постановами. Міністр відразу скористався цим і встановив у металургійній промисловості 12-годинний робочий день.

Найболючішими для робітничого класу були локаути — припинення роботи із звільненням всіх працюючих, [щоб через деякий час найняти знову більш покірливих за меншу плату. Урядовий комісар праці Чернігівського району писав у червні в своє міністерство: "На Чернігівщині набереться лише 50 % працюючих робітників. Окрім занепаду промисловості через брак сировини і палива та інші відомі обставини, безробіття підтримують самі власники, які пориваються скрізь провести локаути з метою знищити здобутки робітників".

Народна боротьба з окупантами

Прагнення великих землевласників поновити економічне панування в українському селі натрапляло на затятий опір з боку селян, які не бажали повертати конфісковане майно й віддавати землю. Всюди мали місце підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків та управителем. Окупаційні власті відповідали екзекуціями. Озлоблені селяни утворювали партизанські загони. Перебуваючи у підпіллі з більшовики, російські та українські ліві есери прагнули надати цьому стихійному рухові організаційну основу.

З'їзд загальноросійської партії лівих есерів, яка вважала індивідуальний терор ефективним засобом політичної боротьби, вирішив підірвати Брестський мир шляхом вбивства німецького посла в Радянській Росії графа Мірбаха, а в Україні — фельдмаршала Ейхгорна і гетьмана Скоропадського. Першим. загинув Мірбах. Наприкінці липня з санкції ЦК українського відділення партії бойова група прибула в Київ і кронштадтський матрос Б. Донськой забив Ейхгорна. Скоропадському вдалося уникнути есерівської бомби. Терористичні акти ще більше посилили жорстокість спрямованих проти селян екзекуцій. Вони гинули тисячами.

Найбільших масштабів війна селян з окупантами набула у Київській губернії. Вона почалася з повстання у Звенигородському повіті, яке незабаром перекинулося на Київський, Таращанський, Васильківський і почасти Уманський повіти. Координував повстанський рух в цій місцевості начальник Київського військового округу часів Центральної Ради, український лівий есер М. Шинкар. На Чернігівщині на чолі повстанців стояв більшовик М. Кропив'янський. Загальна чисельність повстанців на Правобережжі у розпал повстання перевищувала 40 тис. чоловік. Вони були порівняно добре озброєні, а деякі загони мали навіть кулемети і гармати. У серпні 1918 р. нове вогнище селянських повстань спалахнуло на Катеринославщині, в районі Гуляйполя. Тут повстанців очолював анархіст Н. Махно.

Незважаючи на те, що становище на Західному фронті дедалі ускладнювалося, кайзер змушений був тримати на Сході шість армійських корпусів (переважно по три дивізії в кожному), а цісар — чотири корпуси і дві окремі кавалерійські дивізії. З меншими силами було нереально утримати контроль над повсталою Україною. Коли військам вдалося придушити повстання на Київщині, більшість його учасників перейшли в нейтральну зону. Під керівництвом Закордонного бюро ІДК КП(б)У тут почалося формування на базі партизанських загонів двох повстанських дивізій.

Боротьба з повстансько-партизанським рухом дорого. обійшлася окупантам. За даними німецького штабу, в Україні піврічні бої з селянами коштували життя 19 тис. солдатів та офіцерів окупаційної армії. Узагальнюючі дані про кількість жертв в австро-угорській армії невідомі. Одначе втрати, яких зазнала озброєна до зубів регулярна армія окупантів, беззаперечно свідчать про те, що Брестський мир не привів до ліквідації Східного фронту.

Свій внесок у боротьбу з окупантами і гетьманським режимом зробив робітничий клас України. Навіть економічні страйки за умов окупації набували політичного спрямування. Київський градоначальник у доповіді гетьманському міністрові внутрішніх справ повідомляв, що хронічний стан страйків у столиці підриває основи державного і політичного життя. У липні — серпні 1918 р. відбувся загальний страйк залізничників. Це була найвища хвиля страйкового руху: роботу припинили близько 200 тис. залізничників. Страйк істотною мірою перешкодив вивозу з України продовольства і промислової сировини в Німеччину та Австро-Угорщину. Страйкарями керувало Тимчасове організаційне залізничне бюро ЦК КП(б)У на чолі з А. Близниченком.

Національно-культурна політика
§ 8. Зовнішньополітичний курс Української Держави
Переговори про мир з радянською Росією
Бессарабське питання
Кримське питання
Холмщина і Підляшшя
Міжнародні зв'язки України
Розділ III. ВІДРОДЖЕННЯ УНР. ДИРЕКТОРІЯ
§ 9. Падіння гетьманського режиму
Ставлення білогвардійців до української державності
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru