Історія України - Пасічник М.С. -
Зречення І. Виговським гетьманської булави.

Москва блискуче скористалась з внутрішньої нестабільності України. Надалі московські політики діяли переважно політичними та провокаційними методами, розпалюючи внутрішні конфлікти і розтягнувши процес знищення козацької державності майже на 100 років. Війна 1658—1669 рр. засвідчила, що військова перемога ще не означає перемоги політичної. Але, попри всі негативні наслідки, ця війна показала всьому світові українську силу та волелюбність. Українці довели, що зможуть підняти зброю і проти "єдиновірних братів", якщо ті будуть намагатися накинути їм невільницьке ярмо.

Із середини 1659 р. розпочинається швидке політичне падіння гетьмана, зумовлене головним чином оприлюдненням в Україні Гадяцької угоди в редакції, ратифікованій польським сеймом. Сенатори вилучили з неї будь-які натяки про незалежну Українську державу, погодившись лише на автономію Наддніпрянщини. Немилосердно обкраєна таким чином при ратифікації угода була абсолютно нежиттєздатною. Добре усвідомлював це й І. Виговський, який, ознайомившись із її варіантом, привезеним Перетятковичем, з гіркотою зауважив "Ти зі смертю поїхав і смерть мені привіз".

Остаточна редакція Гадяцького договору стала переконливим свідченням краху політики гетьмана Івана Виговського. Протягом серпня-вересня 1659 р. відбувається не лише масовий перехід населення Лівобережної України на бік Москви, а й Виговський втрачає підтримку правобережної старшини, яка була його опорою в роки гетьманства. Саме в середовищі останньої визріває план здійснення "двірцевого перевороту", в результаті якого гетьманська булава переходить до Юрія Хмельницького.

У цей критичний момент один за одним від І. Виговського починають відвертатися полковники, що перед цим були прихильниками польської орієнтації, навіть нобілітовані, зокрема, ніжинський полковник Василь Золотаренко, Тиміш Цицюра та інші.

Вони відновлюють стосунки з Трубецьким і Шереметьєвим, намагаються прислужитися московському урядові, і кожний мріє про гетьманську булаву.

Насправді польський уряд прагнув звести до мінімуму поступки, зроблені 6 вересня. І. Виговський одразу погодився зменшити козацький реєстр до 80 тис. осіб і вивести українські залоги з межиріччя Случі й Горині. Відправивши 8 вересня комісарів і своїх послів до Варшави, гетьман продовжує похід до московського кордону. Проте козаки й значна частина старшини виступали проти війни з Москвою, і Виговський змушений припинити наступ і розпустити військо. Як уже зазначалося, цим скористався московський уряд, який у другій половині жовтня відрядив в Україну війська під командуванням князя Г. Ромодановського. До нього почали приєднуватися козаки й старшини, невдоволені гетьманом. Виговський опинився у складному становищі. Після невдалої спроби захопити Київ, він, за ухвалою старшинської ради, був змушений відрядити посольства до київського воєводи і царя, засвідчуючи вірність Москві.

Лише з прибуттям обозного коронного А. Потоцького з 4—5 тис. жовнірів, а також дізнавшись про допомогу татар, І. Виговський У другій половині грудня вирушив у похід на Лівобережжя, щоб відновити свою владу. У середині січня 1659 р. під час переговорів з московським послом Ф. Байбаковим він рішуче відхилив розпорядження Москви скликати генеральну раду для обрання гетьмана, після чого вирушив спочатку до Миргорода, а звідти до Зінькова. І. Виговський надав право татарам брати в ясир вороже налаштованих до нього жителів міст і сіл й розпорядився розпочати переселення на Правобережжя жителів Полтавського і Миргородського полків. Ймовірно, на початку березня під Зіньковим він зібрав старшинську раду для обрання посольства до сейму з метою затвердження укладеної угоди.

В угоді було зазначено низку нових "пунктів", реалізації яких мало домагатися посольство у Варшаві. Передбачалось входження до складу Руського князівства Волинського, Подільського і Руського воєводств, на території якого всі посади повинна була обіймати православна шляхта. Надані без згоди гетьмана привілеї, права й посади мали бути скасовані. Кількість Війська Запорозького встановлювалася у 60 тис. осіб, причому козаки мали право жити на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Щодо релігії була висунута вимога ліквідувати унію та передати православним відібрані кафедри, ігуменства, монастирі, церкви, шпиталі і семінарії. У названих воєводствах заборонялося перебувати єзуїтам.

У перших числах вересня посольство на чолі з Т. Носачем виїхало до Варшави, а І. Виговський відрядив чотири полки на чолі а Г. Гуляницьким до Конотопа і сам повернувся до Чигирина. Можливо, що саме в цей час, страхуючи себе на випадок невдалого завершення переговорів з Польщею, він спрямував посольство і до Стамбула, засвідчуючи готовність прийняти підданство Порти.

Як і треба було сподіватися, польський уряд відхилив привезені козаками "пункти". До гетьмана було відряджено К. Перетяткевича з листами, в яких поляки вимагали відмовитися від цих пунктів. Хоча на скликаній у 20-х числах квітня обмеженій старшинській раді Виговський і спромігся переконати її учасників у необхідності поступитися, проте його авторитет настільки похитнувся, що навіть батьки не приховували свого розчарування і на знак протесту покинули двір сина.

12 травня уточнений текст угоди у найневигіднішому для України варіанті було ратифіковано. Територія князівства обмежувалася лише Брацлавським, Київським і Чернігівським воєводствами, а чисельність козаків — тридцятьма тисячами осіб. Унія залишалася. Православні мали право обіймати посади урядників лише в Київському воєводстві, а у Брацлавському і Чернігівському — поперемінно з католиками. Не увійшло застереження про необов'язкову участь Війська Запорозького у можливій війні Речі Посполитої з Москвою. Щоб якось загладити неприємне враження від змісту договору, старшині зробили подарунки: гетьман одержав Любомильське й Барське староства, частина старшин дістала маєтки, а понад 30 осіб нобілітовано (надано шляхетство). І все ж, як засвідчили події, договір залишився "мертвим паперовим документом".

Різко погіршилося становище гетьмана на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю. Хмельницького. На початку вересня в його таборі під Германівкою вже налічувалось близько 10 тис. козаків. І. Виговського покинули найближчі прибічники. Щоб урятувати ситуацію, він спішно прибув під Германівку і скликав так звану чорну раду, на якій доручив Верещаці й Сулимі ознайомити присутніх з умовами Гадяцького договору. Однак козаки, не вислухавши їх до кінця, зчинили галас, звинувачуючи гетьмана в ігноруванні інтересів України. Рятуючи своє життя, І. Виговський покинув козацький табір і подався під захист польських хоругов А. Потоцького. Козаки почали домагатися його зречення від влади, і після тривалих переговорів гетьман був змушений повернути булаву й бунчук. В останніх числах вересня неподалік від Фастова чорна рада обрала гетьманом України Ю. Хмельницького.

Отже, дворічне гетьманування І. Виговського відзначалося різким загостренням соціально-політичної боротьби з вкрай негативними наслідками для справи досягнення Українською державою незалежності та об'єднання в її межах усіх етнічно-українських земель. Спалах цієї боротьби був зумовлений "новим" курсом гетьмана, який продемонстрував своє політичне банкрутство. Його трагедія як державного діяча полягала не у відсутності політичних здібностей, а, по-перше, у нерозумінні того факту, що на території козацької України утворилася самобутня держава, яка за політичним устроєм і характером соціально-економічних взаємин суттєво відрізнялася від сусідніх країн і, по-друге, в ігноруванні перспектив розвитку козацької України як суверенної держави. За словами І. Крип'якевича, у внутрішній політиці гетьман знехтував здобутками "національної революції, що знайшли свій вислід у козацькім устрої, — він намагався змінити його і створити шляхетську Україну — на зразок шляхетської Польщі".

Вихований у дусі шляхетської демократії, І. Виговський повністю ігнорував основні принципи соціально-політичного ідеалу козацтва і з небувалою короткозорістю злегковажив його становими інтересами, що призвело до політичної катастрофи. Стрімкому наростанню соціальних суперечностей сприяло те, що гетьман не зважав на соціально-економічні здобутки селянства, пішов на відновлення шляхетського землеволодіння і довоєнних форм визиску народу. Усе це й роздмухувало вогнище громадянської війни, яку згодом успішно "використовували для себе Польща і Московщина для ліквідації української державності".

Оцінюючи діяльність І. Виговського, підтримуємо думку, висловлену в українській історіографії, про те, що немає підстав характеризувати його ні як зрадника України, ні як її палкого патріота. Не можна заперечувати його великого внеску в розв'язання політичних проблем життя молодої держави 1649—1657 рр., у період гетьманування Б. Хмельницького, як і не можна замовчувати вкрай згубних прорахунків у внутрішній політиці, яких він допустився в часи власного гетьманування, що призвели до страхітливого спустошення Лівобережної України і започаткували гнітючий процес "Руїни" Української козацької республіки.

Опинившись без "татарської шаблі", яка давала гетьманові змогу залякувати як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, він невідворотно наближався до своєї загибелі. Річ Посполита була нездатна допомогти "князеві руському". Число прихильників Москви, щирих і нещирих, дедалі збільшувалося. Вони покидали Виговського і гуртувалися навколо Юрія Хмельницького. Усі звинувачення за невдалу політику падали на І. Виговського. "Новонавернені" полковники скаржились, що вони не за своєю волею, а під примусом гетьмана воювали з Москвою.

Перемога Москви з допомогою черні й безсилля Речі Посполитої віддало Україну без застережень у руки московської влади. Тому козацька старшина змушена була розпочати переговори з Москвою, жертвуючи "зачинщиком" Виговським, щоб хоч щось урятувати, а Ю. Хмельницький як символ незалежності був потрібний усім.

Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.
Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО
Суспільно-політичні та історичні умови національно-культурного відродження.
Звичаї та обряди українського народу.
Розвиток мистецтва в XVI—XVII ст. та його характерні риси.
Народне пластичне мистецтво.
Декоративний розпис та орнаментика.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru