Історія України - Пасічник М.С. -
Передумови та наслідки ліквідації Запорозької Січі.

Рапорт Текелі від 6 червня дає змогу, на думку відомої дослідниці історії козацтва О. Апанович, реконструювати картину подій.

В похід на запорозьке козацтво царські війська виступили 25 травня. 4 червня, ніде не зустрічаючи опору (козаки, мабуть, і гадки не мали, що це йдуть їх завойовувати), Орловський піхотний полк під командуванням Язикова та загін кінноти, очолюваний Розеном, ніким не помічені, через зимівники, передмістя Гасан-баші і Новосіченський ретраншемент, де стояв царський гарнізон, підійшли до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Язиков поставив на вулицях передмістя охорону з числа своїх піхотинців. Царські війська блокували також січову гавань на річці Підпільній і оволоділи суднами, що стояли там.

Після цього Текелі послав полковника Місюрева до кошового отамана з вимогою, щоб той прибув до нього. Місюрева довго не допускали до коша (так називали козаки основне, укріплене ядро своєї Січі). Пізніше, як свідчить Текелі, коли запорожці роздивилися, що вони оточені й не мають змоги ні втекти, ні оборонятися, почались переговори з царським полковником. Старшина погодилася виїхати до Текелі. Чотири роти піхоти зайняли кіш. Його залога була блокована. Наступного дня, 5 червня, за наказом Текелі, з січових сховищ забрали і вивезли в поле боєприпаси, матеріальні цінності й архів запорозької військової канцелярії. Гармати, військовий скарб і частина архіву пізніше були відправлені до Петербурга. За розпорядженням військових властей, всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували. Пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під склади. Протягом тривалого часу тут, як і на всій території Запорожжя, перебували царські піхотні, драгунський і Донський козацький полки. Через два роки тільки вали, рови, могили і руїни нагадували про славнозвісну Січ.

Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було оголошено "соизволение" Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не повідомив про старшинську раду з участю духовенства, бо не знав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що більша частина рядового козацтва, наявна в той час на місці, мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій (столітнього діда-запорожця Коржа) узгоджується з інформацією, яку містять історичні народні пісні про зруйнування Січі. З обох цих джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорозький архімандрит, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. "Небажання проливати християнську кров", як вони заявляли, не було єдиною причиною, що спонукала січову верхівку зайняти позицію цілковитої покори. Хоч збройний опір царським військам справді міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були нерівні, та, мабуть, старшина і духовенство керувалися в своїх діях більше тим, щоб не дати зброю в руки сіроми. Ще свіжими в пам'яті були антистаршинські виступи, коли козацькі маси повстали проти власних гнобителів, їхній гнів для правлячих запорозьких кіл був страшнішим за царські війська. Навіть ціною загибелі Січі вони хотіли уникнути вибуху незадоволення серед нижчих верств козацтва. До того ж, верхівка сподівалася зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорозького ладу. У значної її частини ці надії мали реальне підґрунтя. Після зруйнування Січі царський уряд наділив деяких старшин офіцерськими чинами, землями та ін. Колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші повністю зберегли свої володіння і одержали офіцерські чини. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидорові Білому.

Однак вища січова старшина була репресована. Коли кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар з'явилися в таборі Текелі, їх одразу ж взяли під варту. Були віддані під суд з конфіскацією майна військовий старшина Андрій Порохня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Гараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мойсей Головко та багато інших.

Найбільше з них постраждав кошовий отаман Петро Кални-шевський, з яким Потьомкін вчинив особливо віроломно. Фаворит Катерини П неодноразово підкреслював свою велику повагу до запорозького політичного діяча і полководця, називаючи його "вельмишановним люб'язним своїм батьком", "нерозлучним другом". І саме він згодом розпорядився заарештувати Калнишевського, а потім відправити його та ще двох кошових старшин без суду й слідства у довічне заслання і ув'язнення. Катерина II затвердила пропозиції Потьомкіна словами: "Бути за сим". Про сумну долю колишніх запорозьких зверхників не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше дослідники встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали у Соловецький, військового писаря Івана Глобу — в Туру ханський і військового суддю Павла Головатого — у Тобольський монастирі. Потьомкін наказав створити для них режим суворої ізоляції, а Калнишевського царський сатрап наказав тримати "під неослабною і посиленою вартою солдатів". Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття у нелюдських умовах, живцем замурованим у кам'яному мішку. Помер П. Калнишевський у 1803 р., доживши до 113 років, в цьому ж монастирі, де він залишався і після "помилування" російського царя Олександра І.

Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності й самоврядування Запорожжя. Особливий інтерес викликає постать Калнишевського. Він вірою і правдою служив царському урядові, одночасно захищаючи привілеї запорозької старшини та багатих козаків. Класова позиція кошового визначила внутрішню політику щодо козацьких мас, яку він здійснював. За час його правління на Запорожжі відбулося кілька повстань і змов, спрямованих проти січової верхівки. Царські війська допомагали придушувати ці повстання. Протягом усієї російсько-турецької війни 1768— 1774 рр. Калнишевський очолював активне Запорозьке Військо, виявляючи неабиякий організаційний і адміністративний хист, талант полководця і особисту хоробрість, а також вміння орієнтуватися в політичній ситуації та надзвичайну дипломатичну гнучкість. Однак царизм не міг пробачити кошовому отаманові те, що він був невтомним і непохитним захисником запорозької автономії, відстоював вольності Війська Запорозького, права Січі, дотримувався своєї лінії щодо гайдамацького руху.

Основна маса козаків після ліквідації Січі була позбавлена прав незакріпаченого землероба або ремісника. На базі зимівників та інших поселень створювалися державні слободи, жителі яких переводилися у стан військових поселенців, пікінерів та ін. Вони мешкали вже на казенних землях і мали постачати певну кількість солдатів до царської кінноти. Потім їх зрівняли з державними селянами, обкладаючи тяжкими грошовими податками (поземельний "оклад", подушний податок тощо), примушуючи на свої кошти утримувати сільську адміністрацію, волосне правління, а також виконувати підводну, шляхову та інші повинності.

Чимало запорожців потрапили в лабети кріпосників. Частина козаків не примирилася з новим ладом, що його заводив царський уряд на Запорожжі, і заснувала Задунайську Січ у степах, які тоді ще належали султанській Туреччині. За агентурними російськими даними, на листопад 1776 р. на землях від Бендер до Дунаю колишніх запорожців налічувалось до 10 тис. осіб. Але життя втікачів було там дуже тяжким. Через деякий час багато їх повернулося на батьківщину.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 р., Катерина II сповістила населення своєї імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що "Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблени-ем на будущее время й самого названий запорожских казаков". Автори царського маніфесту зображали козаків у найогиднішому вигляді, вдаючись до грубих наклепів. Але навіть самодержавний уряд відчував потребу якось виправдати свою розправу над ними. За словесною лузгою звичних для височайших повелінь пишної бароккової лексики, туманних формулювань, неясних, бездоказових, неконкретних звинувачень у "злодейских умыслах" в маніфесті Катерини II проглядає обличчя знавіснілої кріпосниці, яка не допускала можливості існування того, що не відповідало соціально-економічній і державно-політичній моделі абсолютистської феодально-кріпосницької держави. "Политическое уродство", "неистовое управление" — такими формулами визначалися автономія та самоврядування Січі.

Зазначено в маніфесті й "господарські особливості" на Запорожжі, які суперечили кріпосницьким стосункам, які, панували в Російській імперії, і становили основу його незалежності від "престолу". Відбився в ньому також і страх царизму перед впливом запорозького способу буття на сусідні землі, що вело до "неминуемой убыли в людях", тобто в кріпаках.

Прагнучи довести "незаконність" земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема, вони твердили, що козаки в останні місяці перед ліквідацією Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кайнарджійською угодою 1774 р. Але топографічний опис цього району, складений того ж 1774 р., свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, "проте запорожці досить зимівників мали". Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 р. татари багато їх спалили.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало російський уряд. V зв'язку із загостренням російсько-турецьких взаємин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У1788 р. із запорозьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорозькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а військовим писарем — Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ, її внутрішній устрій копіював устрій Запорозької Січі.

Ліквідація автономії України і колонізаторська політика російського царизму в другій половині XVIII ст.
Захоплення Правобережної України Російською імперією.
Розділ 12. КУЛЬТУРА, НАУКА ТА МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ XX СТ.
Суспільно-політичні умови розвитку української культури початку XX ст.
Тенденції національно-культурного відродження в Україні XX ст.
Інтелектуальний і культурний внесок української нації у світову цивілізацію.
Перспективи розвитку української культури.
Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
Суспільно-політичний рух в Україні.
Українське національне відродження.