Історія України - Пасічник М.С. -
Розділ 12. КУЛЬТУРА, НАУКА ТА МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ XX СТ.

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Суспільно-політичні умови розвитку української культури початку XX ст.

Національно-колонізаторські монархічні режими Російської і Австро-Угорської імперій не були зацікавленими в усебічному розвитку української культури, страхаючись пов'язаного з цим зростання загально-політичної і національної самосвідомості мас. Тому й політика правлячих кіл була такою, щоби всіляко гальмувати прагнення мас мати освіту.

Особливо така політика проявилась напередодні Першої світової війни, коли письменність на українських землях у складі Російської імперії не досягала навіть середнього по всій країні показника — ЗО %. На кожну тисячу осіб тут навчалося лише 67 учнів. Більше того, не було запроваджено початкового обов'язкового навчання. Працювало лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів. У 19 вищих навчальних закладах налічувалося близько 27 тис. студентів.

Майже таким самим було становище народної освіти й на українських землях у складі Австро-Угорської імперії. Тут рівень освіти був найнижчим серед усіх провінцій імперії. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали нормальних, а 981 — будь-яких шкіл. Середніх шкіл на Галичині налічувалося 49, із них з українською мовою викладання — лише 4. На Буковині існувала тільки одна українська гімназія. В Закарпатті шкільне навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика царизму щодо української мови мала далекосяжну мету — душити розвиток української культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905— 1907 рр. заборонних указів 1863 і 1878 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, російський царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання у школах України рідною мовою переважної більшості населення.

Проігнорували царські власті й вимоги студентів щодо запровадження у Київському, Одеському, Харківському університетах вивчення історії України, українського мовознавства і української літератури. А професори, які на свій страх і ризик самі взялися викладати ці навчальні предмети, зазнали переслідувань і примусових звільнень з роботи. Зрештою, царські власті "змилостивилися*': дозволили викладати в університетах курс "історії малоросійської словесності", але й той лише як факультатив і до того ж з викладанням його обов'язково російською мовою.

Після поразки революції 1905—1907 рр. самодержавна реакція виступила знову проти всіх "інородницьких товариств". В Україні була заборонена "Просвіта", не дозволялися видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. З виданих тут 1913 р. 5283 назв книг лише 175 вийшло українською. Коли ж розпочалася Перша світова війна, царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. Отже, 1915 р. на всій території України, в тому числі у зайнятій царськими військами Галичині, не лишилося жодної газети чи журналу українською.

Проте піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас впливало на розвиток української літератури.

Демократичними ідеалами пройнята вся творчість Олександра Олеся (Кандиби). Революціонер-романтик, він політизував українське поетичне слово, відверто поставивши його на службу розбудові української культури. Чотири збірки поезії Олеся, видані з 1907 по 1917 рр., викликали широкий громадський інтерес.

Українські письменники-демократи, самі будучи активними учасниками визвольного руху, підпорядковували його ідеалам і свою літературну творчість. Повість Михайла Коцюбинського

"Фата-моргана" — це справжня епопея боротьби в українському селі напередодні і під час революції 1905—1907 рр. Оповідання Коцюбинського оспівують мужність борців за волю народу — тих, хто не залишився осторонь гострих соціальних і міжнаціональних конфліктів, що виникли в житті суспільства. Публічно звертаючись до своїх колег по перу, М. Коцюбинський закликав їх розробляти теми "філософічні, соціальні, психологічні, історичні й інші", не обмежуватися описом життя селянства, а звертати увагу й "на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін ". Це побажання значною мірою реалізував талановитий письменник Володимир Винниченко. В його написаних напередодні і в період революції 1905— 1907 рр. численних оповіданнях і повістях ("Біля машини", "Федько-халамидник", "Голота", "Солдатики" та ін.) яскраво показано тяжке життя сільськогосподарського пролетаріату, змальовано підприємницьку діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. Після поразки революції твори Винниченка (романи "Чесність з собою", "Рівновага", "Заповіти батьків", п'єси "Щаблі життя", "Дисгармонія" та ін.) поповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією та ницими інстинктами. Твори Винниченка перекладалися і друкувалися російською, німецькою, французькою, польською, румунською, голландською, норвезькою, єврейською, татарською мовами.

Архип Тесленко, головним героєм оповідань якого стала селянська біднота, зумів побачити й відобразити новий тип людини українського села XX ст. — селянського революціонера. Розбурхане революцією 1905—1907 рр. селянство з великою художньою силою зображав у своїх оповіданнях та повістях і Степан Васильченко.

Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели Василь Стефаник за короткий час з 1899 р. по 1905 р. надрукував чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово"). Згодом новели Стефаника виходили в перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами. Здебільшого героями його творів була сільська біднота, спролетаризовані селяни — мученики й страждальці, приречені індивідуалістичним суспільством на життя у постійних злиднях.

Близькими за змістом до творчості Стефаника були оповідання його земляків із Галичини — письменників Марка Черемшини та Леся Мартовича. До найкращих творів світової літератури про селянство належить повість буковинської письменниці Ольги Кобилянської "Земля". З надзвичайною художньою силою тут розкрито приватновласницьку психологію дрібних власників — селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.

В оповіданнях Осипа Маковея розкритиковано галицьке міщанство за його політичне дворушництво, запроданство австрійським властям, ворожість до народних мас взагалі й до культури українського народу зокрема. Так само й Микола Вороний у низці поезій затаврував українське панство, яке на словах видавало себе за патріотів і демократів, а на ділі глумилося й знущалося з трудящих мас. До культурної скарбниці українського народу Вороний зробив внесок не лише своєю поетичною, а й театрознавчою творчістю. Видана 1913 р. його книга "Театр і драма" обстоювала реалістичне сценічне мистецтво.

Засновники українського професійного театру — Марко Кро-пивницький, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський і Марія Заньковецька — були передусім митцями-громадянами. Вони вбачали в театральній сцені трибуну соціального, естетичного й етичного виховання мас. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої демократичної революції він нарешті позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість поряд з популярним українським репертуаром давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспіра, Шіллера, Гольдоні, Ібсена, Островського, Толстого, Чехова).

1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому привселюдно й урочисто було відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М. Заньковецької. Порівняно з іншими театрами Києва, стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організував виїзні вистави в села, чим швидко завоював славу театру "для мужиків і плебсу". Катеринославський аматор-кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру — "Наталку-Полтавку" і "Наймичку". Цим було започатковано історію українського художнього кінематографа.

Позитивним доробком у репертуарі театру Садовського були му зично-драматичні твори прогресивних українських та братніх слов'янських і західноєвропейських композиторів. На високому ідейно-художньому рівні ставилися й опери: "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Наталка-Полтавка", "Чорноморці", "Утоплениця", "Різдвяна ніч", "Енеїда" М. Лисенка, "Катерина" М. Аркаса, "Роксолана" М. Сочинського, "Галька" С. Монюшка, "Продана наречена" Ю. Сметани, "Сільська честь" П. Масканьї (досить характерно, що всі ці опери були на теми з життя простого люду). Окрім того, театр Садовського не тільки жанрово урізноманітив свій репертуар, а й розвивав найкращі національні риси українського театру, в якому органічно поєднувалось драматичне і музично-вокальне мистецтво.

У музичній спадщині най видатнішого українського композитора Миколи Лисенка — пісні на вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, німецького поета Генріха Гейне та інших видатних поетів, а також сотні обробок українських народних пісень. Проте чимало визначних творів М. Лисенка за його життя так і не побачило світу ні друком, ні в концертному або сценічному виконанні. Зокрема, царські власті так і не видали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка "Тарас Бульба", яка є шедевром української оперної класики. Царизм всілякими засобами протидіяв творчості М. Лисенка, ставлячись до нього з постійною підозрою за його найактивнішу участь в українському національному русі, в пропаганді передової демократичної культури. Все життя Лисенко мріяв про створення найширших умов здобуття спеціальної вищої музичної освіти для обдарованої молоді з народу і поклав початок цій справі. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала диригентів, хормейстерів і виконавців на народних українських інструментах, а також співаків і режисерів.

Вихованець цієї школи Кирило Стеценко став безпосереднім продовжувачем традицій М. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє життя він віддав збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні. На тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки Стеценко склав ряд музично-вокальних творів, які розучував у керованих ним самодіяльних народних хорах. Такою ж музично-просвітньою діяльністю займалися й Микола Леонтович та Олександр Кошиць, які водночас брали активну участь в українському національному русі. Для професійного сольного й хорового виконання вони обробили сотні українських народних пісень. У Галичині Філарет Колесса підготував і видав кілька збірників українських обрядових пісень, спеціально досліджував мелодику українських народних дум, а Станіслав Людкевич, натхненний революцією 1905—1907 рр., написав монументальну кантату "Кавказ" на слова відомої поеми Тараса Шевченка.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. її голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньо відома співачка давала концерти в Петербурзі, Одесі. Але здійснити вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій не вдалося через заборону царських властей — вони знали про симпатії співачки до революційного руху народних мас в Україні, про близькі стосунки з революціонерами-демократами М. Лисенком, Лесею Українкою та ін.

Блискучий живописець, критик і учасник українського національного руху Іван Труш — автор портретів видатних діячів української демократичної культури Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка тощо. Значною подією в культурному житті всієї України була перша всеукраїнська виставка, організована з ініціативи Труша 1905 р. у Львові. Завдяки широко представленим на ній творам художників як західних, так і східних земель України, виставка стала яскравою демонстрацією єдності художньої культури одного народу, штучно розділеного на дві частини.

Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівана Україна та її народ, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й за кордоном — у Парижі, Берліні, Мюнхені. Такі картини Пимоненка, як "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "Проводи запасних", "На Далекий Схід" та інші, були спрямовані на викриття темного боку в житті тодішнього українського села, духовного мракобісся, ворожого народові самодержавного ладу.

Низка художників (Фотій Красицький, Опанас Сластьон тощо) активно співпрацювали з першим українським масовим сатиричним журналом "Шершень", що видавався у Києві під час революції 1905—1907 рр. Тоді ж група одеських художників на чолі з Киріяном Костанді здійснила видання ще одного сатиричного ілюстрованого журналу під назвою "Звон".

1907 р. колектив художників у складі С. Васильківського, М. Са-мокиша, М. Беркоса, М. Уварова прикрасив побудований за проектом архітекторів Василя Кричевського та Костянтина Жукова будинок Полтавського земства. Ця споруда була взірцем українського національного стилю в архітектурі, адже тут виразно проявилося народне образотворче мистецтво. Так само мотиви української народної архітектури були використані й у проектах будинків, споруджених у перші десятиріччя XX ст.: товариства "Дністер" у Львові (арх. І. Левицький), першого в Україні критого ринку — Бессарабського у Києві (арх. Г. Гай), меморіального храму під Берестечком на Волині (арх. В. Максимов), "Народного дому" в Дрогобичі (арх. О. Лушпинський).

Під впливом все сильнішого загальнодемократичного руху й українських національно-визвольних змагань у київській і львівській пресі з'явилися публікації на підтримку широкого впровадження у життя української народоностильової архітектури. "Не можна не вітати спроб деяких художників створити свій власний український архітектурний стиль", — відзначала газета "Киевская почта" в інформативному матеріалі з приводу відкриття у Києві в грудні 1911 р. Першої Української художньої виставки. Найзавзятіше обстоював народні особливості архітектури, пройняті національно-демократичними тенденціями, архітектор Василь Кричевський — близький друг історика Михайла Грушевського.

Надзвичайна заполітизованість суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація — всі ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX ст., зробили вирішальний вплив на громадський і родинний побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво.

Міста й села в цей час масово забудовували хатами з двома, трьома кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки під бляхою або черепицею. Навіть на селі тканини фабричного виробництва та одяг міського покрою починали витісняти доморобні тканини й традиційне народне вбрання. Не витримували конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією і вилучалися з масового поширення твори декоративно-ужиткового мистецтва. Тепер вони задовольняли естетичні смаки переважно заможних верств населення. Та й культурно-побутові новинки промислового виробництва — швейна машина, грамофон, ґумове взуття — також були ознакою заможності їх власника.

Нові риси побутової культури виявлялися передусім у житті населення великих і середніх міст. Там зводили багатоповерхові житлові будинки, споруди культурного призначення — театри, музеї, бібліотеки; на околицях, забудованих робітничими бараками й халупами, з'явилися приміщення громадського призначення — "Народні доми", народні аудиторії, бібліотеки-читальні. На вулицях з'явилося електричне освітлення, швидкого розвитку набуло електричне трамвайне сполучення.

Діячі науки й культури з демократичної інтелігенції, залучали робітників до участі в хорових і театральних гуртках, народних університетах, школах. Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну самосвідомість відвідувачі харківського Народного будинку товариства грамотності, київського "Клубу трудящих осіб", львівського товариства "Боян" та ін.

1909 р. у Харкові було завершено будівництво першого в Україні Палацу робітника. Кошти на його спорудження, основою для яких стали гроші, зібрані на виставах аматорського драматичного гуртка, протягом десяти років збирали члени профспілки "Металіст".

На початку XX ст. аматорські драматичні гуртки діяли на харківському паровозобудівному заводі та на київському "Арсеналі", на багатьох залізничних станціях і цукроварнях. Українська драматургійна класика посідала значне місце в їхньому репертуарі. Драматург і актор Марко Кропивницький організував самодіяльний театр у Лисичанську на Донбасі, професіональна актриса Марія Заньковецька — в Ніжині, письменник Архип Тесленко — в рідному селі Харківці на Полтавщині, письменник і музикант Гнат Хоткевич — так званий Гуцульський театр на Станіславщині. З аматорських драматичних гуртків виникли напівпрофесіональні театральні колективи при львівському Драматичному товаристві імені Івана Котляревського, а також чернівецькі "Руський селянський" і "Буковинський народний" театри.

Історичні події початку XX ст. (демократична революція, Перша світова війна, національна, соціальна і політична визвольна боротьба українського народу) відобразилися в народно-пісенній творчості. В ній таврувалися — як антинародні та гнобительські — колонізаторські режими, встановлені на українських землях російською та австро-угорською монархіями. На мелодії давніх відомих пісень створювалися нові тексти: "Засвистали арештанки", "Реве та стогне люд голодний", "Одна хмара із села, а другая з міста" та ін. На західноукраїнських землях як глибоко народний виник окремий цикл стрілецьких пісень, серед них — славнозвісна "Ой у лузі червона калина", що стала гімном борців за волю України.

Не зник з українського фольклору і жанр народної думи. Його зберігали, розвивали й популяризували кобзарі, в репертуарі яких поряд із найдавнішими думами періоду української козаччини з'явилися й нові — на теми сучасних їм подій: наприклад, "Сорочинські події 1906 року" та "Чорна неділя в Сорочинцях" Михайла Кравченка. Слова й музику кобзарських творів із уст їхніх авторів, іноді й з допомогою новітньої на тоді техніки (фонографа), записували закохані в український фольклор народознавці та музикознавці, письменники, вчені, композитори, художники: Леся Українка, Климент Квітка, Опанас Сластьон, Володимир Короленко, Микола Аркас, Філарет Колесса. 1907 р. Іван Франко та Олекса Нижанківський підготували й видали народно-пісенний збірник "Русько-український співаник". Як і раніше, народна творчість була джерелом натхнення і фахового удосконалення для багатьох діячів літератури і мистецтва України.

Суспільно-політичні умови розвитку української культури початку XX ст.
Тенденції національно-культурного відродження в Україні XX ст.
Інтелектуальний і культурний внесок української нації у світову цивілізацію.
Перспективи розвитку української культури.
Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
Суспільно-політичний рух в Україні.
Українське національне відродження.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Початок національного пробудження в Галичині.
Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.
Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru