Історія України - Пасічник М.С. -
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.

Українська держава, в якій гетьманував Іван Мазепа, була напівсамостійна (автономна), в союзі з Москвою від часу Переяславського договору (1654 р.). Вона мала свою адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб, свою армію. Українське військо на тодішні часи було доволі велике: мало постійно 60 тис. козаків. Найвища влада — військова і цивільна — в автономній Гетьманщині була в руках вибраного на козацькій раді гетьмана. Іван Мазепа, за Коломацьким договором, як союзник мав допомагати московському цареві у військових походах, але московський цар не міг розпоряджатися українським військом без відома та згоди гетьмана.

За звичаєм новообраний гетьман та московський уряд підписували чергову угоду. 25 липня 1687 р. було скликано генеральну військову раду, в якій взяло участь 2000 козаків. Вона ухвалила нові статті, які були установлені перед нею. Коломацькі статті були аналогом Глухівських (1672 р.) і містили 22 пункти.

В першому ж пункті цієї угоди Москва визнає за Україною збереження всіх прав та свобод. Як завжди було до того, вона давала згоду на все тільки на папері: вже на той час, крім Києва, московські воєводства стояли у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Москва також залишила право обирати гетьмана вільним голосуванням, але вводилася нова умова, якої до цього не було: узгоджувати кандидатуру гетьмана з царем і брати в нього дозвіл на вибори. Зберігалося і право гетьмана вести незалежну від Москви зовнішню політику, за одним винятком: гетьман не мав права мати стосунків з Кримом. Найцікавішим з погляду історії є 19 пункт, який був прямим втручанням в економіку тогочасної України. Царський уряд самодержавної Москви на оплату війська випускав так звані "чехи" — паперові замінники грошей. У19 пункті угоди між Мазепою і Ґоліциним Москва вимагала, щоб гетьман звелів приймати ці "чехи", за непокору передбачено смертну кару. А найважливішим було закінчення цього пункту: "...Никто б голосов таких не испущал, что малороский край — Гетманского Регименту, а отзывались везде единогласно — Их Царского Пресветлаго Величества Самодержавной Державы...". Тобто цим пунктом передбачалось знищення України як держави.

З іншого боку, після обрання Мазепи на гетьмана Москва зробила першу спробу легально — шляхом міжнародно-правової угоди — заперечити державний суверенітет України. Ця спроба зазнала поразки великою мірою завдяки політиці Мазепи щодо Москви — зокрема в 1690-их рр., у перший період його гетьманування. 1702 р. запорожці казали, що "Государство Московское давно желает и на то способов ищет", щоб "всі малороссійс-кіе украинные люди были московскими невольниками".

Можна думати, що це антиукраїнське вістря Коломацької угоди було трохи притуплене московським палацовим переворотом 1689 р., коли новий уряд Петра І, зацікавлений у підтримці українського уряду й гетьмана Мазепи, погодився на деякі зміни й полегшення в Коломацькій угоді.

Українське військо — козацьке і охотницьке — виступає як окрема, підлегла українській владі, збройна сила. Московське військо не вступає в Україну без згоди гетьманського уряду. І навіть під час спільних походів українські й московські війська зберігають окреме командування. Так само московська військова влада (навіть у Києві) не втручається офіційно у справи українського уряду та місцевої адміністрації і суду.

Отож у 1690-х рр. Україна повністю зберігає свої державні права — і в сфері військовій, і в сферах адміністрації, судівництва, економіки тощо.

Можна сказати, що майже до початку XVIII ст. у цій політиці московського уряду в Україні не було змін, внаслідок чого зберігалася певна рівновага у взаєминах двох урядів. Після підписання угоди 13 жовтня Мазепа отримує офіційну "жал у вальну грамоту", де було вписано всі пункти тієї угоди і ще дещо було додано. А саме: було накладено значне обмеження на стосунки гетьмана з іншими державами; по суті йому було заборонено писати листи іншим правителям, а отримавши кореспонденцію від них, треба було негайно пересилати її цареві. Крім того, зменшувалися і свободи українських старшин, хоч їх і не підпорядковували Москві, але вони повністю залежали від гетьмана, чого раніше не було. Військо гетьмана повинно було взяти на себе обов'язок охороняти кордони Московської держави. Столицею залишався Ба-турин, куди вводився полк московських стрільців для охорони гетьмана. А гетьманові було наказано збудувати своїм коштом фортеці навпроти Кодака, на річках Самарі, Орелі та в устях річок Берестової й Корчика. Гетьман знав, що запорожці будуть протестувати, тому мотивував це підготовкою походу в Крим, а фортецю вважав лише тимчасовим явищем. Проте час ішов, а походу все не було. Запорожці почали протестувати, вимагаючи в гетьмана негайно розірвати угоду з Москвою.

Похід на Крим почався лише 19 вересня 1688 р. На чолі війська стояв князь Василь Ґоліцин. В його підпорядкування перейшла і значна частина козацького війська. Князь не відрізнявся особливим талантом ведення війни, тому похід був невдалим, велика частина козацького війська з нього не повернулася.

У цей час почалася боротьба за царську владу в Москві. Прихильники царя Петра І вступили в конфлікт з опозицією царівни Софії, і було важко вгадати, за кого триматися, але Мазепа вийшов з цього становища незаплямований підозрами.

Падінню царівни Софії сприяла нова військова компанія, І. Мазепа успадкував чорноморську проблему. У березні 1689 р. князь Ґоліцин вирушив на Крим зі 120-тисячним військом. На Коломаку до нього приєдналися українські війська під проводом І. Мазепи. Ця величезна армія 20 травня дійшла до Перекопу, примушуючи татар відступати, але наступного дня несподівано відступила сама. Причини цього невідомі: дослідники схиляються до того, що Ґо-ліцина підкупили татари.

Після цього відбулося падіння царівни Софії та перехід влади до Петра І. Ходили чутки, що Петро І розправиться і з Мазепою, але новий цар залишив гетьмана при його уряді.

Той факт, що І. Мазепа не тільки не постраждав за дружні взаємини з Ґоліциним, а навіть навпаки, попав в особливу ласку до Петра І, виправив з ґоліцинських маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибір та й ще випросив для своїх родичів та своїх однодумців велику кількість маєтків, свідчить про його неабияку здатність пристосовуватися до людей і обставин.

Річ у тому, що новому московському урядові, який не знав ще, чи його перемога забезпечена навіть на московському терені, було надзвичайно важливо мати на своєму боці гетьмана України, який, розпоряджаючись військовими й політичними засобами, міг зробити так, що ця московська перемога Петра І дуже легко могла стати поразкою. Але й Мазепі треба було тоді підтримки нового московського уряду (хоч би з міркувань самої охорони, бо він у Москві), а новому урядові Петра І потрібен був І. Мазепа, його допомога й підтримка як володаря Української держави. Спільність інтересів на той час і призвела до того, що І. Мазепа повернувся в Україну, одержавши велике царське жалування, всі учасники посольства отримали також багаті дарунки, московські чини, звання, маєтки в Україні, а дехто навіть і на Московщині. Так продовжувалося без особливих змін до кінця XVII ст.

Взаємини між гетьманом І. Мазепою і московським урядом принаймні в деякі роки були цілком мирними й навіть дружними. Треба пам'ятати ще, що тоді Москва не втручалася безпосередньо у внутрішні справи Української держави, і вся внутрішня українська політика була цілковито в руках гетьмана. Тільки в справах міжнародної політики, в справах, які стосувалися обидвох держав, Москва мала можливість втручатися, й тоді у неї був справді перший голос, бо то був голос царя.

Розбіжності в інтересах України й Московщини були постійно. Іноді вони виливалися в доволі гострі конфлікти між гетьманським і царським урядом. Приміром, близько 1690 р. виникла справа Слобожанщини, слобідських українських полків. Гетьман І. Мазепа так само, як і гетьман І. Самойлович, стояв на тому, щоб Слобідська Україна була передана під владу українського гетьмана, отже, щоб слобідсько-українські полки ввійшли до складу Гетьманщини. Московський уряд вважав, що Слобідська Україна — це частина Московської держави й території, яку лише пізніше залюднено українцями з Гетьманщини, а також з Правобережної України, і що український уряд не має жодних підстав домагатися прилучення цих полків до Гетьманщини, поширення гетьманської юрисдикції на Слобожанщину. Всі домагання Самойловича в цій справі московський уряд відкидав.

Цікаво, що кілька разів українське посольство до Москви з приводу цього очолював сам І. Мазепа. І от, коли Мазепа вже став гетьманом, він знов порушує це питання перед Москвою, мабуть, сподіваючись, що внаслідок його особистих взаємин з Петром І і вищим московським боярством йому пощастить дійти до позитивного вирішення цього питання. Але так не сталося. І московський уряд, крім найкращих в тому році стосунків, відповів досить гостро на домагання гетьмана, що "про такі речі навіть і помислить не можна, а не те, щоб просить".

Становище гетьмана в цих стосунках з Москвою ускладнювалось ще й тим, що до Москви постійно ішла велика кількість скарг та доносів на Мазепу, мовляв, той збирається передати Україну Польщі. У 1689 р. у Варшаві з'являється якийсь чернець, що передає королеві листи нібито від самого гетьмана, де той просить прийняти Україну назад до складу Польщі. У 1690 р. в Києві з'явилося "предметне письмо", в якому сказано, що І. Мазепа хоче віддати Україну Польщі. Хоча листи 1689 р. виявилися фальшивими і було доведено, що гетьманські регалії на них було підроблено, в 1691 р. думний дяк Українцев доручає генеральному писареві Кочубеєві таємно стежити за Мазепою. Але в той час І. Мазепа вів себе досить обережно і принаймні робив, вигляд вірного служіння Москві. Були навіть чутки, що гетьман продався цареві й хоче зруйнувати Січ.

На Запорожжі знову стає досить неспокійно. З усієї України на Січ починають сходитися люди, що розповідають про московське самодержавне свавілля. Визрівало велике повстання, бракувало лише організатора. І такий лідер знайшовся. Ним став військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик), якого повсталі проголосили своїм гетьманом. Він прийшов на Січ у 1692 р. і підняв запорожців проти Москви. Це повстання було досить швидко і жорстоко придушене. Сам Іваненко втік до татар і вже від них звертався з листами до запорожців, в яких закликав до нових повстань, але тепер вже треба було заручитися допомогою татар. Ці заклики збурили не тільки Запорожжя, але й усю Україну. Люди почали масово втікати на Січ. Тоді сильно занепокоїлась козацька старшина. Відомі листи до Мазепи з проханням щось зробити із міським свавіллям. Саме Запорожжя також не було одностайним: одні підтримували заклики Іваненка, інші підтримували московський уряд (Москва щороку присилала на Запорожжя гроші). І. Мазепа писав кошовому, щоб той і надалі зберігав вірність Москві. Кошовий відповідав, що Запорожжя на Москву не піде, але Хмельницький укладав мир з Москвою на рівних правах, тому вимагав у гетьмана, щоб той заступився за народ України і не допускав свавілля Москви на українських землях.

Тим часом Петрик як гетьман повсталих підписав договір з Кримом, згідно з яким землі Київські і Чернігівські разом з Військом Запорозьким створять самостійну державу. Далі він пішов з ордою до Запорожжя. Зустріч Іваненка з запорожцями відбулася в Кам'янім Затоні, фортеці неподалік від Січі. Кошовий не погодився йти за Петриком, але дозволив йти всім охочим. Таких набралося близько трьох тисяч. Вони проголосили Петрика гетьманом. Той видав універсал, звернений до всього народу, де писав, що хоче визволити Україну з-під Москви і наказував готуватися до боротьби. У відповідь І. Мазепа висилає на Іваненка п'ять полків, а сам з іншими п'ятьма йде слідом; крім того, він висилає гінця до Москви, щоб та прислала ще й своє військо. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста перейшли на бік Петрика. Його похід міг перерости в загальнонародне повстання, але закінчилося все надзвичайно несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками. І тепер також вони несподівано кинули все — Іваненко залишився один. Він пішов назад з ордою і осів у Перекопі.

Подібна історія повторювалася ще декілька разів. Перший — відразу після зміни хана в Криму. Тоді Петрик Іваненко дійшов аж до Полтави, але знову, майже без битв, повернувся назад. Ще раз Петрик з'являється в Україні в 1695 р. І знов він був проголошений гетьманом, знов видавав універсали, але і цього разу татари не підтримали його. І. Мазепа пообіцяв тисячу карбованців тому, хто вб'є Петрика Іваненка. І такий знайшовся. Якийсь Вечірченко наздогнав Петрика й проколов його списом, але винагороди так і не отримав, бо сам був тоді убитий.

В той час Україна була втягнута у постійні війни Москви. За наказом царя 5 тисяч козаків під командуванням генерального осавула Ломиківського йдуть на штурм Очакова. Козаки держали сторожу у фортеці на річці Самарі. Після того всього відбувається новий штурм Очакова. Лизогуб і 20 тисяч козаків йдуть на Вужаки за Дніпро. Відбувся і похід на Перекоп. Будувалися укріплення на р. Синюха. Мазепа з козацьким військом активно підтримував Петра І в Азовському поході.

Під час першого штурму Азова Петро І особисто віддав наказ І. Мазепі брати все військо козацьке і йти під Азов. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдарках Дніпром, а гетьман з рештою війська — степом. Козаки за час цього походу взяли 14 міст, а сам Петро — нічого. Як пише тогочасний літописець; "Государь царь Петр Алексеевич с войском ходил под Азов, но не взял, токмо каланчу".

Наступного року цар розпочав новий похід на Азов. Проаналізувавши минулорічну поразку, Петро І вирішив основну частину роботи покласти на плечі гетьмана з козацтвом. 17 червня українські полки першими ввійшли в місто. Там закріпились, додавши власні гармати, цілу добу обстрілювали Азов. Турки не витримали такого масового вогню і здали місто. Петро І на радощах поїхав до Москви святкувати перемогу, а утримувати Азов доручив гетьманові. Ще два роки І. Мазепа з козаками тримали на собі турецький натиск, аж поки турки не підписали з Москвою тридцятирічний мир.

Не встигли козаки повернутися з походу, як цар знову віддає наказ готуватися до війни. Петрові І потрібен був вихід до Балтійського моря, якого Москва ніколи до цього часу не мала.

Гетьман добре розумів, що Україна, яка витерпіла спустошливу Кримську кампанію, не в стані витримати ще одну війну. На той момент вже не було ні економічних, ні військових сил, достатніх для досконалого ведення війни. Але Петро І основні надії в цій війні мав саме на Мазепу з козацьким військом.

Мазепа писав цареві: "...От уже 11 літ вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, а й з воєводськими листами, требують від жителів собі корму і пиття, а ні — то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ без царської грамоти і гетьманських проїзжих листів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться і знати того не хоче...".

Московські воєводи дійсно, в прямому значенні слова, грабували Україну. Були випадки, коли царські війська вимагали зустрічати їх зі всіма почестями, а отримавши те, що просили, грабували поселення, палили хати, забирали з собою всі харчі й худобу, доходило навіть до того, що забирали в полон самих людей. Якщо якесь місто відважувалося протистояти воєводському свавіллю — вимуштрувані московські війська просто стирали це місто з лиця землі.

На той час Мазепа був гетьманом вже дванадцять років. За цей час козацьке військо здійснило одинадцять літніх і десять зимових походів. І похід проти Швеції був майже неможливий для України. На Україні був голод — люди їли хліб наполовину з лободою. Саме після того, як цар Петро І прислав гнівну відповідь на лист гетьмана з вимогою негайно йти воювати, Мазепа вперше задумався над становищем України. Гетьман думав про це не сам, його підтримувала майже вся старшина, але для виступу проти Москви ще не настав час.

Незадоволення народу московськими порядками перекинулося і на козацьке військо. Відомо щонайменше 10 конфліктів між козацькими загонами і московськими військами. Найкривавіший був у м. Пскові. Сотня козаків намагалася закупити фураж у місцевого населення і розрахуватися "чехами", які отримували від царського уряду за службу. Проте московські люди відмовилися приймати "чехи". Козаки звернулися до московського управителя тих земель, мотивуючи, що є закони, як постановив сам уряд самодержавної Москви. Але і тут їм було відмовлено. Тоді козацький загін відмовився підпорядковуватися московському командуванню. У відповідь проти них було вислано стрілецький полк. Сорок козаків було втоплено або вбито, у решти забрали зброю і коней. Козаки скаржилися на це самому Шереметьєву, але він нічого не зробив. Більше того, звинуватив у всьому самих козаків.

З того часу у листах гетьмана до царя постійно бачимо неприязне ставлення. Мазепа не виступав відкрито проти царської волі, але й вже не підкорявся їй так, як раніше.

Зростало незадоволення і на Січі. Запорожці прямо відмовилися приймати присягу на вірність цареві, поки не буде знесено всіх фортець навколо Січі. Більше того, в одному із листів до гетьмана була пряма погроза піти на Батурин і вбити його за те, що він підтримує Москву.

У XVII ст., особливо в його останніх роках, в Московському царстві було досить внутрішніх струсів, які вміло й енергійно ліквідував молодий цар Петро І. Зміцнивши силу царської влади всередині, Петро І скерував енергію свого народу на зовнішні проблеми політичного порядку, щоб здобути для нього відповідну позицію в Європі, перейняти культурні та цивілізаційні надбання Заходу, а також таким чином відтягнути увагу незадоволених, яких не бракувало серед панівних верств Московського царства, і тим самим нейтралізувати їх. Петро І був добре зорієнтований у можливостях свого царства і розумів, що основною гарантією всіх його задумів може бути лише збройна сила. Для її розбудови й модернізації він не шкодував ані власних сил, ані, засобів, ані людей. За короткий час свого панування він зробив державу такою сильною, що міг розпочати вирішувати проблеми економічної та політичної експансії. Очевидно, що вже й тоді ті проблеми були тісно пов'язані між собою — збільшення економічних ресурсів давало засоби для встановлення військової могутності, яка забезпечувала внутрішню стабільність, створюючи сприятливі умови політичної експансії.

Наступ Москви на південь був ускладнений, бо треба було б силою усунути з дороги Українську державу, хоч вже й пов'язану тоді в певних формах з Росією. Треба було зважати на незадоволення донських козаків. Мабуть, не уникнути й опозиції Молдавії, яка разом з Кримським ханством становила солідну силу могутньої тоді Отоманської Порти, тобто треба було розраховувати на неминучу тяжку війну. Зрештою, і Польща не дивилася б ласкавим оком на просування Московського царства на південь, незалежно від того, що вона була ослаблена своєю внутрішньою політичною кризою.

Найсприятливішим напрямком для експансії видавалося Петрові Балтійське море як ворота до виходу на захід. Однак тут здебільшого стояла на перешкоді Швеція, яка міцно трималася традицій Густава Адольфа, посідаючи простори на південно-східних берегах Балтійського моря, так звані Інфлянти, на які претендували теж Польща і Данія (за російського панування — Естляндія, Фінляндія і Курляндія, після Першої світової війни — Естонія і Латвія). Швеція вже була у стані війни за ті території з Польщею і Данією і тому, як вважав Петро І, у тому напрямі були шанси "прорубати вікно в Европу". Він уклав союз із Польщею і Данією проти Швеції, яким почалася так звана Північна війна. Головними супротивниками у тій війні були Карл XII і Петро І.

Від 1700 р. Швеція вже воювала з Польщею і Данією за ті, власне, Інфлянти. Карл XII для їх оборони вирішив розбити союзників поступово, і спершу виступив проти Данії. З великим експедиційним корпусом (12 тис. вояків) він несподівано з'явився під Копенгагеном і майже без бою примусив Данію капітулювати. Тим часом Петро І використав ситуацію, яка ніби так добре полегшувала його плани, і пристав до союзу проти Карла XII. У стратегічній оцінці плану Петра І треба бачити ясну думку — Данія і Польща зайняті боротьбою проти Кар л а XII, отже ані вони, ані він не матимуть відповідних сил, щоб протиставитися інвазійним намірам опанувати побережжям Балтійського моря. Після перемоги над Данією Карл XII перекинувся на Інфлянти, де взяв на себе командування військами, які боронилися перед армією Петра І. У битві під Нарвою 20 листопада 1700 р. Карл XII розбив російську армію. Залишивши після тієї битви для оборони Інфлянтів Левенгаупта, Карл XII вирушив на Польщу проти Августа II. Частина польської шляхти під проводом Лещинського і Любомирського виступила проти Августа і 19 липня 1704 р., коли дійшло до вирішальної битви під Клішовом, Август зрікся корони та подався у Саксонію, бо був одночасно електором саксонським. Карл XII переслідував його і змусив підписати мир. в Альтранштадті. У Польщі, під тиском Карла ХП, королем обрано Лещинського, що й дало початок внутрішній війні між прихильниками Августа і Лещинського.

Протягом дванадцяти років гетьманування, тобто до часу Північної війни, І. Мазепа здобув довір'я царя Петра І, який обдаровував його великими почестями, зокрема, нагородив орденом Андрія Первозванного. Треба зазначити, що тактика Мазепи була правильною, бо він мав можливість встановити в Україні певний добробут, вдосконалити діяльність державно-адміністративного апарату та вживати заходів для розвитку культурного і соціального життя українського народу. Найголовніше те, що через свої стосунки з Петром І Мазепі вдавалося обмежити сваволю московських резидентів і домогтися зменшення московських гарнізонів в Україні. Безперечно, впливала на таке обмеження вже пізніше, після вибуху Північної війни, потреба у війську для війни, і тоді, власне, найбільше виявлялося запобігання Петра І перед Мазепою. Доноси Забєли, Петрика, Кочубея не мали впливу на царя. 1705 р. Петро І доручив Мазепі командувати своїми полками у поході на Польщу, щоправда, в складі корпусу Баура. І власне тоді, як припускають дослідники, Мазепа зіткнувся з намовою своїх колег з часу єзуїтських студій перейти на бік Лещинського. За це Лещинський нібито обіцяв гетьманові поставити його князем України. Також якийсь посланець Карла XII нібито обіцяв Мазепі приєднати до України Полоцьке і Вітебське князівства. Безперечно, якісь розмови були у зв'язку з непомірними вимогами Петра І постачати військові контингенти на допомогу царським військам, постачати військове майно, транспортні засоби, харчі тощо. Це лягало нестерпним тягарем на населення України. Також від полковників цар вимагав драконівських заходів, щоб примусити українське населення виконувати контрибуції Москви. Найближчі дорадники гетьмана — генеральний писар П. Орлик, генеральний осавул Т. Войнаровський, полковники, сотники — зі свого боку наполягали, щоб гетьман скористався з ослаблення Москви й порвав з нею. Однак Мазепа таївся зі своїми думками, бо брав до уваги попередні доноси. Фактом є, що І. Мазепа не об'єднав навколо себе всіх своїх підлеглих полковників. Навпаки, крім згаданих вище, проти нього виступили полковники Мирович, Миклашевський, Палій, яких прибрали до своїх рук московити.

За таких обставин гетьман, вже під час перебування в Польщі, прийняв рішення виступити в союзі з Карлом XII проти Петра І, щоб знищити будь-яку зверхність Москви над Україною.

У 1700 р. Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Гетьман організував військо під командуванням полтавського полковника Іскри, та приходить новий наказ, в якому Петро вимагає, щоб І. Мазепа особисто очолив десятитисячне козацьке військо. Як тільки гетьман зібрав військо, приходить ще один наказ від царя — не йти зовсім, бо Петро І не зміг організувати належної підтримки московськими військами, а кинути саме козацьке військо проти шведів цар не наважився. Але все-таки через місяць Петро збирає армію і знову наказує гетьманові стати на чолі двад-цятитисячного козацького війська. Поки козацьке військо дійшло до Нарви, Карл XII, маючи двадцять тисяч солдатів, розбив вісім десятитисячну московську армію. Наказним козацького війська був Обидовський. Коли він привів козаків на північ, йому нічого не залишалося, як зимувати там і чекати, поки Петро І збере нові сили. Не маючи ніякої підтримки з боку царського уряду і місцевого населення, козаки дуже важко переносили це зимування. Почалося масове дезертирство. Щоправда, гетьман карав втікачів, але написав низку гнівних листів до царя, в яких вже прямо вимагав припинити знущання над українським військом.

На зміну армії Обидовського гетьман посилає 7000 козаків під командуванням гадяцького полковника Боруховича. Але ті, що верталися з півночі, почали розповідати про всі біди, яких зазнали, і військо Боруховича вирішило вертатись назад, лише гетьманський наказ з погрозами перевішати всіх, хто не виконає його наказу йти на підмогу Петрові І, спинив їх. Цар, дізнавшись про це, пробачив Мазепі листи, які отримав раніше і навіть вирядив накази посприяти пересуванню козацького війська до московських воєвод.

У лютому 1701 р. Петро І підписує військовий союз з польським королем Августом II про спільну війну проти шведів. У договорі, крім того, було ще обговорено поділ земель між Польщею і Росією. За такої нагоди Август II попросив Петра І віддати йому назад і Правобережну Україну. У Петра І вистачило розуму порадитися з Мазепою перед прийняттям такого рішення. Гетьман пояснив цареві, що за таких умов люди з лівого берега почнуть селитися на правому. Січ тоді взагалі вийде з-під гетьманської влади і буде слухати гетьмана лише в крайньому разі. Повернення до Польщі, яка ще й до того союзна з Москвою, зруйнувало б гетьманську владу.

Невдовзі Петро І знов віддає наказ гетьманові відрядити військо на війну. Мазепа висилає загін на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Цей загін самостійно, без царської підтримки, розбив військо шведського генерала Шліппенбаха. І знову московський уряд несправедливо повівся з козаками: після бою в них забрали всю здобич і ще й познущалися з них. Почало зароджуватися незадоволення царським урядом в рядах козацької старшини.

У 1702 р. стародубський полковник Миклашевський отримує перемогу в кількох битвах і виграє велику баталію під Биховим. Полковник Раїч проводить переможний рейд по Литві. Козаки беруть Нарву. Чернігівський полковник Юхим Лизогуб бере Орі-шок. Петро І відряджає частину козацького війська воювати з башкирами, іншій частині доручає утримувати Нарву та стояти дозором на Неві. Москалі не давали козакам ні крупи, ні сухарів, а хліба видавали лише половину від призначеної пайки.

У 1704 р. Петро І відсилає все козацьке військо на чолі з Мазепою до Польщі. Попереду йде 3000 козаків під командуванням Апостола. Загін Апостола підпорядковується на місці царському посланцеві — німцеві Паткулю. Паткуль почав муштрувати козаків на німецький лад, учив їх німецькому військовому строю. Хоча й козацьке військо було досить організованою армією, але німецькі порядки дуже сильно відрізнялися від звичних козакам. За непокору Паткуль мало не повісив сотника Родзянка, який відважився сказати, що козаків таким премудростям потрібно навчати щонайменше півроку. Апостол надіслав гетьманові листа, в якому скаржився, що козацьке військо зазнає великої наруги з боку Паткуля; у вояків позабирали коней і провізію, майже голих і босих женуть у бій, якщо таке буде продовжуватися, то козаки, навіть під страхом смертної кари, розбіжаться. Паткуль відпустив козаків без коней, відібравши їх для свого німецького гарнізону. Зазнавши декілька поразок від шведів, в тому загоні вціліло близько 80 чоловік.

У 1705 р. Мазепа отримав наказ скерувати козаків на Волинь, потім на Брест, а потім наказ іти самому на Садомир і відіслати у Литву відділ козацького війська. Мазепа йшов Галичиною і 14 серпня був під Львовом. Новий король Станіслав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи листи, в яких досить прозоро натякав на допомогу у звільненні з-під московської тиранії. Гетьман всі ці листи відіслав Петрові І.

Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка. І ось що той писав: "...Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити корму в села не пускають, а як хто піде, то драгуни б'ють...". Писав і П. Орлик, що козакам дають хліба вдвічі менше, ніж московським військам, не дають круп, сала, м'яса, солі. Козацькі коні знесилені від піврічної роботи, а козаки всі голі й босі. Про наругу над українським народом неслися до гетьмана листи і з України.

Коли цар сподівався приходу короля Карла XII із шведською армією на Україну, він виставив проти нього корпус війська на чолі із Меншиковим. Мазепі ж Петро І наказав стати під командування Меншикова. Цар ще раніше грозився нагородити Мазепу титулом "князь Римської імперії", з козацьких полків зробити загони драгунів, з українських земель викроїти князівство для герцога Мальборо, а гетьманську булаву віддати Меншикову. Останню крапку у списку терпіння козацької старшини було поставлено у Києві під час візиту Петра І. Меншиков прилюдно, при всій старшині, заявив, що вже пора перевішати їх усіх і найкращий момент — це негайно, поки тут цар з усім своїм військом. Гетьман, який вже зважився на союз із шведами, побачив, що матиме підтримку.

Петро І вирішив будувати фортецю у Києві. Коли почали її закладати, зруйнували багато дворів, повирубували багато садів, а людей просто вигнали на вулицю і наказали іти жити, куди хочуть. Жодної компенсації московський уряд не надав. Будувати фортецю примусили козаків за їхні ж кошти. Роботи тривали 5 місяців. Над козаками цар приставив німецького полковника Гейнса із московськими стрільцями.

Тим часом армія Карла XII отримувала одну перемогу за іншою. Петро І шукав підтримки по всій Європі. Відбулася велика зустріч між урядовцями Польщі та Росії у Жовкві. Мазепу також було туди запрошено, але не для поради, а для того, щоб повідомити йому рішення Петра І віддати Польщі Правобережжя, скасувати козацьке військо. Цар сказав це Мазепі 20 квітня на великій військовій раді. Гетьман після ради не пішов на вечерю до царя і, нічого не повідомивши, розпустив козацьку старшину. Старшина дізналася про ці царські плани не від гетьмана, а з інших джерел. Звістка про близький кінець їх дуже схвилювала. Проводилися таємні ради в обозного Ломиковського і в миргородського полковника Апостола. Назрівав великий бунт. І коли пізно вночі Мазепа отримав перший лист від польського короля Станіслава, ставленика шведського, він вирішив стати на бік Карла XII.

Частина військової старшини, незалежно від Мазепи, теж вирішила, що теперішня історична хвиля — єдина для звільнення України від Москви. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиковський вже порозумілися між собою і лише думали, як умовити Мазепу. Перша ж спроба переговорів показала: гетьман думає про те, що і старшина. Але кожна велика ідея має свого зрадника. Таким виявився генеральний писар Кочубей. Він написав донос із 32-х пунктів про зраду гетьмана і старшини. Щоправда, з того нічого не вийшло: московський уряд не повірив Кочу-беєві й Іскрі (колишньому полтавському полковнику) і засудив їх до страти. Після їхньої смерті донос був ліквідований. Кочубея підтримували сотник Ковалько, піп Святайло і вихрест Яненко. їх наказано було взяти на муки і покарати батогами.

Тим часом шведський король все ж таки скерував свої війська на Україну. Цар Петро І наказав Мазепі об'єднатися з московськими військами. Мазепа зібрав нараду, на якій було вирішено не йти на це, а надіслати листа Кардові XII, аби він не пустив московських військ на Україну. Гетьман не поїхав сам, повідомивши про хворобу, і послав лише частину козаків. З листом до короля Швеції все відтягувалося, аж поки не напосіла старшина. В листі було прохання прийняти український народ під свою протекцію. Шведський король передав усно, що буде коло річки Десни 22 жовтня. Темп подій все пришвидшувався, і гетьман вирішив їхати на зустріч до Карла XII. Він залишив Батурин сердюцькому полковникові Чечелю з чотирма його полками та частиною полків Лубенського, Миргородського й Прилуцького. Сам гетьман взяв з собою 5000 козаків, стільки ж поставив по правий бік Десни. Але то не були свідомі повстанці. То не були люди, які йдуть на смерть за ідею, то були "солдати". Козакам досі нічого не сказали про зв'язок Мазепи зі шведами. Офіцери готували революцію, а солдатам про це нічого не сказали. Думали, що досить тільки наказати, як солдат послухає, і справа революції буде звершена. У цьому і полягає головна помилка ініціаторів тієї справи. Лише в останній момент перед шведським військом Мазепа проголосив козакам про своє рішення. Не вся й старшина пішла за Мазепою. Серед його прихильників відомі такі особи:

— з генеральної старшини: обозний Ілля Ломиківський, суддя Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осавул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович, племінник Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Миронович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб;.

— з канцелярії: писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович;

— полковники: київський Мокієвський, прилуцький Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Зеленський, миргородський Апостол, компанейські Гнат Галаган та Кожуховськнй, сердюцький Яків Покотило, усі з своїми полками, яким навіть не сказано, куди вони ідуть.

Перша офіційна зустріч Мазепи і шведського короля відбулася 29 жовтня, причому гетьманові з огляду на його літа (на той час Мазепі вже було 70 років) було дозволено сидіти, а король його слухав стоячи.

Мазепа ж був у той час у Ромнах. Знищення Батурина подіяло на старшин гнітюче. Старшина почала боятися московського гніву і тікати до Петра І. Першими втекли до царя Апостол, Сулима, Галаган, Гамалія, Кандиба, Антонович. Всіх їх цар прийняв і не тільки повернув їм колишні посади, а й возвисив. Зате кожного, хто підозрювався в прихильності до Мазепи, хапав, піддавав катуванням, а потім вбивав.

Єдиним позитивним моментом був перехід на бік Мазепи запорозького кошового Костія Гордієнка. 315 000 запорожців він вітав гетьмана в Диканьці. У той же час був підписаний договір з королем Швеції, в якому Карл XII присягав піти на мир з Москвою лише за умови, що Україна відокремиться від Москви і стане незалежною державою. Коли не було Гордієнка, на Січ прийшли полковник Яковлев з Ґалаґаном. Вони запевнили козаків, що цар не хоче зробити Україні нічого поганого, а Мазепа — зрадник українських та козацьких інтересів. І козаки повірили.

27 червня 1709 р. відбулася фатальна для тогочасної України Полтавська битва.

Сили були нерівні: Петро мав 50 000 вояків та 72 гармати, шведів було не більше 25 000 тисяч, а більша частина їхню артилерії загинула під Лісною, крім того, бракувало набоїв, військо було втомлене та деморалізоване. Карл XII збирався почати наступ 29 червня, але почувши, що Петро І призначив наступ на 28, вирішив перенести початок воєнних дій на 27, передавши командування генералові Реншільду. Війська Мазепи стояли, біля села Пушкарівки та захищали шведів від обхідного маневру.

На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, які не змогли здобути; тоді вони спробували обійти ці укріплення — і знову невдача. Вони відступили до Будищенського лісу, перешикувалися там і почали рішучий наступ о 9 годині, але тут сталася катастрофа: гарматне ядро розбило ноші, в яких перебував поранений Карл XII. Він сідає верхи на коня, але коня під ним вбивають, і Карла XII виносять непритомним з бою. Шведи відст

Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО
Суспільно-політичні та історичні умови національно-культурного відродження.
Звичаї та обряди українського народу.
Розвиток мистецтва в XVI—XVII ст. та його характерні риси.
Народне пластичне мистецтво.
Декоративний розпис та орнаментика.
Семантика народних художніх образів.
Формування традиційного одягу українців.
Український одяг XVI—XVII ст.