Історія України - Пасічник М.С. -
Суспільно-політичний рух в Україні.

Суспільно-політичний рух в Україні.

У XIX ст. українці перебували під владою двох імперій — Російської та Австрійської. Як і всі імперії, Російська — Романових та Австрійська — Габсбургів були величезними територіальними конгломератами, численне населення яких складалося із етнічно і культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада зосереджувалася в руках імператора, який мав необмежені права. В управлінні монархи спиралися, насамперед, на численний бюрократичний чиновницький апарат і армію. Головним завданням внутрішньої політики правителі обох імперій вважали збереження абсолютизму, феодально-кріпосницьких порядків, придушення національно-визвольних рухів й передової думки як в самих імперіях, так і поза їх межами. Національна політика в обох монархіях, незважаючи на певні особливості, загалом мала великодержавний і гнобительський характер. В принципі, правлячі кола Росії, як і Австрії, були противниками збереження будь-яких елементів державності або автономії у народів окраїн. Ще у 1796 р. царський уряд замість намісництв утворив в Україні губернії зі звичайною для Росії системою управління. На початку XIX ст. губерній стало дев'ять: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська й Таврійська. Для посилення своєї влади та для боротьби проти національних рухів царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське (пізніше Полтавське і Чернігівське) з губерніями Полтавською і Чернігівською; Новоросійсько-Бесарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бесарабською областю; Київське з губерніями Київською, Волинською і Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які мали майже необмежену владу і втілювали в життя гнобительську політику царизму. Царизм намагався насильницькими методами ліквідувати будь-які прояви національної самосвідомості українського народу, саму назву "Україна". Українська мова зневажалась як місцевий діалект. Навіть церковні проповіді цензура забороняла друкувати українською. Нівелювалися особливості, права і традиції України. Було скасовано магдебурзьке право і Литовський статут, ліквідовано греко-католицьку церкву на Правобережжі. Російську мову як урядову заведено в судах і школах. Зросійщенню мав також служити відкритий в 1834 р. Київський університет. Цар Микола з цього приводу заявив "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо покаже, що він не відповідає своєму призначенню і добрим планам уряду". А призначення університету — поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії. Університетські правила рекомендували поліцейський нагляд над студентами, їхніми помешканнями, релігійними поглядами. У 1843 р. введено обов'язкові паспорти.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію. Одним із найогидніших проявів реакційної політики царя Олександра І було створення військових поселень, яке мало своєю метою, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти визвольних рухів, і з другого — зменшення витрат на армію, покладанням її утримання на плечі самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством.

В Україні існувало близько 20 таких поселень. Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри і дріб'язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, лягали спати. За найменшу провину їх немилосердно карали різками.

За часів Миколи І кількість військ на Україні було збільшено. До Києва з Могилева переведено штаб 1-ї армії. В Києві, на Печерську, від початку 30-х рр. до 1852 р. будувалася фортеця. Київ мав стати оплотом самодержавства у так званому Південно-Західному краї.

Складна бюрократична система адміністративного управління Росії доповнювалася широкою мережею політичного розшуку, яку очолював III відділ. Цей спеціальний орган було створено у 1826 р. Миколою І. Через рік при III відділі сформовано жандармський корпус. Вся імперія поділялась на 5, а пізніше на 8 жандармських округів. Україна входила в склад III і IV округів.

III відділ — орган особливого призначення. Сюди стікалась детальніша інформація з усіх установ про стан справ в імперії. III відділ мав широкі повноваження, культивував підозріле ставлення до людей, прагнув виявити у будь-якому прогресивному починанні "крамолу" проти монарха. Провокації і масові арешти ні в чому не винних людей викликали серед народу ненависть до цієї установи.

Впродовж першої половини XIX ст. царизм проводив політику консервування феодально-кріпосницьких стосунків. Українські землі щедро роздавали російським дворянам-аристократам. На Правобережжі князеві Лопух і ну належало 100 тис. десятин, на півдні України барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис. десятин, князь Кочубей — 47 тис. десятин тощо.

Вже наприкінці XVIII ст. вільних селян не було; навіть у південній Україні, де селянство було незалежніше, заведено обов'язкову панщину. Звичайна норма панщини була три дні на тиждень, але уряд не мав контролю над поміщиками, і вони збільшували селянські роботи, як хотіли. Наприклад, на Поділлі у деяких маєтках селяни працювали цілий тиждень, не маючи навіть вільної неділі. Дуже важка для селян була так звана урочна система, коли пан призначав роботи на термін, без огляду на те, чи міг селянин за короткий час упоратися зі своїм завданням.

Щоб збільшити свої грошові прибутки від збуту сільськогосподарської продукції, поміщики розширювали власну ріллю і свої пасовища, переводячи селян на віддалені або неродючі ґрунти. Селяни, зовсім позбавлені наділів, ставали халупниками, а ті, що мали лише садибу, — городниками. Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину).

Селяни мусили виконувати й інші повинності, розміри і кількість яких зростали, — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, віддавати панові певну частину курей, качок, яєць тощо.

Поміщики повністю розпоряджалися особою селянина-кріпака — вони могли їх продавати, віддати в рекрути, програти в карти, обміняти на породистих собак.

Крім кріпосних, на Україні була ще одна група селян — державні. У 1857 р. їх налічувалося, за даними історика К. Кондратюка, понад 6,2 млн осіб або близько 50 % селянського населення.

Сидячи на державній (казенній) землі, яка була власністю держави (казни), і вважаючись особисто вільними, державні селяни платили в казну оброк (податки грошима і натурою). Податки (подушне, оброк земські й мирські збори) постійно зростали, на них йшло до 40 % річного селянського доходу. Крім цього, державні селяни відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності. Жили в крайній нужді, голодували, хворіли і вимирали у великій кількості.

Проти гноблення, що посилювалося, селяни намагалися оборонятися. Вони відмовлялися платити оброк, відбувати панщину, підпалювали поміщицькі маєтки, розправлялися з поміщицькими приказчиками та управителями, тікали в Таврію на пошуки волі, чинили збройний опір військовим командам. Однак ці виступи не мали характеру організованої боротьби і зазнавали поразок.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., коли східні й південні українські землі перебували у складі російської держави, західноукраїнські землі залишалися під владою австрійської монархії. Східна Галичина, загарбана Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена здебільшого українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові (часто воно називалося просто Галичиною). Межею між українською і польською частинами Галичини була річка Сян. Адміністративне "королівство" поділялося на 19 округів (дистриктів), якими керували призначувані австрійським урядом окружні старости. На території Східної Галичини існувало 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та східні частини Сяноцького і Перемиського округів. Окремий округ (до 1849 р.) становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор і який мав резиденцію у Львові. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники. Всі вони також призначалися урядом.

Закарпаття входило до складу Угорського королівства як чотири комітати (жупи) Братиславського (Пожонського) намісництва.

Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття займали територію 70 тис. кв. км, на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн осіб, у тому числі українців 2,4 млн (70 % усього населення), поляків 600 тис, євреїв 300 тис.

Австрійський уряд, очолюваний канцлером Меттерніхом, намагався кожну з різних націй, підкорених австрійському пануванню, держати в шорах за допомогою інших націй, які перебували в такому ж становищі.

У Східній Галичині надавалися переваги і привілеї польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а на Закарпатті — угорським феодалам і з їхньою допомогою здійснювалось національне і соціальне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався онімечити і асимілювати західноукраїнське населення. Разом з тим польські шляхтичі прагнули полонізувати українців Східної Галичини, румунські феодали намагались румунізувати українське населення Північної Буковини, а угорські поміщики проводили у Закарпатті політику мадяризації.

Австрійські власті заохочували переселення у Східну Галичину німецьких колоністів. Українська мова не допускалася ні в громадсько-культурні заклади, ні в систему шкільної освіти. Офіційною мовою краю була проголошена німецька. Найбільше відчувалася германізація в містах, особливо у Львові й окружних центрах, що їх заполонило численне австрійське чиновництво.

Політика онімечування доповнювалася протегуванням уряду і передусім місцевими властями полонізації українського населення. На це було спрямовано і перетворення польської мови в другу офіційну мову краю.

На думку дослідників, економічна політика австрійського уряду на західноукраїнських землях мала колоніальний характер. Ці землі розглядалися як ринок збуту і джерело сировини, як аграрно-сировинний додаток західних австрійських провінцій.

Цісарський уряд мало дбав про розвиток промисловості. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств. Через це переважна більшість міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл.

У такому ж стані перебувала промисловість у Закарпатті й Північній Буковині.

Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали занепадати.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва також перебувало у стані занепаду.

Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбур-гів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

За право користуватися убогими земельними наділами селяни мусили відробляти на феодала панщину, що сягала 5—6 днів на тиждень. Крім того, селяни виконували різні повинності у панських маєтках, платили оброк натурою. Польські шляхтичі систематично зменшували селянські наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку — 1051 акр, то на 1848 р. — відповідно 9,6 акра та 1400 акрів. Раціон селянської сім'ї, який складався майже з самих капусти і картоплі, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло.

Як писав І. Франко, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, в Бесарабію.

Дуже тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала 14 років, при цьому лише галицьких солдатів служило, як правило, не менше 80 тис. осіб, а під час наполеонівських воєн на початку XIX ст. Галичина послала до армії 100 тис. рекрутів.

Таким чином, картина соціально-економічного життя українців у складі російської та австрійської монархій мало чим різнилася і справляла гнітюче враження.

І все ж були певні відмінності у рівні й характері суспільно-політичного і культурного життя різних частин України. У тій частині, що перебувала у складі Росії, незважаючи на централізаторську політику царизму, воно було багатшим і активнішим, ніж на інших українських землях. Цьому сприяли великою мірою вплив Запорозької Січі й недавньої Гетьманщини, участь чималої частини населення в складі козацьких формувань у війнах Росії з Туреччиною, татарами, Швецією, Польщею, наявність значного прошарку козацтва в селянському середовищі Лівобережжя і Слобожанщини, перевага українського населення в містах, певна роль козацької старшини і багатих козаків у політичному й економічному житті, діяльність визначних культурно-освітніх осередків та інше.

Саме в цій частині України знайшли благодатний ґрунт передові ідеї європейського просвітительства. Тут формується опозиційна суспільна думка, розвивається прогресивна для свого часу філософія (Г. Сковорода, Я. Козельський), тут розпочинається процес творення нової української літературної мови і переходу до нової літератури, ознаменованої появою в 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського.

На початку XIX ст. український етнос на Лівобережжі здебільшого представляло селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою, що засвідчували численні виступи проти кріпосницьких повинностей, масові втечі селян, підпали поміщицьких маєтків, селянські заворушення, що не раз спалахували в різних місцевостях і придушувалися царськими військами.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямованість настроїв народних мас не могла не мати певного впливу на формування суспільної думки, в тому числі й у середовищі тогочасної української дворянської інтелігенції.

Передова її частина не могла не замислювалася над тим, що зросійщення українського населення, заперечення самобутності його історії, культури, мови — це втрата ґрунту під власними ногами.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали великий вплив пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи в слов'янських країнах. Значний поштовх демократичним рухам у всіх європейських державах дали події французької революції кінця XVIII ст. Вони сколихнули суспільно-політичну Думку.

Відгомін усіх цих подій досягав і українських земель, так чи інакше позначався на характері мислення і діяльності передової частини інтелігенції. Саме вона й очолила на початку XIX ст. рух за національне відродження.

Українське національне відродження.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Початок національного пробудження в Галичині.
Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.
Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях.
Розділ 14. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
Україна в політичних планах західноєвропейських держав.
Розвиток національного руху.
Українські січові стрільці.
Воєнні дії на території України.
Антивоєнний і соціальний рух народних мас.