Історія України - Пасічник М.С. -
Розділ 2. ДАВНЬОРУСЬКА КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА ТА її ВПЛИВ НА ІСТОРИЧНУ ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави.

Східнослов'янські племена VI—VIII ст. були тією історичною основою, на якій склалися великі племінні союзи, відомі в науці під назвою літописних племен. Кожен з цих союзів займав певну територію, мав свою культуру, побут і звичаї, князівську владу. Кожен з них був уже примітивним державним об'єднанням.

Писемні джерела, і в тому числі "Повість минулих літ" літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розміщений у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов'ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були події VIІІ—IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якої увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р, київськими князями у "Повісті минулих літ" згадані Аскольд і Дір, які начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Аль-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, вождя військових походів на візантійців, печенігів, волзьких булгар.

Особливо великого розголосу по всій Європі набув похід руських дружин у 860 р. на Константинополь. Незважаючи на його відносну невдачу, цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Не випадково давньоруський літописець, пославшись на "літописання грецьке", зауважив, що від цього часу "начася прозивати Руска земля". Отже, фактично відбулося дипломатичне визнання Київської Русі Візантією.

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Завдяки йому Київська Русь кінця IX — початку X ст. досягла великих успіхів в міжнародній політиці. Першим важливим заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманів. Цій меті, напевне, слугувала щорічна данина в 300 гривен, сплачувана Руссю скандинавам "мира деля". В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За свідченням анонімного угорського хроніста ХП—XIII ст., русичі погодилися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в свою чергу запропонували йому покинути Русь.

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала данина, яку Русь одержувала з Візантії (також "мира деля") за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила вона зовсім не регулярно і, певно, саме у цьому слід вбачати причину чергового загострення стосунків між Києвом і Константинополем. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових, вигідних для себе мирних договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян. Цей процес відбувався в умовах складного зовнішньополітичного становища. Тривало переселення народів, і численні орди кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов'янські землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

Сучасні історики вважають, що перші політичні утворення у давніх русів ("племінні княжіння") виникли в VIII—IX ст. Найзначнішим серед них була Руська земля, до складу якої входили спочатку полянські та західносіверянські землі. Правляча верхівка Руської землі прагнула розвивати традиційні для слов'ян IV—VII ст. зв'язки з Візантійською імперією та країнами Сходу. Адже вони давали можливість племінній знаті реалізовувати додатковий продукт, одержаний нею у формі данини з підлеглого населення, а також трофеїв, захоплених під час численних походів східнослов'янських дружин.

Вже наприкінці VIII — на початку IX ст. правлячі кола Руської землі та інших східнослов'янських племінних об'єднань здійснили воєнні походи у візантійські володіння в Криму та Малій Азії, а також у Хазарію. Боротьба з нею зумовлювалася необхідністю визволення з-під контролю хазарів деяких слов'янських племен і потребою розвивати торговельні контакти давніх русів з країнами Кавказу та Сходу. Аналіз взаємодії внутрішніх факторів розвитку та зовнішньополітичних дій ранньодержавних об'єднань дає підставу вважати" що вони впливали на зовнішньополітичну діяльність і на міжнародні акції (захоплення воєнної здобичі, розширення торговельних зв'язків, приєднання нових територій), а також пришвидшували розвиток східнослов'янського суспільства через процес феодалізації. Велике значення зовнішньополітичний чинник мав для ідеологічних та релігійних потреб суспільного життя. У сучасній історіографії не випадково ставиться питання про важливість розгляду процесу виникнення у молодих ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи власних міжнародних доктрин та системи дипломатичної служби; їх відносно швидке становлення було закономірним наслідком складання нових соціально-класових формувань, реакцією на ідеологічний тиск розвиненіших країн. Ця реакція багато в чому була зумовлена тим, що "варварська" знать у зв'язку з особливостями своєї суспільної психології відчувала постійну потребу в запозиченні і використанні передових культурних надбань. Всі ці моменти дають можливість зрозуміти історію першого відомого з джерел епізоду "хрещення" русів, що відбувся під час їхнього нападу на візантійське місто Сурож у Криму наприкінці УШ — на початку IX ст.

За текстом "Житія св. Стефана Сурозького", на кримське узбережжя напала велика слов'янська рать на чолі з князем Бравліном, яка захопила грецьке місто Сурож і пограбувала його мешканців. Під час нападу на сурозьку церкву св. Софії тяжко захворів Бравлін і одужав лише після укладення угоди з греками та хрещення. Агіографічний характер джерела, що дійшло до нашого часу в перекладі з грецької на давньоруську мову, значно ускладнює реконструкцію подій. А. Сахаро в вважає, що дослідникам неможливо дізнатися про те, "що відбулося в Сурожі насправді, чому руси повинні були розпочати переговори". На нашу думку, великий воєнний похід на південь давньоруська знать здійснила насамперед з метою встановити зв'язки з економічно розвинутою Візантією. На користь такого припущення свідчили і факт укладення вигідної для греків угоди, і та обставина, що наступна військова експедиція русів мала вже набагато складніше завдання — встановлення взаємин з малоазіатськими областями імперії. Під час контактів із слов'янами грецька верхівка Сурожа, особливо його духовенство, всіляко намагалися схилити їх на свій бік. Так, скориставшись ефектом, що справили на Бравліна та його оточення церковна служба і розкішне вбрання храмів, сурожці навіть умовили князя, можливо, обіцяючи численні подарунки, прийняти "хрещення".

Однак це був кон'юнктурний акт, реакція на значні поступки греків, яка не позначилася на світоглядних уявленнях русі в-язичників. Проте з моменту хрещення Бравліна розпочався процес активного впливу християнського віровчення на давньоруських дружинників та купців, а через них і на решту східнослов'янської людності.

В результаті успішного здійснення військових походів Руська земля вийшла на міжнародну арену, і перед давньоруською знаттю постала проблема підтримання стабільних дипломатичних стосунків з сусідніми країнами, насамперед найбільшими — Хазарським каганатом, Візантійською та Східнофранкською імперіями. Щоправда, з першим з них нормальні стосунки правляча верхівка "Руської землі" й інших східнослов'янських ранньополітичних об'єднань встановила лише на початку X ст. Тоді між Києвом та Ітілем було підписано угоду про проходження через хазарську територію численної східнослов'янської дружини, яка здійснювала похід у Закавказзя. Що ж до імперій, то вже в першій половині IX ст. київські дипломати побували в їхніх столицях, а з Візантією були навіть встановлені багатопланові взаємини.

У середині IX ст. Давньоруська держава здійснила важливу зовнішньополітичну акцію. Скориставшись відсутністю імператора і значного гарнізону в Константинополі, у 60-х рр. IX ст. східнослов'янський флот підійшов до столиці Візантії, а давньоруська дружина пограбувала її передмістя. Сучасник подій патріарх Фотій у розпачі писав, що на імперію напав "народ невідомий, але який здобув ім'я з часу походу проти нас, незначний, але який набув значення, незначний та бідний, але який досяг осяйної висоти та незліченного багатства". Досить високо результати походу русів на Царгород були оцінені і давньоруським літописцем Нестором, який навіть пов'язував з ним заснування Давньоруської держави. Важливим підсумком походу було також укладення між країнами договору "миру й любові". Така формула угоди в дипломатичній практиці означала встановлення офіційних стосунків на найвищому рівні.

Незабаром після походу 860 р. відбулася християнізація русів, яка відрізнялася від хрещення Бравліна змістом і наслідками. За десятиріччя, що минули після сурозького походу, християнська релігія набула певної популярності серед слов'ян, які постійно відвідували грецькі міста. Нова релігія стала складовою частиною їхнього світосприймання. Не випадково саме в цей час з'явилися звістки про русів-християн в арабських джерелах.

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави.
Взаємини Київської Русі з хазарами та варягами.
Київська Русь в X—XII ст.
Князювання у Києві Володимира Святославича.
Причини феодальної роздробленості.
Розділ 3. РЕМЕСЛА ТА УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО В ЧАСИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Роль міста в економічному розвитку держави.
Розвиток ремесел.
Сім'я і сімейний побут.
Розвиток писемності.